Бандерівцю – куля, його судді – 200 тисяч. Справа останнього розстріляного бійця УПА

Іноді тіні минулого ходять навшпиньках, мовчки й непомітно, ніби і немає їх.

Аж раптом потраплять під промінь світла – і тоді вони не зникають, а, навпаки, стають настільки реальними, що здатні збити з ніг.

1989 рік.

СРСР виводить війська з Афганістану та проводить перші вільні вибори народних депутатів.

Українські національно-демократичні сили розправляють крила та збирають на мітинги десятки тисяч людей.

Засновують Народний Рух України.

Верховна Рада ухвалює закон, що визнає українську державною мовою УРСР.

Сотня тисяч вірян виходить на вулиці з вимогою легалізувати Українську греко-католицьку церкву.

А в застінках КДБ у Києві виконують смертний вирок.

Розстрілюють колишнього повстанця Івана Гончарука.

За те, що понад 40 років тому він боровся за волю свого народу в лавах УПА.

У квітні 2021 року Національна комісія з реабілітації посмертно виправдовує Гончарука.

А за тиждень стає відомо: суддя, який підписав його смертний вирок, нещодавно добився виплати собі захмарної пенсії.

Історія Гончарука одного разу потрапила на очі кандидатці історичних наук, представниці Українського інституту національної пам'яті Лесі Бондарук.

Вона шокувала її двічі: коли науковиця дізналася про розстріл повстанця в 1989 році і коли вона дісталася архівів СБУ та з головою занурилася в його справу.

Знахідка виявилася настільки приголомшливою, що зрештою Бондарук написала про долю Гончарука книгу – вона вийде вже в листопаді цього року.

Чому радянська влада двічі судила Гончарука за одне й те саме? Чи справді справа, що привела до смертного вироку, наскрізь сфальсифікована? Чому судовий процес над повстанцем перетворився на пропагандистське шоу, а гучної боротьби за визволення засудженого до страти не було? Про це Леся Бондарук розповіла в інтерв'ю "Українській правді".

"Я побачила 1989 рік і подумала, що це помилка".

– Що вас спонукало взятися за вивчення долі Івана Гончарука?.

– По-перше, я досліджую тематику ОУН і УПА як історик.

А по-друге, я заступник голови Волинської регіональної комісії з реабілітації.

Донька Івана Гончарука надіслала листа в цю комісію.

В ньому було прохання провести передслідство і встановити справедливість, а також показати, де поховано тіло її батька.

– Ваш перший історичний матеріал про Гончарука з'явився в 2019-му.

Саме цього року до вас потрапив її лист?.

– Так.

І для мене він був відкриттям, тому що я про відкриті суди над українськими націоналістами не знала.

Я подивилася дату, що людину стратили в 1989 році і підвисла.

Відклала лист убік, думаю: може, якась помилка.

Потім переглянула документи, які вона вислала, і за документами зрозуміла, що це не помилка.

Молодий Іван Гончарук у фотостудії.

Тут і далі всі світлини надані Лесею Бондарук.

І тоді я до неї перетелефонувала.

Як комісія ми не можемо займатися передслідством і знати, де поховане тіло.

Але ми можемо допомогти знайти справу її батька.

– А де зазвичай хоронили страчених за рішенням суду?.

– Першим засудженим радянською владою до смертної кари через розстріл був Олексій Щастний, адмірал – досить забута, але цікава постать.

І, починаючи з нього, вони ховали тіла на спецоб'єктах.

Більшовикам мало було розстрілювати людей, вони навіть місце поховання навмисно засекречували, щоб для родичів це було додатковим покаранням.

Єдине, що мені вдалося дізнатися, що Гончарука розстріляли в СІЗО КДБ в районі метро Арсенальна в Києві.

Я відправилась в архів СБУ – я там часто працюю з вивченням справ повстанців, і попросила мені винести справу Гончарука.

Я очікувала том, ну два, ну три.

А мені виносять сім томів.

І перший том написаний від руки – це том 1945–46 років (тоді Гончарука вперше судили та відправили у табори – УП).

А решта шість томів – це вже провадження 1986-89 років.

Вони всі об'єднані в одну справу.

Я скопіювала все до сторіночки.

Потім я вже знайшла ще кілька справ над повстанцями, яких засудили до смертної кари на відкритих судах, і мала вже з чим порівняти.

– Про що свідчить сам факт того, що суди над повстанцями були відкритими?.

– Публічність мала бути інструментом залякування населення.

Сьогодні ти можеш бути свідком, а завтра – обвинувачуваним.

І ми завжди знайдемо, за що тебе розстріляти.

От глянемо на справу повстанця Ніла Якубчука і ще трьох повстанців у 1984 році.

Це були поважного віку люди, на яких повісили всіх собак.

Якубчук був кулеметником у бою з нацистами під селом Новий Загорів на Волині.

Пізніше він вже не був в УПА, але займався підпільною діяльністю.

Радянська влада засудила його, і він відбув ув'язнення.

А у 1980-х його викликали на Волинь як свідка проти трьох повстанців, яких назбирали на відкритий суд за місцем народження – всі були із села Довгів Горохівського району (Волинь – УП).

Якубчук відмовився свідчити, і тоді його перевели в статус обвинуваченого.

Два тижні вони судили цих чотирьох повстанців у селі Мар'янівка.

Всіх засудили до розстрілу.

Леся Бондарук: Відкриті суди в радянський час були одним із методів боротьби з українськими націоналістами.

А з Гончаруком я побачила найменш підготовлений сценарій.

Обвинувачі йшли по накатаній схемі і не дуже переймалися збором доказів, перевіркою свідчень, пошуком більшої кількості свідків.

Вони були впевнені, що справу Гончарука ніколи ніхто не прочитає, не співставить свідчення свідків і не побачить, що вона шита білими нитками.

А тут дуже-дуже чітко це видно.

Вони спішили, бо ситуація була кризова в Україні.

– В чому саме була її кризовість? Друга половина 80-х – це Чорнобильська трагедія, початок перебудови, діяльність дисидентів стає все більш публічною….

– Наприклад, у Луцьку на Замковій площі почали збиратися люди і вшановувати пам'ять розстріляних НКВС в луцькій тюрмі у червні 1941 року.

Тобто починає відкриватися правда про злочини НКВС і КДБ.

Вже активно діє Гельсінська група.

Цей суд був такий акт протидії всім національно-демократичним перетворенням у суспільстві.

Але практику подібних судів вони проводили кожні 2–3 роки – почали у 1961-му році й до 1987-го.

Коли готували справу проти Гончарука, почали тягати повстанців із тих країв, звідки він був родом.

І йому в Харків прийшла анонімка: "Наших знову тягають за минуле, питали за тебе".

Але він не думав, що так далеко зайде.

Один із повстанців з села Грудки відмовився свідчити проти Гончарука і покінчив життям самогубством.

Привезли одного колишнього повстанця із Сибіру, який відсидів.

Другого місцевого, який свідчив проти Гончарука, залякали.

І третім був Іван Кошель із Дніпропетровської області, який був в УПА недовго, навіть не в одному загоні з Гончаруком.

І він ходив і показував: отут ми вбили подружжя, отут ми спалили школу… Тобто він розказує, як вбивав, і йде як свідок, а Гончарук, який каже, що цього не робив, йде як обвинувачений.

– Чому б тоді КДБ не зробити обвинуваченим самого Кошеля замість Гончарука?.

– Може, там недостатньо було якихось інших аргументів.

А можливо, Гончарук як жертва здавався їм найбільш доступним.

Він був дуже миролюбної вдачі, неконфліктний абсолютно.

За ті півтора року, що він був в УПА, він брав участь у боях із НКВСівцями.

Повстанці справді знищували агентів радянської влади, через яких вивозили мирне населення на Сибір.

Але це боротьба з ворогами, а не участь у вбивствах мирного населення.

І потім те, що Гончарук жив у Харкові, дозволяло надати цій справі всеукраїнського розголосу.

Як розповідала донька Івана Гончарука, раптом на Харківщині почали цікавитися процесом над її батьком.

Пропаганда працювала з широким розмахом.

Іван Гончарук з родиною, 1960 рік.

Висвітлювати ці суди залучали телебачення, радіо, газети.

Вони навіть підшивали у справу газетні публікації на цю тему.

Писали журналісти, які спеціалізувалися на таких судах.

І тут цікаво, що газета "Радянський Харків" і "Радянська Волинь" вийшли з однаковими великими розгромними статтями проти Івана Гончарука про суд.

І були вони за підписом письменника Володимира Лиса.

– Оце так несподіванка!.

– Насправді Лис написав коротку протокольну статтю про цей суд.

Він зобов'язаний був, це було редакційне завдання.

А потім цю статтю переписав Полікарп Шафета, головний редактор "Радянської Волині".

Це дуже знакова постать: Шафета видавав не одну книжечку, пов'язану з судами проти бандерівців.

Його публіцистика видавалася великими накладами по 30–40 тисяч примірників.

І він доповнив статтю своїми фрагментами, художніми образами і лексикою, але прізвище лишили Лиса.

Треба зробити акцент: нинішня Спілка журналістів на Волині нагороджує за публіцистику премією імені Полікарпа Шафети! Тут теж треба піднімати питання моралі.

І цікава особливість – висвітлювати подібні суди відправляли і тих журналістів, які походили з родин УПА або з родин депортованих.

А в Лиса брати були в УПА, і Лис в дитинстві був депортований.

– Чому саме їх?.

– Щоб проти журналіста налаштувати тих, хто знав про його походження.

Це зародження внутрішніх конфліктів у родині і в суспільстві.

"У справі 40 епізодів.

Чи є докази хоча б по одному? Ні".

– Іван Гончарук вже відсидів наприкінці 1940-х за участь в УПА та боях проти НКВС – це одразу кидається в очі, коли відкриваєш його біографію.

Покарання відбував на Колимі.

Як можна щось ще йому інкримінувати в 1980-х, якщо він відсидів за "скоєне"?.

– По-перше, вони скасували вирок, за яким його засудили в 1946-му році.

– Тобто скасування вироку означало, що ти можеш за той самий злочин знову бути покараним?.

– Так.

Є класна книжка "Повторники" доктора історичних наук Тамари Вронської.

Там розповідається, як повторно розшукували тих, кого вже звільнили з таборів, і повторно садили.

Вони скасовували вирок, ще раз переглядали справу, додавали нові звинувачення, нові факти, і виходив красивий пиріжок.

– І в чому звинувачували Гончарука в 1986 році?.

– В діяльності в УПА, в тому, що група Фадея "Збруча" Бродовського, куди входив Гончарук, здійснила понад 40 вбивств радянського партійного активу та мирних радянських громадян.

З повстанця зробили карателя та пособника нацистів.

Але Гончарук наголошував, що вбивств мирного населення на його совісті немає.

А знищення чекістів та їхніх агентів вони здійснювали як вояки УПА, тому що вірили, що ті несуть шкоду народу.

Обвинувачі поновили справу "по вновь открывшимся обстоятельствам".

Цими обставинами були дві заяви.

Перша – жителя села Грудки (це рідне село Гончарука – УП) Миколи Найдича, який нібито впізнав його.

"У колі друзів".

Іван Гончарук і його щира усмішка (на фото – крайній праворуч у верхньому ряду).

Хоча Гончарук часто їздив у Грудки (його бачили і в церкві, і на вулиці), йому ніколи ніхто нічим не дорікнув.

І тут Найдич пише заяву, що Гончарук колись у 1944-му побив його матір, яка після того дуже хворіла і померла.

А у справі є, що в неї було онкозахворювання, і вона померла не від того ляпаса, який їй дав якийсь повстанець, а від онкозахворювання, яке довго лікувала.

А чому вона мала конфлікт із повстанцями? Тому що доносила.

Вони її не вбили – в неї було багато дітей; але побили.

Вони мусили якось боротися.

Я нагадаю, що Гончарук був засуджений, проти нього відкрили справу за статтями, як проти нацистського пособника.

Але Гончарук в УПА вступив у липні 1944 року.

– А нацистів на той час на Волині вже не було?.

– Уже в лютому 1944 року радянська влада вигнала нацистів з Луцька, а 7 травня пішов перший ешелон з депортованими родичами членів ОУН і УПА з Волинської і Рівненської областей.

Тобто він не міг бути пособником нацистів, тому що він пішов до УПА тоді, коли їх вже не було на Волині.

Друга звинувачувачка, головна по справі, це Анна Шептур (донька ліквідованого повстанцями жителя села Грудки Антона Шептура – УП), якій на час вбивства її батька було 12 років.

Вона нібито в церкві впізнала Гончарука, який, за словами її матері, вбив її батька.

Тобто матір померла, перевірити неможливо.

Коли її питали, а звідки матір знала – так їй сказали у селі.

Ось це всі джерела.

Антона Шептура мобілізували навесні 1944 року в Червону армію, він займався тим, що шукав бандерівців.

І почав він з того, що здав п'ятьох хлопців з його села, які раніше були в УПА, а потім погодилися на мобілізацію в Червону армію.

Виходить гірко і смішно.

Тому що з одного села Грудки в 1944 році більше сотні пішло в УПА і близько десятка пішло в Червону армію.

І з того десятка п'ятірку викликали за доносом Шептура, дали їм строк і відправили в ГУЛАГ.

І зрозуміло, що Шептура чекали в селі – за цих червоноармійців.

Тому що їхніх батьків і родичів було депортовано, майно конфісковано, і люди хотіли розібратися з ним за це.

З протоколів допитів його доньки та сина відомо, що дружина передавала Шептуру: краще не вертатися – тебе тут чекають.

Він сказав: я повернусь тільки дітей побачити.

А коли повертався, він спочатку пішов до сестри й узяв із собою 12-річного племінника – йому потрібна була дитина-заручник, щоб по дорозі нічого не сталося.

Коли він прийшов додому, почали сходитися сусіди, вітати його з демобілізацією.

Послали за донькою Анною.

Поки вона прийшла, в хаті вже було море людей, десь до 15 чоловік.

І тут приходять четверо повстанців.

Ситуація кіношна: четверо проти п'ятнадцяти.

Але всі решта просто спокійно йдуть.

Вони знають, що Шептура зараз вб'ють.

І ніхто слова не сказав.

Двоє повстанців були на чатах, двоє інших вбили його і пішли.

Невідомо, чи був там Гончарук, чи не був.

У справі про вбивство Шептура прізвище Гончарука ніде не згадується.

Шептур сказала, що впізнала: той, хто стріляв в її батька, був Іван Гончарук.

Але Гончаруку на той час було 19 років, а побачила вона його в церкві, коли йому було 62.

Адвокат активно доводив, що вона не могла запам'ятати і порівняти риси людини в 19 років і в 62.

– Зачекайте, ви ж казали, що Шептур посилалася на слова матері про вбивцю свого батька.

– Саме так.

Тобто, з одного боку, вона свідчить, що бачила і пам'ятає, а з іншого боку – у протоколах свідчення вона посилається на слова своєї померлої матері, якій хтось у селі сказав, що Гончарук вбив.

І це зафіксовано в документах.

До речі, дуже достойна роль адвоката Івана Британчука, фронтовика, який боровся з нацистами – він до останнього захищав Івана Гончарука на суді та після нього.

Коли допитували доньку і сина, то запитали: ваша мама заявила кудись про вбивство батька? "Ні, не заявила".

Просто, як собаку, тихенько поховали.

До речі, вони за перший етап слідства не знайшли ніяких зачіпок по Гончаруку.

Тому вони взяли справи за час діяльності Гончарука в тих місцях, де діяла його повстанська група, і зробили оглядові записки по кожній справі.

І от я беру справу: вбивство подружжя Решетовських, яких вбили за доносництво.

І в їхній справі написано, що вбивав Григорій Леонець, і є допис, що "следов деятельности Гончарука не обнаружено".

А вже в обвинувальному висновку зовсім інакше: нібито Гончарук там був і брав участь у вбивстві, стояв на чатах.

І так вони класифікували кожен епізод.

Цікаво, що Гончарука судили як обвинуваченого, який у всіх злочинах був на чатах, тобто вартовим.

Участі у вбивстві їм так і не вдалося довести.

Обкладинка книги про справу Івана Гончарука.

Або справа про істребків – "истребительные батальоны", які ходили по хатах, шукали бандерівців.

І от одну таку групу вбили, і це теж приписувалося Гончаруку.

Хоча в той період, коли оцей епізод відбувався, Гончарук не був в УПА, тому що він лікував тиф.

Тобто йому приписували все, що можна було.

– І скільки загалом вбивств йому приписали?.

– Там 40 епізодів звинувачень групі служби безпеки "Збруча", у яку входив Іван Гончарук, тож йому особисто приписали кілька десятків.

– Коли ви вивчали справи, хоча б по одному з цих епізодів побачили докази причетності Гончарука?.

– Абсолютно ні.

Там немає його причетності.

В чому він дійсно брав участь як вояк УПА – він входив в УПА, брав участь у боях з чекістами, і перший його бій був у серпні 1944 року.

Воєнний стан у Західній Україні після Другої світової війни був знятий 4 липня 1946 року.

Тобто Друга світова закінчилася, а пролонгація воєнного стану дала їм право розправлятися з національно-визвольним рухом.

У січні 1944-го почалася операція "Блокада", за якою вони залучили внутрішні війська Червоної Армії разом із НКВС боротися проти ОУН і УПА.

Гончарук казав, що ми намагалися не вступати у відкриті бої, бо сили були дуже нерівні.

Але якщо зустрічалися і доводилося битися, то билися і намагалися якомога більше вцілити і відійти.

Він входив у групу "Збруча", яка займалася пошуком і знищенням агентів.

Але чи робив це Гончарук власноруч, чи він був, наприклад, в охороні самого "Збруча" як керівник боївки – не відомо.

"Коли я читала протокол, дивувалася: а що робив суддя?".

– Суд над Гончаруком був публічним, потім він два роки перебував у тюрмі до страти.

А дисиденти якось боролися за перегляд справи або помилування? Бо складається враження, що його ніхто не помічав.

– Дисиденти не підключалися.

Вони розуміли, що для них не під силу це чіпати.

І що вони можуть бути наступними.

Хоча в 1987-му В'ячеслав Чорновіл опублікував відкритий лист до Горбачова проти русифікації України.

Зокрема, там йшлося, що слід покінчити з фальсифікацією партизанської та підпільної боротьби в Західній Україні.

Бо це улюблена тема радянської пропаганди, що десятиліттями спеціалізувалась на викритті "українського буржуазного націоналізму".

Бачте, я не хочу їх звинувачувати.

Дисиденти не наважувалися на захист, можливо й тому, що машина пропаганди проти обвинувачених була така сильна, що вони самі не були впевнені, чи справді той повстанець не винен.

А може, він справді був поліцаєм і вбивав людей?.

Насправді суди були підготовлені дуже ретельно.

Наприклад, на одну лаву підсудних могли посадити трьох повстанців і одного реального вбивцю.

Але всіх видавали за бандерівців з одного загону, робили шоу і засуджували.

– В 2021 році з'явилася приголомшлива новина, що колишній суддя Борис Плахтій добився підвищення своєї пенсії до 200 тисяч гривень.

А приголомшливість її була в тому, що медіа згадали: саме Плахтій судив Івана Гончарука.

Розкажіть про роль судді в цьому процесі.

– А колишній суддя Сергій Кіпень отримав державну нагороду, яка теж йому дає непогані виплати.

В справі Гончарука головував Плахтій, але доводив справу до розстрілу Кіпень.

Тому треба в парі їх брати: Кіпеня і Плахтія.

Коли я читала протокол, я дивувалася: а що робив суддя? На суді люди казали: "я не пам'ятаю", "мені сказав той, хто вже давно помер", "я чув на вулиці", "я особисто не знав".

Це не був суд.

Суддя тут мав би просто звільнити Гончарука – бо що тут судити?.

Але для Кіпеня і Плахтія Гончарук був не першою, а останньою жертвою.

Вони проводили процес проти того ж самого Ніла Якубчука та інших повстанців.

Була ініціатива від народного депутата Ігоря Гузя позбавити Плахтія і Кіпеня високих пенсій.

Він зробив запит на Вищу раду правосуддя і отримав відповідь, що якщо вони вже звільнені, то нічого не можна зробити.

Відповідь Вищої ради правосуддя на депутатський запит щодо суддів Плахтія і Кіпеня.

– Як ви собі пояснюєте, чому весь цей час ці люди залишалися поважними членами суспільства і не зазнали не тільки кримінального покарання, а хоча б суспільного осуду?.

"Якщо людина суддею виконувала все, що казало КДБ – це така робота, такі тоді були закони…" Ні, дорогенькі, біле є біле, чорне є чорне, і купа відтінків сірого.

Є люди, які працювали, бо мусили працювати, бо інакше б вони не вижили.

А Плахтій свідомо укріплював неправдиве правосуддя радянської влади.

І отримував за це нагороду: і відпочинок, і пільги..

Гончарук два роки сидів в СІЗО, листи писав рідним, і його діти й онуки плакали.

А Плахтій з Кіпенем могли возити своїх дітей на море.

Оце мені найбільше пекло.

Несправедливе покарання невинного.

Грубе маніпулювання фактами і заміна правосуддя судовим фарсом.

І це заставило написати мою книгу.

Рустем Халілов, УП.