Сила українців — у зв’язках, а не у пігулках

Україна. / © ТСН.ua

Сьогодні майже кожен українець живе з тривогою, безсонням, відчуттям спустошення чи провини. Ми плачемо, замикаємось у собі, втомлюємось від новин — і часто лякаємось: «Що зі мною не так?» Нас привчили думати, що якщо ти не витримуєш, значить — «слабкий» або «психічно хворий».

Але правда у протилежному: психіка — це не механізм, який ламається, а живий орган, який бореться за виживання. Коли людина бачить смерть, втрату, безглуздість насилля — її свідомість починає шукати спосіб вижити. Звідси — панічні атаки, галюцинації, емоційне відчуження чи безсоння. Це не ознаки «божевілля», а сигнали системи, що організм намагається адаптуватися до нестерпного.

У філософії це називають екзистенційною кризою, а не хворобою. І завдання психотерапевта — не «вилікувати мозок таблетками», а допомогти людині повернути зв’язок з собою, родиною, спільнотою, сенсом життя.

Сучасна наукова психіатрія — це не діагнози і не госпіталі, а людяність, діалог і підтримка. Саме тому в більшості країн світу відмовились від радянських методів «ізоляції пацієнтів» та примусового лікування. Там, де людину не ламають, а слухають, вона відновлюється у кілька разів швидше.

Радянська психіатрія — тінь минулого, яку Україна залишає позаду

Радянська психіатрія ніколи не була про лікування — вона була про контроль. У СРСР психіатричні лікарні виконували роль каральних установ. Туди відправляли не лише людей із реальними психічними стражданнями, а й тих, хто думав інакше. Дисиденти, митці, журналісти, священники — усі, хто ставив під сумнів «лінію партії», отримували штамп «уповільненої шизофренії».

Такою хворобою радянські «психіатри» пояснювали навіть здатність мислити самостійно. Це не метафора — саме так формулював діагноз академік Андрій Снєжнєвський, головний ідеолог «каральної психіатрії». Тих, хто потрапляв у спецлікарні, кололи важкими нейролептиками, тримали в ізоляції, били, позбавляли прав, іноді на роки. Ніхто не лікував — ламали волю, змушували зректися переконань.

Саме через це у 1983 році Радянський Союз був змушений вийти з Всесвітньої психіатричної асоціації (ВПА) — після міжнародного скандалу і звинувачень у систематичному використанні психіатрії як інструменту політичних репресій. Це стало безпрецедентним випадком у світовій медицині: коли ціла держава фактично була визнана такою, що порушує етичні стандарти професії.

Росія, як правонаступниця СРСР, ніколи не провела люстрацію у цій сфері. Вона зберегла ті самі підручники, структури, навіть персонал. Багато нинішніх “академіків” російської психіатрії — прямі учні каральних шкіл радянського зразка. Їхня система освіти психіатрів не відповідає європейським стандартам і не визнається міжнародною академічною спільнотою.

Після повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році Європейська психіатрична асоціація (EPA) призупинила членство Російського товариства психіатрів, а низка інших професійних об’єднань опублікували публічні заяви із закликом до санкцій проти російських і білоруських структур, які не засудили агресію. Це рішення має не лише політичний, а й етичний вимір: система, яка десятиліттями використовувала медицину для придушення особистості та виправдання насильства, не може вважатися частиною гуманістичної науки.

Тим часом Україна робить прямо протилежне. Наші лікарі та психотерапевти — члени провідних міжнародних асоціацій. Ми інтегруємо найкращі стандарти світу — Open Dialogue, EMDR, CBT, ACT, Gestalt, і все це — у відкритому, доказовому, людяному форматі. Україна фактично стала лабораторією нової психіатрії війни, де головне — не «ізоляція» і не «пігулка», а людина у центрі лікування. Ми вчимося розуміти симптом не як “поломку”, а як мову, якою говорить біль. Ми не закриваємо — ми слухаємо. І саме тому українська психотерапія вже зараз привертає увагу європейських університетів як приклад системи, що лікує через довіру, солідарність і сенс, а не через страх.

Радянська модель — це тінь. Вона ще десь блукає у старих лікарнях, у бюрократії, у недовірі до психотерапії. Але нове покоління українських фахівців щодня цю тінь розвіює. І, можливо, саме війна дала нам шанс остаточно її подолати — створити психіатрію, яка не калічить, а підтримує.

Після війни ми будемо не хворими, а свідомими: народження нової української психіатрії

Сьогодні психічне здоров’я стало темою національної безпеки. За оцінками МОЗ та ВООЗ, кожен другий українець відчув або відчує симптоми тривоги, депресії чи посттравматичного стресу. Але це не ознака хворої нації — це ознака живої, чутливої нації, яка пройшла крізь пекло і все ще відчуває. Психіка реагує на війну болем, бо це її природна функція — показати, що нам не байдуже.

У сучасній доказовій психіатрії ми все частіше говоримо: не мозок лікує мозок, а люди лікують людей. Найкращим «антидепресантом» є не таблетка, а теплий голос поруч. Доведено, що люди, які мають підтримку — родину, друзів, спільноту, — відновлюються після травм у кілька разів швидше. Саме соціальні зв’язки, довіра і взаємна присутність зменшують ризик суїциду, знімають тривогу, стабілізують сон і апетит. Людина починає відчувати: я не сам, я частина. І це — головний принцип нової гуманістичної психіатрії.

Модель Open Dialogue (Відкритий діалог), яку сьогодні активно впроваджують у Скандинавії, Західній Європі та поступово в Україні, базується на простому, але революційному принципі: пацієнт, його родина і команда фахівців — рівні учасники лікування. Ніхто не ізолюється, ніхто не примушується до лікування. Психотерапевти приходять не «боротися із симптомом», а говорити з людиною, слухати її, розуміти, який сенс мають її страхи, голоси чи тривожні думки. І саме через цей процес діалогу відбувається зцілення.

Під час війни ми, українці, інтуїтивно створили власну версію «відкритого діалогу» — через волонтерські ініціативи, психологічні центри, розмови на кухнях і в окопах. Кожна рука, що підтримує, кожне «ти як?» — це акт терапії. Бо війна — це не лише травма, а й можливість відродження солідарності. І саме ця солідарність сьогодні лікує нас краще за будь-які медикаменти.

Україна має унікальний шанс — побудувати нову модель психічного здоров’я, у центрі якої не фармацевтичні корпорації й діагнози, а людяність, освіта, емпатія, партнерство між лікарем і клієнтом. Ми можемо стати прикладом для світу: як нація, що пройшла крізь війну і не зламалась, бо вчасно зрозуміла — найбільша сила не в таблетках і не у владі, а в здатності бути поруч, слухати, обіймати і вірити одне в одного. Ми не зламані. Ми просто в процесі великого колективного лікування. І найкращі ліки в нас самих — у нашій людяності.

Автор: Володимир Русанов – лікар-психіатр, психотерапевт, викладач НМУ ім. О.О. Богомольця, член Європейської психіатричної асоціації (EPA), Європейської асоціації когнітивно-поведінкової терапії (EABCT) та Європейської асоціації психотерапії (EAP).

Працює у напрямках когнітивно-поведінкової та екзистенційної терапії, спеціалізується на допомозі людям із тривожними розладами, ПТСР і професійним вигоранням під час війни. Як і більшість сучасних українських фахівців, він переконаний: майбутнє психіатрії — у діалозі, емпатії та доказовій психотерапії, а не в застарілих методах примусового лікування.