Майже без телеканалів, але з новими онлайн-медіа: як змінився медіаландшафт Одещини

Війна, як і в інших регіонах, стала причиною змін медіаландшафту Одещини — припинення роботи деяких редакцій, відсутності фінансування, пошкодження приміщень, браку спеціалістів і зміни форматів.

Водночас деякі процеси почалися ще з ковідних часів, наприклад, переважно дистанційна робота й розвиток соцмереж. Уже мало медіа залишається в рамках традиційного для себе формату — здебільшого вони стають мультимедійними, поєднуючи друк газет або теленовини з контентом у діджиталі.

Специфічною проблемою для Одещини є румунські та молдовські ретранслятори, що передають російські радіо- і телепрограми. Тому місцевим медійникам доводиться не тільки конкурувати між собою за аудиторію, а й утримувати її від досі наявного впливу російського контенту й анонімних телеграм-каналів.

Ми вже розповідали про медійний ландшафт Херсонщини на четвертому році війни (читайте тут, тут, туті тут) Тепер продовжуємо цикл і розповідаємо, як зараз працюють одеські медіа, які в них складнощі, хто закрився, а хто навпаки — розвиває медіа попри війну та кризу з фінансуванням.

The Last of Us: версія одеського телебачення і радіо

На початок 2025 року в Одеській області нараховувалося 38 телемовників. Але це кількість ліцензій, а не кількість каналів, які реально працюють. Насправді тих, хто продовжує мовлення, менше.

Представник Нацради в Одеській області, доцент кафедри телебачення і радіомовлення Одеської національної академії зв’язку Олександр Салабай уточнює, що після початку повномасштабної агресії Росії в Одесі місцеві кабельні канали зникли практично повністю: «Залишилися лише два кабельні в місті Південне, але й ті переважно транслюють програми загальнонаціонального телемарафону. Тобто фактично місцевого кабельного мовлення тимчасово немає».

На вересень 2025 року в регіоні працюють чотири ефірні телеканали. «Усі вони на 90% транслюють телемарафон. Власних новинних програм немає, багато працівників виїхали за кордон, особливо молодь», — розповідає представник Нацради.

Олександр Салабай

Серед тих, хто ще тримається, він називає «Перший міський», «Град», «Суспільне» та «7-й канал». «Детектор медіа» намагався взяти коментар у «Першого міського», але головна редакторка перестала відповідати на дзвінки та повідомлення. Якщо редакція готова розповісти про свою ситуацію, ми готові додати коментар.

«“Град” і “7-й канал” продовжують мовити, попри чутки про їхнє закриття, — розповідає Салабай. — Насправді вони не переривали роботу. Сигнал доставляється через Концерн РРТ, з веж якого йде трансляція. “7 канал” припиняв мовлення лише на місяць-два, але це спричинило більше чуток, ніж реальної паузи. Потім вони відновили роботу. Зараз канал транслює телемарафон із мінімальними власними ввімкненнями. Власник змінився — замість Ківана-старшого ліцензію перереєстровано на Ківана-молодшого. Щодо “Граду”, він узагалі не зупинявся. Але, як і інші мовники, відмовився від новинних програм, залишивши понад 90% ефіру за телемарафоном».

За його словами, решта мовників фактично «відпочиває». Вони подали до Нацради заяви про тимчасове припинення мовлення через війну й отримали відповідні дозволи. Багато телеканалів у цифровому мультиплексі Одещини зробили те саме.

Серед чинних залишився ще телеканал у Подільську (ПЕТ), тоді як у Березівці мовлення припинилося. В Ізмаїлі ж, додає Салабай, «потужно працює ОЦЕВ — Одеський центр естетичного виховання. Він діє на базі картинної галереї й має власне фінансування». У Південному ще працюють дві кабельні компанії — комунальне підприємство «МІГ» і ТОВ «Місцеві новини».

Ситуація з радіо, за словами представника Нацради, ще гірша. Хоч в області зареєстровано 25 радіостанцій, майже всі одеські місцеві станції відімкнулися одразу після масованих обстрілів на початку великої війни.

На Одещині працювали «Просто Радіо», «Народне радіо» та «Радіо Маямі», які належать Артему Вознюку. У 2022 році через війну вони призупинили роботу. Після більш ніж року перерви відновило роботу «Просто Радіо», у 2024 році повернулися «Народне радіо» та «Радіо Маямі». Як каже Олександр Салабай, там є ведучий, короткі повідомлення з інтернету, музика, але немає новин. Сам Артем Рознюк говорити з «Детектором медіа» відмовився.

Окрім них, продовжують мовити «Перше міське радіо», «Град» і «Суспільне». В інших містах області, розповідає представник Нацради, місцевого радіо фактично немає.

Особливістю Одеської області є її розташування — в прикордонних районах Румунії та Молдови встановлено більш потужні передавачі, які своїми програмами охоплюють частину території Одещини. Деякі молдовські ретранслятори передають не тільки молдовські програми, а й національні канали Румунії. Разом із тим, ретранслятори, встановлені на непідконтрольній Молдові території, приймають і ретранслюють в ефір російські радіо й телеканали.

«У Придністров’ї чи Румунії — надпотужні передавачі. Якщо стояти на березі Дунаю, то наш берег похилий, а з боку Румунії — гори, й усі вони утикані вежами», — каже Салабай.

Частоти на кордоні України та Румунії не погоджує Міжнародний союз електрозв’язку, який базується у Женеві, Швейцарія. Аргументують це тим, що українські передавачі будуть створювати завади вже наявним іноземним телекомпаніям, які вже мають ліцензії. «Радіус координації навіть одного передавача з потужністю один кіловат — це 250—300 км. А вся витягнута структура Одеської області лежить у зоні, де потрібна міжнародна координація. І проблема не розв’язується вже багато років», — пояснює Салабай.

За його словами, у Придністров’ї діють середньохвильові станції потужністю понад мегават. Для порівняння: в Одеській області передавачі мають лише 20 кВт. «У нас був один мегаватний у Миколаївській області, але його закрили три роки тому через нестачу коштів на електрику. Тепер середньохвильові передавачі Придністров’я накривають весь південь України», — додає він.

Особливу складність створюють передавачі у придністровському Григоріополі, де побудували навіть власну теплоелектростанцію для їхнього живлення. «Тут можна хоч комісії збирати, хоч міжнародні структури підключати, але зробити нічого неможливо», — каже Салабай.

До цього додаються й природні фактори: «Влітку на всьому чорноморському узбережжі є явище надрефракції: Одеса ловить турецьке телебачення чи радіо з Криму. Сигнал з’являється на пів години, потім зникає. Це хаотично, і на це впливати неможливо. Випадково з’явилось і пропало».

Інша проблема — це супутникові тарілки, за допомогою яких теж можна ловити російське телебачення: «Це вже стаціонарний сигнал, який можна подавити, але дуже складно. І ця проблема в Одеській області була завжди».

Онлайн-медіа

За відповіді на запит «Детектора медіа» до Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, на серпень 2025 року в Одеській області зареєстровано більш як 30 онлайн-медіа. Серед них є не лише новинні ресурси, а і вебсайти різних організацій, на кшталт адвокатських компаній.

Олександр Салабай визнає, що ситуація з онлайн-медіа є найбільш хаотичною, адже реєстрація є добровільною.

Фактична кількість онлайн-медіа, яким вдалося зберегти редакцію та навіть розвивати платформи, — декілька сотень. Хоча навіть ці показники досить умовні: Нацрада рахує лише зареєстровані медіа, серед них мало хто за часи війни оновлював дані, хтось змінив телефони чи поштові скриньки.

Серед найбільш популярних або активних одеських медіа можна назвати «Думську», «Інтент», «УСІ», «Одесу Онлайн», «Біляївку.Сіті», «Open Дністер», «Махалу», «Море людей», «Тезу Одещини». Свої онлайн-версії мають газети та деякі телеканали, зокрема «Перший міський», «Град» і «Суспільне Одеса».

«Думська»

Це інформаційний портал півдня України, створений у 2008 році. Наразі під цим брендом працюють лише сайт і соцмережі, а телеканал перебуває у замороженому стані з січня 2022 року.

Головред «Думської» Юрій Басюк розповів, що після початку повномасштабної війни формат роботи редакції довелося кардинально змінювати: «Прильоти, вибухи, атаки дронів — це завжди топтема. Довелося організовувати чергування редакторів уночі, щоб у разі вибуху хтось міг одразу написати про це».

Юрій Басюк

За його словами, склад команди також змінився. Частина журналістів виїхала за кордон, і хоча редакція продовжує з ними співпрацювати, ефективність уже не така, як раніше. «Декількох редакторів мобілізували, тому ми запросили більше нових спеціалізованих працівників. Це здебільшого молодь, яка добре орієнтується у соцмережах і сучасних технологіях, але має менше експертизи, ніж досвідчені журналісти», — каже редактор.

Він пояснює, що за час війни кардинально змінилося й інформаційне поле: «Головна конкуренція — з анонімними телеграм-каналами, які можуть публікувати все, що завгодно, без будь-якої відповідальності. Людям потрібні емоції та розвага».

Щоб реагувати на нові виклики, у «Думській» створили окрему редакцію для телеграм-каналу та підрозділ SMM. Якщо раніше новини просто адаптовували для телеграму, то тепер редакція робить спеціалізований контент — відеоопитування, ролики для інстаграму, тіктоку та ютубу.

Юрій Басюк визнає: перші півтора року після початку повномасштабного вторгнення видання переживало серйозні фінансові труднощі: «Мені доводилося особисто їздити до партнерів і просити гроші на підтримку роботи редакції. Це були не донори, а рекламні партнери або ті, кому ми колись допомагали. Було дуже важко. Зараз ситуація стабілізувалася».

При цьому редакція майже не має грантів від міжнародних донорів. Допомогу від організацій, таких як Інститут масової інформації, «Думська» отримувала лише у вигляді технічної підтримки під час блекаутів — павербанків, генераторів чи бронежилетів для журналістів, які працювали в Херсоні та Миколаєві.

«Ми кілька разів пробували подаватися на великі гранти, але так і не отримали жодного», — каже редактор. На його думку, причина може бути у репутаційних ризиках: «У нас були скандали, обшуки НАБУ, є зв’язки з політиками. Донори цього не люблять. Вони віддають гроші маленьким незалежним проєктам. А в нас на сторінках справді є багато матеріалів, які збігаються за цінностями з “Європейською солідарністю”. Тому грантодавці можуть вважати нас надто політично залежними».

Фінансова модель «Думської», за словами редактора, й надалі тримається на продажі реклами. Басюк каже, що вона почала повертатися, а видання планує навіть відновити телевізійний формат. «Але це буде зовсім інше телебачення — не глянцеве з дикторами у студії, а продукт, який одразу орієнтований на соцмережі: ютуб, телеграм, інстаграм. Якщо телевізійний ефір не інтегрувати з мережами, він приречений», — пояснює він.

Крім того, у редакції вже пів року працює журналіст-розслідувач, який моніторить закупівлі у медичній сфері. Наразі він викрив сім випадків завищених цін на обладнання.

За словами Юрія Басюка, традиційних медіа в Одесі майже не залишилося. «Аудиторія масово пішла в телеграм, — коментує редактор. — Люди очікують зовсім іншого, ніж 20 років тому. В Одесі є два найпопулярніші типи телеграм-каналів: перші — розважальні, де публікують будь-що, часто неперевірене або навіть помилкове, але цікаве; другі — закриті “елітні” канали на 10—15 тисяч підписників, які поширюють інсайди».

Одним з найпопулярніших телеграм-каналамів на Одещині є зокрема «Х*евая Одесса», який має майже 900 тисяч підписників. Серед тих, що мають значно меншу аудиторію, але поширюють «інсайди», можна виокремити «Еврейские мансы» та «Ирочка расскажет...».

«Інтент»

«Інтент» (intent.press) — незалежне суспільно-політичне медіа про південь України, засноване Одеською обласною організацією ВГО «Комітет виборців України» (КВУ) у 2009 році. Медіа з’явилося як газета від цієї організації та мало назву «ІзбірКом», а 2022 року змінило назву на «Інтент», що означає «намір». За словами головного редактора Валерія Болгана, ця назва описує намір команди медіа ділитися багатством культури й історією краю з читачами.

Команда видання «Інтент»

«Інтент» першим з одеських медіа отримав міжнародний сертифікат якості ініціативи журналістської довіри (JTI). У 2017 році медіа стало засновником коаліції громадських журналістів — Центру публічних розслідувань (ЦПР), а з 2021 року ЦПР виріс в окрему організацію.

У 2023—2024 роках ЦПР почав робити відеорозслідування. «Серед нещодавніх публікацій Центру — дослідження оприлюднення розпоряджень органами місцевого самоврядування півдня України. Центр систематично аналізує оприлюднення протоколів постійних комісій Одеською міською радою. Маємо реакції влади та правоохоронних органів на низку публікацій і розслідувань Центру публічних розслідувань (оголошення підозри, передача справи до прокуратури, скасування тендеру, відсторонення тощо)», — розповів редактор.

У 2020 році «Інтент» став засновником першого в Україні постійного Музею виборів і пропаганди. З 2022 року медіа працює на три регіони: Одеську, Миколаївську та Херсонську області.

У 2023 році редакції вдалося відкрити власну відеостудію. «З цього періоду ми активно розвиваємо ютуб‑канал, де розміщуємо інтерв’ю, документальні фільми, журналістські розслідування й прямі етери. На сьогодні канал має понад 4,5 мільйона переглядів, що є важливим свідченням ефективності нових форматів у поширенні інформації.

У 2024 році видання “Інтент” запустило Медіашколу — освітню школу журналістики, метою якої стало навчання локальних журналістів сучасним стандартам безпеки та фактчекінгу. За 2024 рік сайт медіа відвідали понад 3 млн унікальних користувачів, які переглянули понад 10 млн сторінок. У соцмережах “Інтент” має понад 100 000 підписників», — розповів Валерій Болган.

Протягом останніх років команда збільшилася: додалися журналісти, відеографи, редактори та технічні спеціалісти. Крім того, редакція активніше співпрацює з незалежними журналістами та громадськими активістами на територіях близько до фронту.

Однак перший період повномасштабного вторгнення дався команді складно: «Ми ще 22 лютого розпочали текстову трансляцію про загрозу вторгнення і перші 1,5 місяця працювали без вихідних і вперше запровадили вечірні й нічні чергування. Декілька людей релокувалися в інші регіони, однак до кінця літа 2022 року вже всі повернулися. Але зараз здається, що складніше не цей період, а наш редакційний марафон, який ми змушені тримати попри все».

Зміни торкнулися також джерел фінансування. Редакція розвиває альтернативні способи заробітку, зокрема у 2024 році запрацював рекламний підрозділ. Медіа також працює завдяки грантовій підтримці, зокрема від таких організацій як People on Need, EED та АНРВУ. Водночас працює над диверсифікацією доходів, аби зменшити залежність від грантових програм.

Щодо контенту, то «Інтент» зосередився на розслідуваннях, матеріалах про воєнні злочини, гуманітарні проблеми, порушення прав людини, а також на підтримці культурної спадщини в умовах війни. Одним з ексклюзивних проєктів став документальний фільм «Настя», який розповідає історію дівчини, що приєдналася до Збройних сил України після повномасштабного вторгнення і втратила близького друга на фронті.

«За суб’єктивною оцінкою кількість медіа на Одещині скоротилася в декілька разів. Однак є і нові. Почала роботу радіостанція (Novaline) та декілька онлайн-медіа («Море людей», «ProЛюдей»). Але конкуренція все більше не між медіа, а між медіа та техногігантами. Особливо після появи ШІ-відповідей в гуглі. Конкуренція з блогерами є, але вона, швидше, змушує все більше відокремлювати поняття журналістики та медіа», — каже Болган.

«УСІ»

«Українська служба інформації» була створена у 2015 році. 15 вересня цього року редакція святкувала десятиріччя. «Видання створили на противагу тим численним медіа, які несли проросійський порядок денний. А таких до 2013—2014 року, на жаль, було повно», — каже головна редакторка Тетяна Милимко.

Вона згадує, що за кілька днів до повномасштабного вторгнення в Одесу приїхала їхня колега з Америки: «Нам скидали англомовні тексти засідань рад безпеки. Там було вказано, що велика війна точно буде. Ми дослівно перекладали ці тексти та публікували на своїх сторінках. Але… так, ми самі до кінця не вірили».

Тетяна Милимко (в центрі) з колегами з «УСІ»

У редакції заздалегідь домовилися, як діяти в критичній ситуації: хто має авто — забирає тих, у кого його немає. Вони зібрали адреси, налаштували рації на випадок відімкнення зв’язку. Редакція розбилася на чергування, цілодобово писала, стежила за подіями та виїжджала на зйомки, доки це було можливим. «Як зараз памʼятаю: сидимо в моєму кабінеті, я граю “Zombie” Cranberries на гітарі, ми ще усміхаємось… але за вікном уже вибухи», — додає вона.

За словами Милимко, команда зазнала змін: у когось не витримало здоров’я, когось скоротили через нестачу фінансування, а троє колег нині служать у ЗСУ.

Вона розповідає, що ці три роки довелося постійно проводити скорочення. Підтримку редакція отримує від грантових програм, німецького видання Taz.de, бізнесу та SMM-кампаній. «І це не тільки про гроші. Я особисто пройшла навчання в кількох профільних школах на грантових умовах. Це і ментальна підтримка. Ми отримали грант на психологічний супровід. У той час ми втратили чудову людину, яка буламеценатом багатьох проєктів (ідеться про Аднана Ківана, який був власником “УСІ” та “7 каналу” — “ДМ”). Тож психотерапевти були дуже на часі, — розповідає вона. — У Taz.de є фонд також — ця допомога була основною. Internews видавали гранти на матеріали для журналістів — чи то екологічна тема, чи соціальна. Було два гранти від ІМІ та “Інтерньюз” теж, але через зміну керівництва в Америці ми їх так і не отримали. Один місяць на самому початку війни допомогли “Журналісти без кордонів”, хоча планувалося пів року. Дуже довгий процес із документами був. Імовірно, через це був тільки один місяць. Один раз також допомогли “Голоси України”. Журналістам видання, які отримують гранти, без проблем пропоную майданчик для цікавих тем».

За її словами, «УСІ» багато співпрацює з Херсоном і Миколаєвом. Зараз редакція робить ставку на відеоконтент і розвиває ютуб-канал та інші соцмережі. До команди приєдналися кілька телеведучих, які раніше працювали на «7 каналі», що нині на паузі. Видання «УСІ» планує реєстрацію в Нацраді, але спочатку редакції треба стати повноцінно на рейки.

За словами Милимко, новина про можливезакриття видання, яка розлетілася рік тому, сильно вдарила по редакції. «Відписки численні, бо навіщо, якщо якийсь гівнопаблік почув плітки й опублікував, що ми всьо. Так, ми були близькі до закриття, але за кілька днів удалося відновити роботу, — пояснює Милимко. — Хтось швидко написав, що ми більше не працюємо, хтось навпаки — підтримав. Я просто хочу побажати одеським колегам, що якщо в них станеться халепа, щоб поряд були не ті, хто допоможе “злити”, а інші — ті, які безплатно скидатимуть відео та фото, аби робота не зупинялася, ті, які скажуть слова підтримки, підставлять дружнє плече. І більше б щирого доброго звʼязку між нами».

Оцінюючи стан одеських медіа, вона говорить, що є велика конкуренція з блогерами й анонімними пабліками: «Однозначно я не можу визначити. Бо мені хочеться підтримати колег, мовляв, усі молодці. Але я розумію, що на сьогодні з 30 телеканалів, які були, працюють тільки два. (Більшість наших співрозмовників говорить, що працюють тільки “Перший міський” і “Суспільне Одеса”. Проте представник Нацради нараховує чотири канали, бо “7 канал” і “Град” де-юре теж працюють, ретранслюючи телемарафон “Єдині новини” — “ДМ”). Сайти ще якось тягнуть, але також думаю, що важко. На жаль, багато блогерів видають себе за журналістів, а пабліки — за ЗМІ».

За її словами, рекламний ринок також у кризі. Реклама, яку пропонують медіа, це переважно казино та стрип-клуби, на яку «УСІ» не погоджується.

Також Милимко каже про важливість розвитку саме регіональних медіа: «Ми програли інформаційну війну саме через те, що доки увага була прикута до центральних медіа, тут на місцях сусідня країна добре вливала інформацію про “русскую вєсну” та “дружбу”. Саме через регіони вони пролазили, як вужі, у свідомість. Робили це так тонко — через культуру, релігію. А потім ми всі побачили, до чого це призвело».

«Махала»

Редакція інтернет-видання «Махала», яке також випускає друковану газету «Дружба», розташована в місті Болград Одеської області. Але журналісти медіа перебувають у різних містах — Південне, Ізмаїл, Рені — ці міста часто обстрілюють російські війська. Редакція не релокувалася, але у ній діє політика турботи й допомоги журналістам на випадок обстрілів, зникнення світла тощо.

За словами головної редакторки Тетяни Терзі, після початку повномасштабного вторгнення, коли українці потерпали від відсутності світла, редакція опинилася в дуже складному становищі: «На той час ми не мали зарядної станції або генератора, але продовжували працювати в умовах холоду (бо не було коштів підключити опалення в редакції) та відсутності електропостачання. Ми продовжували верстати газету й наповнювали сайт новинами. Робили це зазвичай в “Пункті незламності” в гаражі пожежної частини. Там було теж холодно, але було світло й інтернет. Потім ми отримали першу невелику зарядну станцію від донорів і могли працювати в редакції».

У 2022 році редакція газети «Дружба» й інтернет-видання «Махала» працювали в «Пункті незламності»

Найбільший виклик, за її словами, — це скорочення доходів через зменшення кількості реклами й оголошень, а також доходів від продажу газети. З початку повномасштабного вторгнення друковане видання не виходило два тижні через зупинення роботи пошти, але потім відновило друк. Щоб інформувати людей, журналісти багато контенту робили для сайту та соцмереж. Охоплення на сайті збільшилися в декілька разів. Навіть за останні 12 місяців перегляди на сайті «Махала» склали 2,3 млн — це збільшення на 87%, а активних користувачів за цей період — мільйон, це збільшення на 120%. Колектив також створив громадську організацію «Важливо» та розпочав пошук грантової підтримки. Зараз головним джерелом фінансування є гранти — команда є учасницею проєкту «Сильніші разом» від Асоціації незалежних регіональних видавців України за підтримки Норвегії, далі — власні кошти від реклами, продажу газети та донати від спільноти.

У серпні 2023 року журналісти видання особисто перевірили стан укриттів у Болграді. Розслідування показало, що більшість укриттів не відповідає нормам і часто просто закриті. Після виходу відео в Болградській громаді активізувалася робота з ремонту й облаштування укриттів.

Крім того, журналісти реалізували власний проєкт «Відновлення дитячих і спортивних майданчиків в Болградській громаді: шлях від висвітлення проблеми до пошуку рішення». Вони обійшли всі майданчики міста та створили їх реєстр. Уперше за багато років болградська міська влада спрямувала з місцевого бюджету 3 млн грн у межах програми з благоустрою і розпочала ремонт майданчиків. Біля майданчиків були встановлені камери відеоспостереження, а поліція скоригувала маршрут патрулювання, щоб оглядати й майданчики.

За словами Терзі, медійний простір регіону сильно залежить від зовнішнього впливу. «У нас досі доступне гагаузьке радіо. А Гагаузія зараз перебуває під дуже сильним впливом російської пропаганди. Це впливає на людей, особливо на старше покоління. Молодь більш медіаграмотна, але загалом ситуація тривожна. Там все російською, музика, контент. Я його не слухаю, але більшість слухає», — пояснює редакторка.

Локальне телебачення, додає вона, теж фактично зникло: «Локальних каналів майже немає. В Ізмаїлі працює міський телеканал, який фінансує міська рада. Там показують те, що потрібно владі. Це телебачення міської ради, паркетний контент. В інших містах — Болграді, Білгород-Дністровському — немає ні телебачення, ні газет. Навіть зареєстровані видання не виходять через відсутність фінансування».

При цьому люди потребують локального контенту: «Людям цікаво бачити й читати про своє життя, а не лише про загальнонаціональні події. Коли ще працювало місцеве телебачення, воно мало попит. Зараз цього бракує».

«Махала» продовжує виходити й онлайн, і друком, хоча з цим є труднощі. «Газету ми друкуємо у Вінниці, бо в Одесі були проблеми з друкарнями. Розповсюдження через пошту складне, часто неоперативне. Але ми продовжуємо, бо знаємо: людям потрібна ця газета», — пояснює Терзі.

Газета на Одещині — це вже давно не лише про друк

За словами представника Нацради Олександра Салабая, бум реєстрації друкованих видань, який спостерігався торік, зараз практично зійшов на невеликий стабільний рівень. «Торік було вибухове зростання, а тепер залишився вже дуже тоненький струмочок. Більшість, хто хотів, зареєструвався, і лишилася невелика кількість, яка суттєво ні на що не впливає. Є й такі, що отримали ліцензію, а потім просто зникли», — пояснює він.

На вересень 2025 кількість зареєстрованих друкованих та онлайн-видань в Одеській області — більш ніж 200. Найбільш активні серед друкованих видань — «Одеське життя», «Вечірня Одеса», «Чорноморські новини», «Одеські вісті», «Сучасний Авангард».

За його словами, зареєстровані друковані видання працюють досить хаотично. «Їх настільки багато, що відстежувати всіх дуже складно. У мене в секретаріаті зараз фактично працює лише одна людина. На всю область — я і ще один працівник, — говорить Салабай. — Поїхати кудись за місто чи навіть по самій Одесі — це вже проблема. На журнал, який виходить раз на квартал чи навіть раз на рік, просто немає ресурсу» (тобто перевірити, як працюють деякі видання — «ДМ»).

Ті редакції, які дотримуються закону, надсилають до Нацради контрольні примірники в електронному вигляді. «Їх ми перевіряємо. Здебільшого помилки формальні: неправильно вказана адреса, не вказано телефону або він неправильний», — каже представник Нацради.

Нині стабільно надсилають матеріали приблизно 70—80 видань. Але є й проблемні випадки: «Телефон не відповідає, пошта не працює, або ж редакція знімається з реєстрації й просто зникає». Частина таких медіа існує лише на папері: «Вони зазначають реєстраційний номер, але фактично діяльності не ведуть — ні в друці, ні в інтернеті», — підсумовує Салабай.

«Вечірня Одеса»

«Вечірня Одеса» з’явилася 1 липня 1973 року — тоді місто стало мільйонником і, за тогочасними правилами, на таку кількість населення дозволялося створити вечірнє видання. Але саме в Одесі звичайна вечірня газета перетворилася на один із символів міста. Безумовно, так сталося завдяки Борису Дерев’янку — першому редактору “Вечірньої Одеси”. Заслужений журналіст України очолював редакцію до 11 серпня 1997 року — дня його вбивства через професійну діяльність.

Газета пережила радянський час, першою в області відмежувалася від партійних структур і вийшла на самостійний шлях у 1990-х. На кожному етапі в нас був читач, своя трибуна і своє ім’я. Не збереглися подібні газети інших міст, а “Вечірня Одеса” стала явищем. Час довів життєстійкість бренду», — каже нинішній головний редактор Олег Суслов.

Колектив видання «Вечірня Одеса»

Видання не припиняло виходу і після початку повномасштабного вторгнення, окрім тижневої паузи наприкінці лютого-початку березня 2022 року — було ще незрозуміло, як працюватиме видавництво й «Укрпошта». Замість двох номерів на тиждень нині газета виходить один раз.

«Звісно, передплатників стало менше. Але ми не зупиняємося: з початку цього року активно розвиваємо соцмережі. Газета залишається флагманським продуктом для тих, хто любить читати неспішно, а фейсбук та інстаграм — це наша щоденна інформаційна реакція, — каже Олег Суслов. — Наш сайт уже старенький, але ми плануємо запустити новий, як і ютуб-канал “Вечірньої Одеси”. Проблема в тому, що мало залишилося фахівців і журналістів, тому шукаємо нових людей. Не хочеться відкрити сайт і потім не знати, що з ним робити».

Редакція вважає, що друковане видання — не «вчорашній день», а елемент культури. Щоб залучати нових читачів, команда співпрацює з одеськими кафе, ресторанами й готелями, куди спочатку безплатно доставляла свіжі номери, а згодом партнери самі почали купувати газету для своїх відвідувачів. Також редакція своїм коштом відправляє свіжі номери в одеські бібліотеки, щоб газету могли читати ті, хто не може її купувати, а також воїнам у військовий шпиталь.

Попри труднощі з папером, «Вечірня Одеса» друкується лише у рідному місті, у видавництві «Чорномор’я». Газета виходить у великому форматі А2, і не всюди є відповідне обладнання. Олег Суслов також розповів, що друкарня, як і газета, була заснована у 1970-х, тому редакція вже «прикипіла» до неї.

Усі роки існування газета зберігає багато традицій, але вплив війни на контент очевидний. «Ми поставили перед собою декілька цілей, — каже головред. — Перша — створення історичної хронології. У нас щотижня виходить рубрика “Хроніка війни”. Я щодня відбираю з різних джерел ключові події — від трагедій до перемог. Це необхідно, бо коли складатимемо історію нашої перемоги, телеграм-канали навряд чи стануть базою для дослідників. Газета ж зберігає системний літопис. Друга мета — розповідь про героїв. Для цього редакція співпрацює з громадами, які надсилають матеріали про воїнів і видатних земляків. Ми допомагаємо їм у підготовці публікацій, аби історії наших героїв зберігалися. Третя — це погляд на війну звичайної людини. Ми ведемо рубрику “Записки на полях війни”, де публікуємо особисті історії: від переселенців і волонтерів до українців за кордоном, які допомагають батьківщині. Таким чином увесь порядок денний видання сьогодні вибудовується навколо війни й того, що кожен із нас може робити в тилу».

Як і для більшості медіа, початок великої війни приніс «Вечірній Одесі» чималі фінансові проблеми. Але колектив залишається у місті й у повному складі: «Я вирішив: або виживаємо разом, або разом і пропадемо. За весь час ми жодного гранту не виграли, у програмах не брали участі. Допомога приходила від людей і партнерів. Зараз набагато важче, кожен рік — випробування. Ми намагаємося будувати партнерства з місцевим бізнесом. І ми бачимо своє завдання в тому, щоб підтримувати регіональний бізнес, пропонувати йому наші можливості. Сьогодні головний акцент — реклама та партнерські проєкти.

Ми намагаємося налагодити співпрацю з органами влади, хоча й там можливості обмежені. Поки що уклали лише два договори про інформаційне співробітництво з громадами. Але людям справді важливо знати, що в громадах відбувається».

Увагу в редакції намагаються приділяти відеоконтенту, який наразі публікують у соцмережах, але в майбутньому планують робити більш довгі формати для ютубу. У якості студії думають використовувати приміщення музею «Вечірньої Одеси», куди зможуть запрошувати відомих людей, які б розповідали про події в регіоні. Паралельно редакція вже співпрацює з місцевими блогерами, які знімають опитування для соцмереж «Вечірньої Одеси».

Щодо стану медіа в області Олег Суслов, як і інші, говорить, що є великий перекіс у бік соцмереж, передусім тіктоку: «Це популярно, але не завжди дає поживу для розуму, часто бракує глибини. Традиційні медіа змушені дотримуватися законів і водночас тягнути колектив, зарплати, оренду, а блогери працюють без жодної відповідальності. Але я розумію, що час невблаганний».

Інформаційне агентство «Центр медіа»

Генеральний директор інформагентства «Центр медіа» Геннадій Чабанов розповідає, що приватне підприємство існує вже два десятиліття. Перше видання — газета «На пенсії» — вийшла 4 жовтня 2005 року, тож незабаром редакція відзначатиме ювілей.

Газета «Одеське життя» заснована у 2007 році, а «Пенсійна телепрограма» — у 2017-му, в період, коли більшість газет закривалася. «Ми ризикнули запустити новий проєкт, і це виправдалося», — пояснює він. Окремо працюють онлайн-медіа: сайт «Одеське життя» з 2009 року та сайт «На пенсії» з 2014-го.

«Це не просто онлайн-версії газет, а самостійні видання зі своїм контентом. Хоча іноді ми адаптуємо матеріали під різні формати: редактори підлаштовують текст для друку або для сайту», — додає директор.

Особливе місце займає «Пенсійна телепрограма», яку запустили на прохання читачів. Перед початком повномасштабної війни тираж сягав 52 тисяч примірників.

Фото: Верстка чергового номера газети «На пенсії»

Інформагентство розвиває й онлайн-напрям, каже Геннадій Чабанов: «Ми працюємо на восьми платформах — сайти, фейсбук, ютуб, інстаграм, тікток, ікс, вайбер, телеграм. Загалом маємо 15 різних проєктів: сторінки, групи, канали. Наприклад, у фейсбуці в нас є група “Одеське життя комуналка” й група для допомоги тваринам “Лапки шукають дім”».

Усі три видання «Центру медіа» виходять щотижня. Директор каже, що зараз в Україні немає щоденних газет, хоча їхній колектив близький до цього, бо видає три газети на тиждень, хоч і під різними брендами.

Також він розповів про перші дні великої війни: «У перший день повномасштабного вторгнення ми зібралися в зумі. Пам’ятаєте, тоді ще був ковід, і він частково допоміг нам перейти в онлайн. Я запропонував призупинити роботу й виїжджати, бо відповідаю за колектив, людей, за безпеку. Але колектив мене не підтримав — вирішили, що будемо працювати».

Він пояснює, що редакція поєднала роботу з безпековими заходами. Онлайн не переривали взагалі — ресурси працювали постійно. А перша газета вийшла приблизно через тиждень після початку повномасштабного вторгнення. Це був об’єднаний безплатний номер, який роздавали саме в Одесі.

«Ми маємо загальнонаціональні газети й окремо одеські, але через роботу “Укрпошти” доставити видання в інші регіони було майже неможливо. Тому перші номери поширювали тільки серед читачів в Одесі, — уточнює він. — Приблизно за тиждень вийшов ще один безплатний номер. Після цього ми ввійшли у звичний ритм роботи. Так, із певними змінами — телепрограми тоді не друкували, бо телеканали не працювали, — але редакція фактично не припиняла діяльності. Просто перші газети ми розповсюджували безплатно, вони мали більше корисну, довідкову інформацію з тим, що робити, куди дзвонити під час війни, а згодом ми повернулися до звичайного режиму».

Він згадав, як одна з газет не доїхала до читачів ще у 2014 році: бойовики розстріляли тираж газети «На пенсії», що йшов на Донбас. Причина була в карикатурі на Путіна. На щастя, люди не постраждали, але тираж знищили.

«Те, що було на початку повномасштабної війни з друком, і те, що зараз, — це зовсім інше, — пояснює Геннадій Чабанов. — Тоді ми друкувалися у двох друкарнях — в Одесі та Києві. Але коли війська підійшли до Києва, друкарня там закрилася, і нам довелося релокувати друк у Тернопіль».

Згодом видання почали друкуватися вже у трьох друкарнях: частково в Тернополі, частково в Києві й Одесі. Це, за словами Чабанова, було пов’язано насамперед із логістикою, щоб газети вчасно доходили до читачів.

«З 2022 року ми звернулися до грантової підтримки. Ми є членами Асоціації незалежних регіональних видавців України, завдяки цьому маємо багато контактів із закордонними колегами. Ми регулярно їздили на навчання та обміни досвідом, здебільшого за власний кошт, але коли почалася повномасштабна війна, ми відразу отримали відгук від іноземних партнерів: вони запитували, чим можуть допомогти і що нам потрібно. Це була переважно підтримка безпосередньо від медіа — невеликі суми, які ми отримували через асоціацію, аби закрити нагальні побутові потреби редакції в перший місяць, коли фактично все обвалилося. Згодом ми вже системно почали працювати з грантами. У нас є грант-менеджерка, яка цим займається. Сьогодні гранти становлять близько 10—15% нашого бюджету», — розповів він.

За його словами, кістяк колективу залишився, адже багато людей працюють у команді роками. Але дехто виїхав у інші регіони чи за кордон, двоє пішли добровольцями в ЗСУ ще 24 лютого 2022 року, ще один автор мобілізований цього року.

«Газета “На пенсії” постійно входить у десятку найпопулярніших газет України. В кіосках сьогодні майже немає друкованих медіа — там переважно цигарки чи сканворди, — каже Чабанов. — Ми ж продаємося більше через мережі супермаркетів».

Він пояснює, що бюджет редакції формується з продажу, передплати, реклами та додаткових послуг: «Ми завозили папір для друку, продавали надлишок, робили верстку, коректуру, спеціалізовані видання. Зараз цього менше, ніж раніше».

Попри труднощі з кадрами, редакція навіть розширилася та запустила нові проєкти, зокрема ютуб-канал.

«Раніше ми взагалі системно з відео не працювали. Ютуб-канал у нас був, але використовувався радше як сховище — завантажували туди невеликі ролики з сайту, — згадує Геннадій Чабанов. — Ми навчилися знімати спеціально для ютубу, відпрацювали інші формати. Для цього запросили на роботу телевізійних журналістів, операторів, монтажерів. Але виявилося, що телевізійний досвід не завжди працює на ютубі. Нам довелося набивати гулі, пробувати й учитися».

Частково запуск відеопроєктів підтримали грантодавці. Сьогодні ютуб-канал уже приносить редакції дохід завдяки монетизації.

Чабанов розповів про інші ініціативи. У 2023 році газета «Одеське життя» запровадила регіональні сторінки, що збільшило географію аудиторії з Одеси до області: «Ми частково переорієнтували газету на аудиторію Одещини. Щотижня виходить чотири сторінки, закріплені за конкретним районом Одеської області й там працює місцевий журналіст, який співпрацює з нашою редакцією.

Ми отримали під цей проєкт, прописаний на 2,5 місяця, десь близько 50% фінансування, а зараз ми його продовжуємо три роки самостійно. Це додало нам аудиторії регіональної, розповсюдження в Одеській області збільшилося. Та ж фейсбук-сторінка зросла до 72 тисяч реально живої аудиторії», — каже він.

Для ютуб-каналу редакція робить окремі проєкти. Зокрема, у 2024 році журналісти були єдиними з одеських медіа, хто працював на Одеському кінофестивалі, що відбувся у Києві. Інший проєкт — «Мультикультурна Одещина» — містив п’ять документальних фільмів про громади болгар, албанців, гагаузів та інших національностей регіону. Всі відео зібрали близько 100 тисяч переглядів.

Ще один напрям — журналістські розслідування. Редакція раніше співпрацювала з бюро «Свідомо» Єгора Соболєва, а тепер поступово розвиває власні проєкти.

За словами Чабанова, друковані наклади в Україні зменшуються, але не катастрофічно. Але значна частина аудиторії пішла в телеграм-канали: «Ми теж ведемо два свої канали, але, звісно, не можемо конкурувати з анонімними ресурсами, які не відповідають за факти й можуть писати будь-що. Ми ж тримаємося принципу: перевіряти інформацію, відповідати за контент, залишатися відкритими для читачів».

У пріоритеті диджитал і взаємопідтримка в команді: як працює «Суспільне Одеса»

Продюсерка «Суспільного Одеса» Олена Кваша згадує, що початок повномасштабної війни був стресовим для всієї команди, хоча сценарії розвитку подій вони також обговорювали ще за кілька місяців до вторгнення.

Фото: Олена Кваша

24 лютого близько сьомої ранку весь управлінський склад зібрався на роботі. За її словами, завдяки чатам, створеним ще в часи ковіду, команда оперативно обмінювалася інформацією й інструкціями. «Ми попередили всіх бути обережними, мати при собі необхідні речі. Та попри це багато людей прийшли в офіс. Ми швидко роздали техніку, комп’ютери, монтажні станції. Я зібрала й вивезла всі документи філії, щоб вони не потрапили у чужі руки», — пригадує Кваша.

Певний час випуски новин вели з Кропивницького, й продюсерка сама начитувала підводки до сюжетів колег з Одеси.

Окремий блок ефіру присвячували волонтерству. Команда інформувала одеситів, куди приносити воду, медикаменти й речі, зокрема для допомоги Миколаєву, підтримувала найбільший гуманітарний штаб в Одесі.

Згодом мовлення перейшло в більш стабільний формат. За словами Кваші, вже під час повномасштабного вторгнення філія отримала від партнерських програм підтримки Суспільного мовника додаткове обладнання — сучасні фотоапарати й мобільні комплекти для кореспондентів. Це дозволяє швидко створювати якісний фото- й відеоконтент, навіть у складних умовах.

Крім новин, команда створює й культурні проєкти. «Під час війни ми ініціювали створення телевізійної версії опери “Катерина” Олександра Родіна, — розповіла Олена Кваша. — Це був перший такий проєкт, знятий без глядачів, але в результаті його побачили не тільки в Україні, а й у Європі. Робота тривала майже три дні, це був такий мікс команд одеської філії, Українського радіо “Культура”, пересувної телевізійної станції (ПТС) зі Львова, і команди дирекції регіонального мовлення в співпраці з командою театру».

Крім ефірних проєктів, філія організовує офлайн-заходи. В Одесі діє Академія Суспільного мовлення, де проводять освітні програми з медіаграмотності та критичного мислення.

За словами Кваші, серед учасників — ветерани, люди старшого віку і багато молоді: школярі, студенти профільних факультетів і тих спеціальностей, які далекі від журналістики, але прагнуть зрозуміти, як відповідально споживати й поширювати інформацію.

Під час війни команда також запустила кілька просвітницьких проєктів. Серед них — цикл «Одеса — не “русский город”», присвячений розвінчуванню міфів. Його курувала нині шеф-редакторка філії Олена Голда.

«Ми також маємо чудові відносини з Південним відділенням Інституту національної пам’яті та з Національною науковою бібліотекою. Разом ми опрацьовуємо велику кількість історичних матеріалів, шукаємо важливу для аудиторії інформацію», — сказала Олена Кваша.

Попри велику кількість цікавих проєктів, постійні російські обстріли не можуть не впливати на робочі процеси та ментальний стан людей. Тому команда одеської філії Суспільного постійно шукає способи допомоги, на кшталт програм від партнерів, як-от ретрити Deutsche Welle чи тренінги з психологічної допомоги, і локальні домовленості з психологами, які проводять зустрічі зі співробітниками.

Колектив також підтримує тих працівників, які нині служать у ЗСУ: «Ми спілкуємося з ними системно, навіть простими повідомленнями чи привітаннями. Це важливо і для них, і для їхніх родин».

Водночас редакція стикається з кадровими викликами. Частина людей пішла на фронт або виїхала, а ще до війни журналістів було складно залучати через низькі зарплати. «До нас приходили ті, хто керувався передусім цінностями. Підвищення окладів для регіональних філій трохи полегшило ситуацію, але проблема не зникла», — каже продюсерка.

Особливо відчувається нестача у «традиційно чоловічих» професіях, як-от оператори чи інженери. Водночас, за словами Олени Кваші, у команді вже працюють операторки-жінки, а до технічних відділів також починають приходити фахівчині. Редакція співпрацює і з молоддю. Студенти приходять на стажування, а найвмотивованіших із них згодом залучають до штату.

Кваша відзначила виклики в цифровій сфері: «Ще до війни україномовному телеграм-каналу за журналістськими стандартами доводилося конкурувати з численними майданчиками, які не мали жодних обмежень. Це було непросто. Але послідовна робота з чесними й перевіреними новинами дала свої результати».

Вона пояснила, що на покращення вплинули певні зміни всередині команди та у внутрішній політиці: «Ці позиції під контролем нашого шефа Олени Голди та її команди, яка працює над удосконаленнями в нашій команді, так і з командою центральної дирекції. Диджитал для нас є важливим, надзвичайно важливим».

Детальніше про роботу «Суспільне Одеса» Олена Кваша розповіла в інтерв’ю за посиланням.