Азербайджано-турецький альянс витісняє Москву з Південного Кавказу

Визнання Кремлем факту ураження літака AZAL російською системою ППО – хай і під соусом «технічної несправності» – стало вододілом. Москва зробила саме те, чого від неї від початку домагався Баку: взяла на себе відповідальність і фактично відкрила дорогу до компенсацій. Головне інше: вперше за тривалий час Путін опинився в ролі того, хто вибачається. Для нього це незручна позиція, але простору для маневру не було. Затяжна сварка з Азербайджаном загрожувала зривами експорту російської нафти та ще тіснішим зближенням Баку з Києвом.

Подальша розмова в Душанбе лише підкреслила зміну ролей. Ільхам Алієв тримався як господар процесу, російська сторона – як та, що намагається мінімізувати збитки. Йшлося не лише про «деескалацію навколо літака». Фактично стартувала нова фаза великої гри на Кавказі, де Туреччина і Азербайджан вибудовують власну енергетично-геополітичну стратегію, що виходить далеко за межі пострадянського простору.

Перший фактор – задум із побудови «енергетичної дуги» з Катару, Саудівської Аравії та Курдистанського регіону Іраку до Європи. План Ільхама Алієва та Реджепа Ердогана простий і водночас амбітний. Уже з 2026 року вони хочуть суттєво наростити експорт нафти і газу через азербайджанську та турецьку інфраструктуру. Для цього потрібен мінімум турбулентності – і військової, і політичної. Саме так варто розцінювати нинішнє «потепління» у відносинах з Москвою. І Баку, і Анкара купують собі спокій на період запуску стратегічних маршрутів, не плутаючи тимчасові тактичні кроки з довгими союзами.

Другий фактор – Зангезурський коридор, що має поєднати материковий Азербайджан із Нахічеванню. Нині між цими частинами країни немає сухопутного сполучення. Приблизно 93% території – «материк» із Баку та виходом до Каспію, 7% – автономія, відокремлена Сюнікською областю Вірменії. Запуск коридору, запланований до кінця 2026 року, дасть прямий сухопутний вихід до Туреччини й фактично сформує єдиний геоекономічний простір між Анкарою та Баку. Відновлення авіарейсів між Єреваном і Анкарою – сигнал про те, що компроміс шукають і готують. Це крок до нової регіональної архітектури та розблокованої логістики.

На відміну від попередніх років, Реджеп Ердоган і Ільхам Алієв зараз ставлять на стабільність. Їм потрібен час, щоб добудувати інфраструктуру, розгорнути транзит через Кавказ і зміцнити позиції на Близькому Сході без ризику нових потрясінь. У цій логіці росія – фактор, який тримають у контрольованих межах. Кремль м’яко, але наполегливо підштовхнули до публічних вибачень і готовності компенсувати збитки. Реальні важелі впливу на Південному Кавказі фактично перейшли до рук Анкари та Баку.

Російський публічний наратив намагався розмити відповідальність, зводячи все до «зовнішніх факторів» і «техніки». У Баку такі пояснення не прийняли. Інцидент сприймають як прямий наслідок роботи російської ППО, а політичну складову з Кремля не знімають. Водночас Азербайджан не зацікавлений у подальшій ескалації. Досягнення останніх років – від переформатування ситуації у Карабасі до запуску нових коридорів – потребують тихого періоду, щоб «переварити» все без шкоди для державного організму.

Для Путіна зустріч у Душанбе стала спробою зменшити втрати. Москва чудово розуміє, що без співпраці з Баку вона ризикує втратити останню опору на Південному Кавказі. Азербайджан уже не грає за кремлівськими правилами. Він гнучко балансує між Туреччиною, Іраном і Заходом, вибудовуючи багатовекторну систему контролю. Турецько-азербайджанський тандем додає ваги обом сторонам. Анкара отримує нові маршрути постачання енергоносіїв і зміцнює роль регіонального лідера. Баку – вихід до середземноморських портів і логістичних вузлів. росія, змушена вибачатися, опинилася у незвичній ролі слабкої сторони. Вона вже не диктує умови, лише реагує на чужу ініціативу.

Кремль намагається зупинити остаточну інтеграцію Анкари та Баку до європейської енергосистеми. Та важелі впливу тануть. Проєкти транспортування ресурсів із Курдистанського регіону Іраку та ширшого Близького Сходу дадуть Туреччині й Азербайджану незалежні джерела доходів і нову геополітичну вагу. Така конструкція менше чутлива до російського тиску чи шантажу.

Наслідки для України

Для України ця історія не створює прямих ризиків і не обіцяє миттєвих дивідендів. Натомість відкривається простір для тихої дипломатії. Позиція Ільхама Алієва послідовна. Допомога Україні – так: паливо, гуманітарні вантажі, обладнання для відновлення енергетики тощо. Пряма військова допомога – ні. Лінія Баку проста. Підтримувати, але не провокувати масштабну конфронтацію з Москвою, поки монтується нова інфраструктурна карта регіону. Це стратегічна лінія Азербайджану, яку збережеться й надалі. Навіть в моменти найбільшої напруги в азербайджано-російських відносинах Алієв погрожував постачанням озброєння Україні, але до реальних кроків очікувано не перейшов. По факту й не збирався переходи. Ільхам Алієв на міжнародній арені діє прогнозовано та прагматично, що мають враховувати в Україні. Разом з тим, азербайджанський народ в абсолютній більшості підтримує українців у цій війні. На стратегічному рівні Ільхам Алієв як і Реджеп Ердоган також не зацікавлені у тому, щоб Москва вийшла з війни в переможному статусі тому за в окремих аспектах офіційний Київ й надалі може розраховувати на точкову допомогу від Туреччини та Азербайджану.

Досить багато важить і людський вимір. Особисті контакти між Володимиром Зеленським і Ільхамом Алієвим стабільні та коректні. Це точно не про велику «дружбу», а про прагматичну довіру. Регулярні робочі комунікації, швидкі сигнали в кризові моменти, пальне та технічна допомога під час російських ударів по енергетиці впродовж трьох з половиною років війни – все це створює запас взаєморозуміння. На цьому тлі виглядають реалістично кілька напрямків співпраці: кавказько-чорноморська логістика, участь азербайджанських компаній у проєктах відновлення, спільні сервіси для енергетики й критичної інфраструктури, створення спільних виробничих баз й залучення азербайджанських інвестицій в українську економіку. Без гучних декларацій, зате з відчутним ефектом. Але цим потрібно займатись на системному рівні й ініціатива об’єктивно повинна йти з українського боку – нам це набагато потрібніше, ніж Азербайджану.

Зустріч у Душанбе показала зрушення, які ще вчора здавалися малоймовірними. Ільхам Алієв та Реджеп Ердоган тримають ввічливий тон у спілкуванні з Москвою (але «ножі» захований за спинами й можуть піти в хід будь якої миті), проте діють як архітектори нового простору від Нахічевані до Середземного моря. Для України це сигнал: баланс сил на Південному Кавказі та Центральній Азії змінюється не на користь росії. Туреччина й Азербайджан будують нову економічну та енергетичну архітектуру, де Москва вже радше спостерігач. До цього тандему з високою ймовірністю доєднається і Казахстан в найближчому майбутньому. Саме тому російська сторона пішла на публічні вибачення – їй потрібен бодай мінімальний доступ до регіону, який упевнено переходить під контроль Анкари та Баку. У новому світовому порядку денному виграють ті, хто мислить інфраструктурою, коридорами і довгими союзами, а не символічними жестами.