У записниках футбольного скаута: як помітити Родрі й Бензема — і чому цифри без контексту нічого не варті

Його звіти — справжні витвори мистецтва: охайні, зібрані у товсті зошити на кільцях. Кожен матч займає два розвороти — ліворуч господарі, праворуч гості. Біля імені кожного гравця вказані номер, зріст, вік і дата завершення контракту.

Поруч — місце для коротких нотаток про гру. Комусь дістається кілька рядків, а про когось — порожньо. Але якщо сторінка підкреслена маркером, значить, гравець справді вразив.

Так роками працював Дейв Вортінгтон — скаут, який колись шукав таланти у Франції та Іспанії для Болтона, Челсі, Галла, Блекберна, Сандерленда, Вест Гема, Лестера й Евертона. "Мало хто робив так само, — згадує він. — Інші скаути жартували: “Ти знов зі своєю книжкою, Ворті?”.

І він справді з нею був. Тепер, у свої 80, Дейв має цілі коробки таких звітів. Ми переглядаємо частину у нього вдома в Західному Йоркширі — три великі ящики вже стоять на кухонному столі, і ще стільки ж на горищі.

Серед папок із середини 2000-х трапляються знайомі імена. Карім Бензема — Вортінгтон уперше побачив його 16-річним у Ліоні й радив Болтону взяти хлопця за мільйон євро. Потім писав Челсі: "Якщо не поквапимось, він піде в Реал, Барсу або Мілан".

Там же — юний Мануель Нойєр із Шальке та Муса Дембеле, який тоді грав за АЗ і якого він теж пропонував Челсі.

У новіших звітах він рекомендував Вест Гему підписати Марко Асенсіо з Мальорки — ще до того, як його помітив Реал. А у списку гравців, яких Вортінгтон радив Евертону у 2017 році, — Педро Порро, Бруну Фернандеш і Родрі. Тоді вони виступали за Жирону, Спортінг і Вільярреал відповідно.

Ім’я Родрі підкреслене маркером не раз. Ось уривок із його звіту про матч Вільярреала проти Депортіво у січні 2018-го, коли Родрі було 21:

"Впевнено виграє верхові дуелі, завжди відкритий під пас, відбирає м’яч, добре читає гру, міцний, грамотно тримає м’яч, не ризикує з пасом під тиском, допомагає партнерам, майже не помиляється, чудово міняє фланги, багато рухається".

У правому полі стоїть позначка — чітка рекомендація підписати гравця. Того самого Родрі, який згодом став одним із найкращих футболістів світу, гравцем Атлетіко, Манчестер Сіті та збірної Іспанії, і у 2024 році здобув Золотий м’яч.

"Він одразу виділявся, — згадує Вортінгтон. — Міг усе: грати будь-де — у центрі поля, в обороні, навіть, здається, якось виходив у нападі. У нього було все, що треба справжньому футболісту. Дуже розумний гравець, у всіх сенсах".

Важко повірити, що тоді Евертон справді мав шанс підписати Родрі — адже вже того ж року він повернувся в Атлетіко Мадрид за близько 20 мільйонів євро. Але це був період, коли клуб витрачав чималі суми за власника Фархада Моширі. Ба більше — того літа Евертон виклав 30 мільйонів за колумбійського захисника Йеррі Міну з Барселони. Вортінгтон, який уважно стежив за гравцем, категорично не радив цей трансфер: попереджав, що його сила у повітрі не компенсує слабкі сторони в інших аспектах гри.

Усе це відбувалося на тлі змін у клубі, коли стару школу скаутів поступово відтісняли нові підходи. Вортінгтон недовго протримався в Евертоні: не зійшовся з керівництвом, яке говорило про "сучасний підхід до пошуку гравців", але насправді діяло під настрій власника.

Схожа історія трапилася й у Сандерленді, коли в 2013 році директором з футболу став агент Роберто Де Фанті. Тепер, озираючись назад, Вортінгтон каже, що останні роки кар’єри були дивними — і що в нових методах відбору, можливо, втрачено щось важливе.

"Про таких, як я, — усміхається він, — тепер мають певне уявлення: мовляв, старий дід із блокнотом під пахвою, який покладається лише на інтуїцію та власні очі. І багато хто вважає, що ми просто пережиток минулого".

У час, коли дані й аналітика дозволяють зрозуміти гравця, навіть не виходячи з офісу, репутація традиційних скаутів суттєво постраждала. Після книги Майкла Льюїса Moneyball і фільму з Бредом Піттом, де скаути зображені як закрите коло людей, що бояться нового, їхні методи остаточно почали сприймати як застарілі.

Навіть у футболі — грі, яка зазвичай змінюється повільно, — дані поступово почали переважати над людською оцінкою.

Втім, Вортінгтон не згоден із думкою, що старі методи себе вичерпали. Він не проти аналітики — навпаки, ще у Болтоні на початку 2000-х працював у системі, яка однією з перших у Прем’єр-лізі поєднувала скаутинг і дані. Він згадує Дейва Феллоуза, який пізніше став одним із творців аналітичної структури Ліверпуля.

"Дейв прийшов у Болтон із ProZone і був справжнім чарівником у роботі з даними, — каже Вортінгтон. — Він знаходив перспективних гравців у Південній Америці, а я вже летів дивитися їх наживо у Франції, Італії чи де треба".

У Болтона тоді не було великого бюджету на скаутинг. Та й загалом в Англії лише одиниці клубів могли дозволити собі серйозні витрати на пошук талантів — більшість просто покладалися на агентів або газетні статті, щоб дізнатися про перспективних гравців у Європі.

Перші роки у Франції Вортінгтон жив більш ніж скромно. Зарплата — мінімальна, але клуб хоча б оплачував бензин і дорогу. Він постійно намотував сотні кілометрів на своєму Fiat Punto: 14 годин туди-назад до Ліона, 16 — до Марселя. "Бувало, їдеш уночі з Ліона, друга година, десь у горах. Зупиняєшся, розкладаєш спальник і засинаєш просто в машині", — усміхається він.

Саме тоді Вортінгтон уперше побачив юного Каріма Бензема — гравця молодіжки Ліона. Йому підказали, що хлопця можна підписати всього за мільйон євро. Але Болтон ледь тягнув навіть трансфери для основи, не кажучи вже про інвестиції в майбутнє. Завданням було знайти бійців — досвідчених, фізично готових, але недорогих, які одразу могли б посилити команду в Прем’єр-лізі.

Тому й не дивно, що навіть через двадцять років очі Вортінгтона сяють, коли він згадує про своє відкриття — сенегальського універсала Абдулая Фає, який тоді грав за французький Істр в оренді з Лілля. Він бачив у ньому ідеального гравця для Сема Еллардайса і сказав тренеру, що готовий поставити свою репутацію на кон. Фає прийшов у Болтон спершу в оренду на пів року, потім за три мільйони євро — і настільки вразив усіх, що Еллардайс пізніше забрав його й до Ньюкасла. Коли скаут настільки впевнений у гравцеві, що готовий ризикнути власним ім’ям — це справжня перевірка майстерності.

Вортінгтон мав чуття на таланти змалку. Старший із трьох братів, він першим став професійним футболістом. Слідом пішов Боб, який грав за Галіфакс Таун, Мідлсбро, Ноттс Каунті й Саутенд Юнайтед. А молодший, Френк, з дитинства творив із м’ячем щось неймовірне — настільки, що брати просто дивилися, відкривши роти.

Френк, який пішов із життя у 2021 році, став одним із найталановитіших і найяскравіших англійських гравців свого покоління. Особливо запам’ятався виступами за Лестер Сіті, де у 60–80-х роках зводив уболівальників з розуму своїми фінтами.

"Якби тоді хтось написав на нього скаутський звіт? — сміється Дейв. — Там було б просто: “Наш малий — неймовірний”. Він творив дива на жахливих, болотяних полях, які тоді мали команди. Він випереджав свій час. Міг би грати будь-де й у будь-яку епоху".

Тепер Вортінгтон сподівається, що його нова автобіографія Worthy, у якій він розповідає про все своє футбольне життя — від скромного гравця Галіфакса і Грімсбі до скаута топ-рівня, — допоможе краще зрозуміти, що насправді означає слово скаутинг.

Ми всі дивилися матчі й думали: "Оцей гравець точно заслуговує виступати на вищому рівні". У соцмережах повно диванних скаутів, які впевнено заявляють, що знайшли нову зірку — мовляв, якийсь хлопець із юнацької команди Васко да Гама — це другий Мессі, бо на YouTube він виглядає неймовірно, а в Football Manager узагалі перетворюється на легенду.

Та справжній скаутинг — це зовсім інше. Більшу частину своєї кар’єри Вортінгтон займався тим, щоб знаходити гравців за помірні гроші, які могли б одразу вписатися в англійський футбол. Як це було з Абдулаєм Фає чи Абдулаєм Меїте в Болтоні, або з французом Стівеном Нзонзі у Блекберні. Для таких клубів головне завдання — не вилетіти з Прем’єр-ліги, тож потрібні були не зірки, а міцні, розумні бійці.

"Талант видно одразу — це зрозуміє будь-хто, — каже Вортінгтон. — Але коли ти працюєш як скаут, думаєш інакше: “Так, він уміє це й те, але що він робить, коли не має м’яча?” Багато хто дивиться тільки нарізки або відео, де камера постійно на гравцеві. А що відбувається, коли м’яч на іншому фланзі? Як він реагує, коли втрачає м’яч? Біжить назад? Як тримається? Чи підтримує партнерів? Чи працює, коли команда програє 0:2 на виїзді?"

У Челсі завдання було інше: знаходити футболістів із рідкісним поєднанням ментальної, фізичної, технічної та тактичної зрілості — тих, хто міг би підсилити команду, яка вже бореться за титули. Вортінгтон згадує, як колись був зачарований Саміром Насрі в Марселі, але зробив висновок, що для вимог Челсі він був надто нестабільним.

Одного разу його відправили подивитися потенційного новачка. Він проїхав пів Франції — і дізнався на місці, що гравця навіть не включили до стартового складу.
"Я вирішив принаймні подивитися, як він себе веде під час розминки, — каже Вортінгтон. — І він просто бовтався, заважав партнерам, не готувався до гри. Здався мені егоїстом. У звіті я написав, що він може зіпсувати атмосферу в команді".

А іншим разом, у 2006 році, Вортінгтона відправили до Туреччини, щоб переглянути Ніколя Анелька. На той момент у француза вже була слава примхливого, конфліктного гравця — його не прийняли в ПСЖ, не затримався він і в Манчестер Сіті, а тепер грав у Фенербахче.

Вортінгтон летів у Стамбул обережно, вирішивши не піддаватися на спокусу його голів. Але після кількох матчів і ретельної перевірки зробив висновок: Анелька змінився. Звіт вийшов блискучим, і Болтон ризикнув — підписав його за рекордні 8 мільйонів фунтів. Через півтора року Челсі купив його вже за 15 — це досі рекордний продаж клубу.

На той момент сам Вортінгтон уже працював у Челсі — у масштабній новій скаутській структурі, де завданням було не шукати "вигідні угоди" в Лізі 1, а знаходити футболістів елітного рівня, здатних зробити сильну команду ще кращою.

У ті роки Вортінгтон залишив помітний слід у роботі Челсі. Саме він наполегливо радив клубу підписати Анелька, поставивши йому найвищу оцінку. Навіть у день, коли збірна Франції програла Шотландії, його звіт звучав упевнено:

"Фантастична техніка, граційний, атлетичний, чудово взаємодіє з партнерами, постійно тримає захисників у напрузі".

Серед інших його рекомендацій — сербський оборонець Браніслав Іванович, бразилець Кака ("техніка, швидкість, сила, бачення поля, креативність — ідеальний для Челсі") та, знову ж, Карім Бензема. Але обох останніх у 2009 році перехопив Реал.

Окремо він просував Мусу Дембеле, якого оцінював за спеціальною системою балів: дев’ятки з десяти — за швидкість, рухливість і гру без м’яча, п’ятірки — за гру головою і боротьбу за м’яч. Підсумкові 179 із 250 балів могли виглядати посередньо, але Вортінгтон наполягав:

"У нього величезний потенціал. Варто підписати — це інвестиція".

Вортінгтон ніколи не уникав прямоти — навіть перед найвищим керівництвом. Під час Євро-2008 скаутів Челсі запросили на вечерю з власником клубу Романом Абрамовичем. У якийсь момент він повернувся до Дейва і запитав про інтерес клубу до Гоміса — як тоді подумав Вортінгтон, мова йшла про французького нападника Бафетімбі Гоміса з Сент-Етьєна.

Вортінгтон насупився і відповів прямо: "Гоміс? Ні, не для нас. Непоганий гравець, але для Челсі слабкуватий".

Абрамович здивувався й сказав, що спортивний директор клубу Френк Арнесен вважає його головною ціллю. Вортінгтон розгубився. Аж потім зрозумів, що почув неправильно: Абрамович мав на увазі Гомеса — Маріо Гомеса зі Штутгарта, який саме тоді забивав у кожному матчіі готувався грати за Німеччину у чвертьфіналі.

"Я намагався виправити ситуацію, пояснив, що ми говоримо про різних гравців, — сміється тепер Вортінгтон. — Але, може, саме той момент і став для мене фатальним — пізніше Челсі скоротив частину скаутів, і мене серед них".

У своїй книзі Вортінгтон не вихваляється успіхами — навпаки, чесно визнає й помилки. Поруч із гучними іменами є й ті, хто не виправдав очікувань.

Він без вагань називає кілька прикладів: Мустафа Байял Салль, який став опорою Сент-Етьєна, але так і не виріс до рівня топ-захисника; Лукас Евангеліста, що колись виблискував у португальському Ешторілі, але зрештою повернувся до Бразилії в Ред Булл Брагантіно; і Сандро Рамірес — нападник, якого Евертон підписав саме за рекомендацією Вортінгтона після чудового сезону в Малазі, але який не зумів адаптуватися до жорсткого темпу Прем’єр-ліги.

"Перед тим як остаточно завершити роботу, я був у захваті від одного гравця — Рікі Пуча", — згадує Вортінгтон. — "Я бачив його ще в юнацьких командах Барселони, і мені здавалося, ніби вони просто клонували Мессі. Його мислення було на кілька кроків попереду всіх. Маленький, крихітний — але я був упевнений, що він створюватиме море моментів у Прем’єр-лізі. Я радив усім звернути на нього увагу. Але з різних причин усе склалося не так, як я очікував. Тепер він у США, в ЛА Гелаксі. Можливо, я тоді помилився, але в цій справі надто багато чинників".

Саме тому Вортінгтон переконаний, що найкращі скаутські структури — такі, як у Манчестер Сіті, де його син Гарі очолює відділ підбору гравців, — вміють поєднувати сучасні дані з людським поглядом досвідченого фахівця.

"Статистика має сенс лише тоді, коли вона розглядається в контексті й поєднується зі спостереженням людини, яка розуміє гру, — каже він. — Якщо ти ніколи не грав, чи знаєш, що таке справжній підкат? Чи розумієш різницю між “успішним” пасом, який ставить партнера у скрутне становище, і “невдалим”, який залишає тиск на суперника?"

Він знову і знову повертається до одного слова — контекст. Саме суб’єктивний погляд дозволяє врахувати його так, як не може жодна цифра. Дані, безперечно, зробили футбол розумнішим, але Вортінгтон сумнівається, чи справді вони поліпшили якість трансферів. Адже рівень успішних придбань у Прем’єр-лізі, здається, не зріс — а можливо, навіть знизився.

Є в його книзі історія, яка досі викликає в нього біль. Після звільнення з Евертона у 2018 році він усе одно продовжував їздити на матчі в Іспанії — шукав таланти, складав звіти, хоча в 73 роки це вже було радше хобі, ніж робота.

Якось у Барселоні, на грі дубля, він помітив на кілька рядів нижче молодого скаута — той сидів поруч із дівчиною, сміявся, щось позначав на айпаді й, схоже, зовсім не дивився матч.

"Я кипів, — згадує Вортінгтон. — Я втратив роботу, а цей хлопець, схоже, просто приїхав на вікенд у Барселону для галочки".

Та навіть зараз, у відставці, коли він проводить суботні дні на матчах Галіфакса чи Грімсбі, його скаутський радар ніколи не вимикається.

Іноді він приймає запрошення Гарі та приходить на ігри Манчестер Сіті.

"Дев’яносто хвилин розповідаю свої спостереження людині, яка вже п’ятнадцять років очолює, мабуть, найуспішнішу скаутську систему у світі, — сміється Вортінгтон. — Думаю, він це дуже “цінує”.

The Athletic