Нарешті пристойні українські зомбаки! «Каховський об'єкт» як приклад розважальної стрічки, за яку не соромно

Хвалитиме, але роздратовано. Як любить казати наша шефредакторка Наталія Лигачова: «Поганий контент — знахідка для медіакритика». А все тому, що про трешняк значно легше та веселіше писати, бо занадто багато зачіпок, які можна зауважити, а читачам буде цікаво лише із самого опису чогось несусвітньо кепсько зробленого. 

Інша справа — хороший контент. До речі, про нього, за моїми спостереженнями, читають не гірше, ніж про поганий (це на випадок, якщо хтось скаже, що ми любимо лише зраду і поливання когось гівном). Але щось вдало зроблене описувати таки в рази важче. Зате й приємніше, бо отримувати задоволення від перегляду все ж краще, аніж чекати, коли той контент в біса скінчиться. 

Щодо «Каховського об'єкта» в мене був, що називається, обережний оптимізм. Перш за все через режисера Олексія Тараненка, який доволі непогано екранізував книгу «Я працюю на цвинтарі» Павла Белянського. 

Також з роботою добре впорався оператор — В’ячеслав Раковський, який фільмував як серіали, так і, наприклад, той же «Я працюю на цвинтарі». Ну і, звісно, каст. Марина Кошкіна, Володимир Ращук (Антоніна тут вітає актора і його дружину Вікторію Білан-Ращук з народженням сина Яреми), Олександр Яцентюк, Михайло Дзюба у вашої авторки викликають винятково позитивні емоції та майже повну впевненість, що зіграно буде добре. 

Утім, попри такі очікування, під час перегляду я отримала навіть більше, ніж на те сподівалася. І тут я вже направду офігіла від такої несподіванки. 

Найперше — зомбаки. Я, зізнатися, дуже переживала, бо із зомбаками в нашому кіно якось поки не дуже. Тут я маю на увазі загалом страшних істот, яких потрібно створити так, аби глядачам було страшно / огидно / моторошно, а не смішно. Поки переважно автори досягають саме останнього. 

Кадр із фільму «Морена»

У «Каховському об'єкті» почвари заслуговують на всілякі компліменти — вони справді на екрані мають класний вигляд без будь-яких поблажок у стилі «ну це ж українське кіно».

Як, між іншим, і вся візуальна складова. Ми бачимо доволі різнопланову зйомку, цікаві ракурси, ідеї, світло, — усе це вкупі одразу створює враження, що це щось трохи по-багатому. 

Так, тут потрібно, напевне, одразу пояснити, що це за кіно і чого від нього варто очікувати. Бо я зараз розхвалю, а ви, шановні мої синефіли, подумаєте, що то якийсь фестивальний шедевр, а потім будете писати гнівні коменти. Хоча за трейлером цілком зрозуміло, до чого варто готуватися. 

«Каховський об'єкт» — це фільм жахів і бойовик (так пишуть на сайтах кінотеатрів). Якщо говорити вужче, то продюсерки його позиціюють як антирадянський екшн. Це розважальна стрічка, яку ви прийдете дивитися, аби видихнути після життєвих перипетій, яких у нас вистачає. Це не мистецький фільм і не авторський, не чекайте якихось карколомних сюжетних поворотів, про які неможливо було здогадатися, глибокодумних висновків, які ви потім будете обмірковувати три дні та вести дискусії з друзями. 

Водночас це кіно, як то кажуть, на один раз, але за цей раз вам, імовірно, не буде соромно. І, якщо чесно, особисто мені саме таких стрічок у нашому кіно дуже бракує. «Каховський об’єкт» знятий, з одного боку, за доволі стандартною схемою жахачок: є герої, вони мусять іти в якесь стрьомне місце з метою щось знайти чи когось врятувати, на шляху вони мають зустрітися з небезпекою, подолати її з драматизмом, але і з гумором, а глядачі повинні весь час за них переживати. Має бути поганець, який усім цим управляє через скажені ідеї, але він (чи вона) будуть покарані, бо добро перемагає зло.

На перший погляд може здатися, що йти за стандартною схемою — це раз плюнути, але ні, для цього таки потрібно добре володіти ремеслом і точно знати, що і навіщо ти робиш. Приміром, типові сцени з несподіваними лякалками, які мають бути в горорах. Що може бути простіше? Але чи багато ви назвете вітчизняних фільмів жаху, на яких ви справді здригалися? Ну, не від сміху, звісно. У мене, правду кажучи, колекція небагата. 

Водночас я не можу сказати, що «Каховський об’єкт» — це зібрання кліше і майже дві години мого життя минули абсолютно передбачувано. Головні герої — військові, які йдуть у загадковий бункер шукати двох своїх побратимів. Ініціаторкою походу стає бійчиня на позивний Мара, яка має містичні здібності і знає, що її молодший брат зараз у небезпеці. До неї приєднуються ще троє військових, і вони прямують з’ясовувати, що то за такий бункер.

Раніше він був під водою, але після підриву росіянами Каховської ГЕС туди стало можна потрапити. 

І тут майже одразу приємне враження номер два (після зомбі-красотуль). І це — матюки. Ой, я знаю, багато людей їх не люблять і вважають винятково наслідком нашого зросійщення, але безліч мовознавців це активно спростовує. Хай там як, не любите такого — просто не йдіть на фільм. Я ж вважаю, що будь-яка лексика має право на життя і в кіно повинна бути представлена у всій різноманітності. Десь цілком доречна ідеальна літературна мова, десь — суржик, десь — діалекти та регіональні особливості, в історичних стрічках незле й архаїзми повставляти. 

Головне — щоб це було органічно і слугувало якійсь меті. Тут у нас кіно про військових, які б’ються із зомбі, тому нецензурна лексика та масні жарти абсолютно доречні, а не шопопало. Не будуть же вони в цій ситуації кричати: «Ой, леле, що ж це за потвори навкруги, мерщій даємо їм бій, шановні колеги!».

Не кажучи вже про саму армію — абсолютно доречне місце для брутальних кпинів. Приміром, на початку герої лагодять автівку і персонаж Олександра Яцентюка каже: «Якщо хочеш трахатися вдень — купи машину, хочеш вночі — одружися, хочеш трахатися цілодобово — піди в ЗСУ». 

Також є фраза, яка наче підтрунює над тими, хто засуджує матюки: «Оце я підо*уїв! Тобто, вражений. Дуже вражений». Гумор у «Каховському об’єкті» взагалі навдивовижу непоганий як для українських комерційних стрічок, де зазвичай жартують так, як у телевізійних шоу. Сценарист Ярослав Войцешек чудово зумів від цього відійти і створити певний баланс між гумором, який на телику називають «безпечним» (тобто стандартним і зрозуміло-невибагливим) і чимось справді дотепним. 

Також є моменти, які вдало грають на поєднанні пафосу та іронії. Приміром, в одній зі сцен герої вриваються в приміщення у слоумо, я вже було злякалася, що, блін, знову ця фігня, але ні — ефект різко зникає, а один із персонажів каже: «Та не ви*обуйся!». До речі, зверніть увагу — фільм має маркування 18+. Бо зі мною в залі були діти. Якщо не хочете несподіваних цитат від вашої малечі — зважайте. 

Та й загалом про мову стрічки можна сказати, що вона жива, цікава, що явно допомагало акторам створити героїв, яким віриш і сприймаєш як нормальних людей з яскравими характерами. 

Якщо вас ще не нудить від цього єлею, то ось ще трохи. У когось фраза «антирадянський екшн» може викликати асоціацію із чимось ура-патріотичним, але із цим автори теж, як на мене, не передали куті меду. Справа в тім, що в бункері за СРСР проводили експерименти на людях з метою створити з них суперзброю. Біолабораторії, так би мовити. Просто на вулицях ловили совєцьких людей, які вже ніколи не поверталися додому.

Тому з одного боку, це зомбі, з іншого — постраждалі від скажених тоталітарних експериментів заради віри в наддержаву. Герої, зрештою, знаходять у закапелках такого собі російського професора Карлова, який приїхав закінчувати справу свого батька. Це звичайний ватник та імперець, для якого життя людей не варті нічого. Він є певною карикатурою, але актор Андрій Жила цілком тримався у межах жанру і зумів знайти баланс.

Але також у мене є і претензія. Бо не все ж нахвалювати — сил уже ніяких немає. Карлов спочатку говорить російською, але потім переходить на «азірівку», бо навчався в Тернополі і трохи вивчив мову. Хоча одразу відкрию вам таємницю: моя мама теж навчалася в Тернополі на початку 80-х і стверджує, що російська там була абсолютно повсюди, навіть лекції читали переважно цією мовою. Але претензія, звісно, не в цьому. 

Це дуже класна ідея й одразу породжує різні жарти. Приміром, такий діалог між професором та одним із військових:

— Ще я тільки по смітніках не лазив!

— Ну от саме час починаті!

Утім, далі Карлов переходить на чистісіньку українську, чого не мало би відбутися. Звісно, значно складніше дотримуватися «азірівки» весь час, але якщо вже така лексика заявлена, то куди діватися? До речі, саме це, напевне, і є причиною такої невеликої мовної різноманітності в нашому кіно, про яку я писала вище. Хоча, дивлячись американське чи британське кіно, ми чуємо безліч акцентів, які нерідко стають однією з найважливіших характеристик персонажів. Одразу ясно, що цей — з Техасу, а цей — з Ліверпуля. 

Але це додає суттєвих клопотів сценаристам і акторам, тому вони намагаються це діло спрощувати. А варто було б навпаки — використовувати. Бо навіть такий невеличкий приклад, як у «Каховському об’єкті», може бути дуже «фішечним».

Ну і ще такий маленький спойлер, але хочеться продемонструвати, що серйозним думкам у нашому з вами зомбі-екшені теж знайшлося місце. Звісно, також у межах жанру. Мара, доводячи свої екстрасенсорні здібності, каже, що персонаж Михайла Дзюби (Вакула) ще ніколи не мав сексу і боїться, що всі про це дізнаються. Спочатку очікується стьоб, але старші побратими навіть не пробують сміятися. Навпаки, вони дуже засмучуються, вкотре усвідомивши, що хлопець проміняв свою молодість і нормальне життя на війну та смерть.

Ну, більше вам нічого не розповідатиму. Сподіваюся, з моєї писанини ви втямите, хочете таке кіно дивитися чи ні. Але особисто я лишилася задоволеною. Можуть же зняти щось нормальне, коли захочуть. Мала б я бажання думати, що така спроба виявиться не останньою, але вирішила глянути касові збори. 

За перший вікенд «Каховський об’єкт» зібрав усього 3,5 мільйона гривень (19 тисяч квитків).

Як для такого фільму це, направду, мало. Для порівняння — «Конотопська відьма» від тих самих виробників зібрала за перший вікенд майже 12 мільйонів (72 тисячі квитків). А, як на мене, про зомбаків вийшло значно краще, бо до «Відьми» було значно більше питань. Тому ваша Антоніна якось навіть розстроїлася, хоча спостерігає таке далеко не вперше. Писати позитивні відгуки, звісно, не так весело і легко, як розгромні, але, вірите чи ні, хочеться, аби вони все ж переважали. 

Фото: Film.Ua