Макрон у глухому куті: як криза у Франції може вдарити по всій Європі та Україні

Прем'єр-міністр Себастьян Лекорню, призначений лише місяць тому, подав у відставку, і це всього через кілька годин після оголошення складу свого нового уряду. Ця подія стала не просто черговим урядовим конфліктом, а символом системної нестабільності в одній з ключових держав Європи, підтримка якої надважлива для України зараз.

24 Канал проаналізував політичну ситуацію у Франції, оцінив причини та шанси на завершення кризи та припускає чи існують ще варіанти для президента Еммануеля Макрона вийти переможцем з цієї історії. У цьому нам допомогла розібратися докторка філософії Університету Лотарингії (Франція) та засновниця Global Ukraine Foundation Віолета Москалу.

Політичний антирекорд: чому прем'єр-міністр Франції подав у відставку?

У понеділок, 6 жовтня, прем'єр-міністр Франції Себастьян Лекорню подав у відставку, всього через кілька годин після оголошення складу нового уряду. Лекорню був призначений президентом Еммануелем Макроном на початку вересня, і протримався на посаді лише 27 днів.

Французькі газети називають Лекорню найкороткочаснішим главою уряду Франції в сучасній історії. Серед причин відставки згадують глибокий політичний глухий кут всередині парламенту та відсутність підтримки навіть серед союзників президента.

Прем'єр Франції виступає із заявою після оголошення про власну відставку / Фото AP

Довідково! Себастьян Лекорню – колишній міністр оборони та близький до Макрона політик, мав стати компромісною фігурою на тлі парламентських суперечок навколо нового бюджету. Президент Франції поклав на нього місію стабілізувати владу після серії урядових провалів, коли спершу Франсуа Байру втратив довіру парламенту, а до того Мішель Барньє не зміг провести бюджет.

Проте вже при формуванні нового уряду стало очевидно, що жодного компромісу бути не може. Новий кабінет майже повністю повторював склад попереднього, а обурення новим урядом виникло навіть усередині близького до президента табору.

Водночас французька опозиція – від ультралівих до ультраправих, попри всі політичні розбіжності, відставку прем'єра сприйняла як доказ політичної неспроможності нинішньої влади. Лідерка ультраправого "Національного об'єднання" Марін Ле Пен заявила, що "розпуск парламенту абсолютно необхідний", а ультралівий опозиційний блок пішов ще далі, коли Жан-Люк Меланшон і його партія "Нескорена Франція" заговорили про підготовку процедури імпічменту президента.

Результати дострокових парламентських виборів у Франції 2024 року / Інфографіка Politico

Після дострокових виборів 2024 року французький парламент залишився розділеним, адже ні центристи Макрона, ні ліві, ні крайні праві не змогли здобути більшості. Кожен уряд за останній рік намагався утриматися на хиткому балансі голосів, проте безрезультатно.

Прем'єр Лекорню навіть обіцяв припинити практику "продавлювання" бюджету через статтю конституції, яка дозволяє ухвалювати фінансові рішення рішенням президента, в обхід голосування в парламенті. На перший погляд це здавалося першим кроком до компромісу з парламентарями, але Лекорню так і не зміг домовитися ні з центристами, ні з соціалістами, ні з ультраправими.

Спроби прем'єра створити хоча б мінімальну коаліцію закінчилися провалом, а сам Лекорню врешті визнав, що "умов для того, щоб я міг виконувати свої функції, не було", натякаючи на "партійні апетити" своїх колег.

Зрештою те, що мало стати спробою перезапуску уряду, перетворилося на ще один епізод у низці урядових колапсів у Франції. Себастьян Лекорню став уже сьомим прем'єром за президентства Макрона, а термін кожного наступника триває дедалі менше. Кожен новий уряд – коротший за попередній, кожен бюджет – складніший для ухвалення. Усе це створює враження політичної системи, що поступово втрачає здатність до саморегулювання.

Президент, який ще кілька років тому уособлював стабільність французької держави, нині дедалі частіше опиняється в ролі арбітра між таборами, що ворогують, але вже без достатнього авторитету або важелів, щоб навести лад. Саме така втрата керованості сьогодні є головним викликом для Еммануеля Макрона та реальним шансом для його опонентів.

Парламент без чіткої більшості: чому Національні збори Франції зайшли в глухий кут?

Сьогоднішня Франція переживає цікаві та навіть парадоксальні часи. На міжнародній арені Еммануель Макрон залишається одним із провідних європейських лідерів. Він формує коаліції на підтримку України, просуває угоди в Індо-Тихоокеанському регіоні, ініціює глобальні кліматичні ініціативи й намагається посилити європейську автономію у світі.

Володимир Зеленський та Еммануель Макрон під час особистої зустрічі в Брюселі, березень 2025 року / Фото AP

Натомість всередині країни цей же президент веде набагато гострішу боротьбу за політичне виживання, і не лише особисте, а й загалом, за збереження свого курсу навіть після закінчення терміну його повноважень у 2027 році.

Рейтинг Макрона суттєво просів за останні роки, і сьогодні коливається в районі 20 – 25%. Тим часом парламент фактично заблокований, а нові уряди тримаються лічені місяці.

За оцінкою аналітиків Фонду Carnegie Europe, нинішній рівень інституційної нестабільності у Франції є найвищим у сучасній історії Франції. Заміна п'яти прем'єрів за останні три роки свідчить не лише про загострення внутрішніх міжпартійних суперечок, а також є віддзеркаленням загальної, дуже централізованої манери управління Еммануеля Макрона.

Президент настільки централізував процес ухвалення рішень, що прем'єр-міністри перестали виконувати роль "захисного буфера" між президентом і політичними конфліктами. Кожна урядова криза тепер напряму вражає Єлисейський палац.

Після протестів "жовтих жилетів" у 2018 – 2019 роках Макрон почав вирішувати соціальні кризи не реформами, а компенсаціями, фактично "гасити" невдоволення фінансовими вливаннями. Ця тактика забезпечила короткий перепочинок, але загнала країну в боргову пастку.

І вже сьогодні держборг Франції посідає перші місця по всьому Євросоюзу, майже досягаючи рівня головних боржників ЄС – Греції та Італії.

Держборг Франції сягнув 113% відносно ВВП країни, дані за третій квартал 2024 року / Джерело Statista

На додачу, французькі політики так і "не навчилися укладати коаліційні угоди, як їхні колеги в решті ЄС", зазначає Фонд Карнегі, тому будь-яка бюджетна дискусія перетворюється на повномасштабну політичну баталію, а не пошук компромісу.

Зрештою, Євросоюз отримує набагато ширшу проблему, коли країна, що мала бути рушієм оборонної та фінансової стабільності, неспроможна ухвалити бюджет, що зрештою гальмує навіть плани Брюсселя щодо збільшення витрат на оборону та допомогу Україні.

На цьому тлі Макрон опинився перед важким вибором. Він може спробувати домовитися з поміркованими лівими, пожертвувавши частиною свого порядку денного, або ризикнути ще раз і провести нові позачергові вибори з невизначеним результатом. Обидва сценарії небезпечні, але уникати рішення стає дедалі важче.

Макрон на роздоріжжі: три можливі сценарії виходу з кризи

Після відставки Себастьяна Лекорню Франція опинилася в ситуації без уряду й без видимого виходу з глухого кута. Президент Еммануель Макрон поки залишив Лекорню тимчасово виконувати обов'язки прем'єра, однак реальних перспектив домовитися з парламентом в нього фактично немає.

Перед Еммануелем Макроном сьогодні відкрито три можливі шляхи для розв'язання накопичених проблем, але всі вони однаково ризиковані.

Члени Національних зборів Франції слухають виступ експрем'єра Франсуа Байру, лютий 2025 року / Фото Getty Images

• Перший – призначити нового прем'єра. Теоретично президент може спробувати поставити на чолі уряду фігуру з власного центристського кола, яка не викликатиме відторгнення у лівих і правих, але компромісного кандидата від кола президента сьогодні просто немає. Власна політична команда Макрона виснажена, отже залишається шукати прийнятних кандидатів з інших таборів, і цей сценарій також стикається з низкою проблем.

Призначення лівоцентриста означало б відмову від ключових реформ самого Макрона, передусім пенсійної реформи, що зазнавала гострої критики з боку лівих. Якщо ж обрати правоцентриста, тоді навпаки це відштовхне потенційних союзників із лівого табору.

• Другий варіант – розпустити парламент й провести нові вибори. Втім, цей крок може призвести до зворотного результату і лише поглибити кризу. Соціологія свідчить, що партія "Національне об'єднання" Марін Ле Пен і її молодий соратник Жордан Барделла сьогодні мають найвищі рейтинги. Позачергові вибори можуть або подарувати їм реальний шанс сформувати більшість, або ж це створить такий самий безвихідний "тристоронній" парламент, який не здатен ухвалювати жодного компромісного рішення.

Для Макрона це виглядає свого роду пасткою, коли навіть здобувши перемогу на виборах коштом роздроблення опозиції, він лише відкладе новий раунд політичного паралічу в парламенті.

• Третій, найрадикальніший варіант – особиста відставка Макрона. Конституційно він не зобов'язаний цього робити, і такий крок виглядав би як політична капітуляція. Проте його дедалі частіше озвучують і ліві, і праві сили, для яких "відхід президента" став би символічним свідченням оновлення влади.

Такий сценарій майже неможливий, про що неодноразово казав і сам Макрон, адже в такому випадку Франція знову зануриться в передвиборчу невизначеність, а популісти отримають реальний шанс прорватися до влади, використовуючи для цього будь-яке суспільне невдоволення – від протестів до банальної втрати довіри до керівництва, яке власноруч склало зброю.

Проблема, однак, значно глибша, ніж особиста криза для Еммануеля Макрона та його політичної сили. Криза стосується самої архітектури влади у Франції, де широкі повноваження президента мали б убезпечити країну від коаліційного хаосу, з яким доводилось стикатися в минулому. Однак саме цей механізм сьогодні забуксував.

За відсутності парламентської більшості президент має всі формальні повноваження, але не має політичного ресурсу, щоб їх реалізовувати. Коли парламент не функціонує, а уряди падають щомісяця, "сильна президентська влада" видається ілюзією.

Якщо Макрон обере шлях компромісу з поміркованими силами, йому доведеться пожертвувати частиною власних реформ і амбіцій. Якщо натомість вирішить знову зіграти ва-банк – розпустити парламент і кинути виклик опозиції – країну може очікувати черговий політичний обвал. І в обох випадках, незалежно від персоналії майбутнього прем'єра, Франція ризикує залишитися нестабільною, з урядом та президентом, які технічно продовжують керувати, але при цьому позбавлені ресурсу реалізовувати власні рішення.