Пам’яті військового лікаря Юрія Максимчука

Юрій родом з Івано-Франківська. Після школи вступив одразу в два виші – медичну академію та університет нафти і газу. Юрій обрав медицину і здобув фах стоматолога.

З майбутньою дружиною був знайомий ще з дитинства.

- Ми познайомилися з ним у селі Глушків, що на Городенківщині, куди він приїжджав до бабусі і дідуся, – пригадує дружина Ольга.

Разом виховали двох дітей - Наталю та Олега, які теж обрали фах лікаря.

- Дуже шкода, що Юра вже про це не дізнається. Він завше вірив, що діти досягнуть успіхів. Часом навіть сварив мене за надмірну вимогливість до них, – додає жінка.

До повномасштабної війни Юрій працював стоматологом у Городенківському районі, пізніше – начмедом в Івано-Франківському слідчому ізоляторі. У травні 2022 року отримав повістку і без вагань подався до ЗСУ.

- Я досі пам’ятаю ту ніч, коли просила його не їхати на війну. Він казав, що не буде ховатись за спинами молодих хлопців, що хоче теж стати на захист країни, родини, своїх дітей. Був невблаганним, – говорить Ольга.

Юрій служив на посаді начальника мобільного стоматологічного кабінету 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського ВМС ЗСУ. У 2024 році старшого лейтенанта медичної служби Максимчука перевели в 425-й окремий штурмовий батальйон на посаду лікаря. Тоді Юрій був на евакуаціях поранених, воював біля населених пунктів Селидове та Покровськ. Ольга намагалась постійно бути на зв’язку з чоловіком. За нагоди передавала його улюблені квашені підпеньки, які раніше вони разом любили збирати у лісі. Каже, чоловік із фронту нічого не просив, ніколи ні на що не скаржився. Щодня надсилав їй повідомлення: «Все добре».

- Торік у травні йому виповнилось 50 років. Я хотіла поїхати до нього, але він увесь час заперечував. У червні я вже навіть йому нічого не говорила. Просто сіла у потяг і поїхала до нього у Дніпро, бо знала, що він там. Дорогою дзвоню і кажу: «Вгадай, де я зараз». А він мені «У селі?» Кажу: «Ні. Їду до тебе і це – моє рішення, то навіть не відмовляй». Тоді це були наші останні дні, – говорить Ольга.

Зізнається, у Дніпрі вона побачила, як війна виснажила чоловіка. Каже, Юрій схуд майже на 10 кг, погано спав, а тому Ольга просила його звернутись до лікарів.

- Казав, що йому не дають відпустку, а він дуже хотів побачити онука. Востаннє він був вдома на Різдво, а влітку загинув у ДТП, – каже жінка.

Офіційно військовий лікар Юрій Максимчук загинув під час перевезення гуманітарної допомоги 30 липня 2024 року в Павлограді на Дніпропетровщині.

- Він тоді не телефонував цілий день, я страшенно хвилювалась, ніби щось відчувала. Ніколи не писала йому вночі, але тоді наважилась. Відправила повідомлення: «Чому не напишеш? Де ти?» Дзвонила всім знайомим, друзям, аби знайти бодай якусь звістку. А потім довідалась про ДТП», – пригадує Ольга.

Каже, вона хоче довідатись усю правду про обставини цієї трагедії, тому написала звернення до Міноборони.

Юрія Максимчука поховали на Алеї Героїв Івано-Франківського кладовища, що у селі Чукалівка. У загиблого залишились мама Ганна Миколаївна, дружина Ольга, син Олег, донька Наталя та маленький онук Даніель.

- Юрій достойно виконав свій обов’язок і не одній людині врятував життя. Так трапилося, що собі допомогти не зміг, хоча врятував сотні, – ділиться тітка Ольга Григорчук для видання «Версії».

Юрій Максимчук нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Срібний хрест», відзнакою «За честь і звитягу» від міського голови Івано-Франківська.

У липні 2025 року на фасаді будівлі Івано-Франківського національного медичного університету відкрили пам’ятні дошки медикам, які загинули на війні. Серед них – військовий лікар Юрій Богданович Максимчук.

Слава і честь Герою!

Фото із сімейного архіву