Пам’яті телеоператора і військового Ярослава Левицького

Зв’язок зі старшим солдатом ЗСУ Ярославом Левицьким обірвався на початку листопада 2024 року. Позиції його підрозділу поблизу села Новоолексіївка Покровського району атакували російські військові. Тривалий час рідні сподівалися, що Ярослав вижив і потрапив у полон. Та у вересні цього року надійшло підтвердження збігу з його ДНК. 

У Чернівцях на похорон до військового прийшли люди із різних сфер життя – тут були місцеві музиканти, літератори, журналісти, фото- і телеоператори, кіномитці, підприємці, громадські активісти, політики і, звичайно ж, військові побратими. Він умів об’єднувати людей абсолютно різних професій та поглядів. Про цю його властивість згадує цивільна дружина Ірина. 

– Нас познайомила подруга Яріка у грудні 2019 року. В його барі була вечірка 1980-х. Ми розговорилися і одразу знайшли спільні теми для розмов, адже нас поєднувала творчість. Він був оператором, знімав кіно, я також мала досвід в кіноіндустрії. Ярік майстерно володів «нетворкінгом» – завжди познайомить, обʼєднає людей, які будуть корисні одне одному в співпраці чи допомозі іншим. Це неабияке вміння. Я йому зажди говорила, що він може бути головою міста. Адже він умів вирішувати різні питання, знаходити те, що потрібно для їх вирішення. Також він приділяв увагу всім, хто до нього звертався – порадою, розмовою, підтримкою, – розповідає Ірина. 

Ярослав народився і виріс у Чернівцях. Тут закінчив місцеву гімназію, здобув технічну освіту на економічному факультеті Чернівецького університету. Після закінчення вишу пішов на строкову службу. Служив у Херсоні на посаді радіотелеграфіста. Коли повернувся з армії до рідних Чернівців, пішов працювати у медійну сферу. Починав роботу телеоператором у регіональній редакції «5 каналу» та медіаагентстві «АСС». 

Фотограф і оператор Максим Козменко розповідає, що Ярослав свого часу був для нього взірцем якісної роботи. 

– Коли я прийшов працювати у медійну сферу на «АСС», керівництво завжди ставило Яріка мені у приклад. Казали, що працюючи у них, він ніколи не сидів на місці, завжди десь бігав, щось знімав, шукав цікаві ракурси. Потім, коли він перейшов на «Громадське», я також із ним співпрацював. Мене завжди дивувало, як він знаходив ті круті кадри і я намагався перейняти у нього цей хист», – згадує Максим. 

Також Ярослав працював оператором кількох документальних стрічок. Зокрема, у співпраці із режисером Дмитром Сухолитким-Собчуком вони зняли повнометражний документальний фільм «Красна Маланка» та кілька короткометражок. 

Пізніше чоловік пішов із медійної сфери та реалізував свою давню мрію відкрити коктейльний бар. Разом із другом вони заснували відомий у місті заклад «Контрабанда Бар». 

– Ярік… ти був для нас прикладом мужності й світла. Ти йшов туди, де ми вагалися, і відкривав дорогу іншим. Твоє худі «дух авантюризму» було твоїм життєвим кредо – ти сміливо брав за руку, і з легкою усмішкою вступав у будь-яку пригоду. Ти вмів жити так, наче кожен день був подарунком, і ділився цією силою з усіма навколо. Твоя відвага, щирість і любов до життя залишаться з нами назавжди. Ти був нашим другом, братом, натхненням. І залишишся – у спогадах, у серцях, у тиші, що болить, – написали пізніше про Ярослава друзі.

Після початку повномасштабного російського вторгнення Ярослав Левицький займався волонтерством, а у травні 2022 року доєднався до лав ЗСУ. Дружина пригадує, що рішення долучитися до війська Ярослав прийняв самостійно. Він попередив її про це і коли з’явилась слушна нагода, пішов у ЗСУ. Мав досвід служби зв’язківцем, тривалий час допомагав силам ППО.  

– Він не любив багато розповідати про свою службу. Лише те, що можна було мені знати. Ярік був мало не єдиним, хто займався спортом в частині та читав книги, коли це можна було. Спочатку до нього за це упереджено ставились. Та потім проводити вільний час таким самим чином вирішувало все більше побратимів, – каже цивільна дружина загиблого Героя. 

За її словами, Ярослав мав багато мрій, які хотів реалізувати вже після війни. Зокрема, він мріяв вивчитися на капітана і переплисти Середземне море на яхті. Також хотів мати свій виноградник та виготовляти вино. 

Після двох років служби в ППО Ярослава Левицького направили виконувати штурмові завдання на Покровському напрямку. Із листопада 2024 року Ярослав вважався безвісти зниклим. Лише у 2025 році під час одного із обмінів тіло військового повернули із РФ. ДНК-експертиза підтвердила збіг і рідні змогли поховати Ярослава у Чернівцях на Алеї Слави. Йому назавжди 38 років. 

Десять років тому Ярослав Левицький знявся у фільмі «Спадок нації», де розповів, що є онуком політв’язня, який допомагав ОУН-УПА. 

«Мого діда посадили за те, що він допомагав ОУН-УПА, дали йому 10 років. Він був політичним в’язнем, бабуся була репресована. Бабуся Устина була «куркулькою», так їх називали комуняки. Бо в них була багата сім’я і спиртзавод у них був. Вона допомагала УПА матеріально. Також 10 років їй дали у Норильську», – повідомляв захисник. 

Він розповів історію про те, що його бабуся із дідусем навіть у засланні зберегли автентичні українські вишиванки. І Ярослав їх віднайшов та гордо носив протягом свого життя. 

Наприкінці відео Ярослав додав: 

«Ця історія – про те, що «нє даждьотєсь», нас так просто не побореш. Як би нас не гнітили, виживемо будь-де і повернемося в Україну...» 

Слава і честь Герою! 

Фото з соцмереж