Доктор Трамп не вилікує Америку. Чому дедалі більше американців вірять йому, а не лікарям

2024 року, за два дні до Різдва, перед будинком нью-йоркського суду юрмилися фотожурналісти.

— На кого чекаєте? — запитала я, проходячи повз них.

— Луїджі, — кинув один із репортерів, не зводячи очей із дверей.

Прізвище було зайвим — уся країна знала за ім'ям Луїджі Манджоне, який застрелив одного з генеральних директорів медичної страхової компанії Unitedhealthcare.

На місці злочину поліція знайшла гільзи з вигравіруваними словами «Відмовити й відкласти» — бюрократичними термінами страхових компаній, які часто відмовляють в оплаті лікування. Ці слова стали символом народного гніву на адресу системи медичного страхування, а сам Манджоне на певний час став мало не національним героєм, сучасним Робін Гудом.

Американці незадоволені не тільки медичним страхуванням, а й медициною загалом. Коли президент країни суперечить лікарям і вченим, половина країни радіє. Закликаючи вагітних відмовитися від парацетамолу й стверджуючи, щовін викликає аутизм, Трамп чудово розуміє: його електорату особливо приємно дивитися, як шпиняють незгодних експертів і вчених.

Народна ненависть до медицини здавалася мені дивною: до лікарень я не потрапляла, з лікарями майже не зустрічалася. Але чотири місяці тому для мене все змінилося в одну мить. Після щеплення від оперізуючого лишаю в мене сталася рідкісна реакція — синдром Гієна—Барре. Через тиждень після щеплення мої ноги паралізувало. Швидка допомога, згідно з міськими правилами, відвезла мене до найближчої медустанови — Kings County (лікарня «Королівського району») у Брукліні. Попри назву, королівського там було мало: це лікарня, яка існує на гроші міста й обслуговує прилеглий бідний район.

Лікарня виявилася переповненою, брудною, з неквапливими й байдужими лікарями. Хоча діагноз був очевидним і не викликав суперечок у лікарів, з лікуванням ніхто не поспішав. Коли після 12 годин очікування лікарі почали робити ін'єкції імуноглобулінів (білків, які виробляє імунна система), в мене вже оніміли й руки. Ін'єкції не допомогли, але більше мною займатися не стали. Накачавши морфієм (у мене почали страшенно боліти ноги), мене відправили на поверх для безнадійних, де я нерухомо пролежала місяць. Няньку або медсестру можна було викликати, натиснувши кнопку (на щастя, кисті рук і пальці в мене трохи працювали), але допомоги можна було чекати годинами. Хаос переважав: якось одна медсестра дала мені знеболювальне на дві години пізніше, ніж розписано в розкладі, а наступну дозу — на годину раніше, в результаті сталося передозування морфієм, і я 27 годин безпробудно спала — між життям і смертю.

Лікарі всією командою з'являлися вранці. Не дивлячись на мене, вони ставили ті самі запитання і повторювали безглузді фрази: «Біль іноді викликає неприємні відчуття», — повідомив мені один із молодих «ескулапів». При цьому лікарі відмовлялися визнати очевидне — через лікарняну антисанітарію в мене почався небезпечний геморагічний цистит із сильною кровотечею. Пізніше я зрозуміла: лікарі зобов'язані реєструвати інфекції, отримані в лікарні, але це б'є по їхній репутації, тому проблеми часто замовчують. Якщо ігнорувати інфекцію не виходить, то, щоб не засвітитися, лікарі готові, не роблячи аналізу, дати перший-ліпший антибіотик. Випадково призначений препарат мені не допоміг, і це спричинило додаткові серйозні проблеми.

Моїм сусідам по поверху було не легше. Іноді у відчинені двері моєї палати було видно, як коридором несеться з завидною швидкістю худа чорношкіра жінка, за нею біжать санітари й лікарняна охорона. Щоразу, як її повертали назад, вона годинами надривно кричала. Більшість пацієнтів не тільки на моєму поверсі, а й у всій лікарні були бідними людьми — мігранти без медичної страховки, бездомні, наркомани або незаможні громадяни США, застраховані держпрограмою для бідних. Такі пацієнти практично не платять, і саме це визначає й бідність лікарні, й наплювацьке ставлення лікарів.

Через місяць, подолавши безліч адміністративних перешкод, моїм рідним удалося перевести мене в до іншої лікарні. Мене, все ще повністю паралізовану, везли в лікарняній перевозці. Вечоріло, Нью-Йорк сяяв усіма вогнями, нагадуючи про колишнє життя. Ми переїхали через Бруклінський міст і майже відразу опинилися в новій лікарні «Лангон». Тут був інший, чудовий світ. У мою кімнату (вона була з мальовничим краєвидом на річку) раз за разом влітали молоді й веселі медсестри, пропонуючи допомогу й турботу. Лікувати мене почали наступного ранку. Після трьох днів плазмаферезу (процесу очищення крові) в мене повністю ожили руки. А через тиждень я вже була готова до переведення у фізіотерапевтичний центр при лікарні. Але тут виникли нові труднощі, знайомі більшості американців. Моя страхова відмовилася платити за фізіотерапію. Як бути людині, в якої все ще паралізовані ноги, їх не цікавило. Я подала апеляцію з проханням переглянути рішення й дивом виграла справу.

Те, що без страховки оплатити реабілітаційну клініку було б неможливо, стало очевидно, коли лікарня «Лангон» надіслала рахунок на 200 тисяч доларів за один тиждень госпіталізації. Плазмаферез має коштувати близько чотирьох тисяч доларів, кілька інших аналізів, які мені зробили, — ще не більше двох тисяч. Яким чином рахунок виявився майже на чверть мільйона?! Відповідь криється в корупційній системі американської охорони здоров'я. Лікарні можуть призначати будь-яку суму, яка не має жодного стосунку до реальної вартості лікування. При цьому пацієнти не можуть дізнатися ціну наперед. Зате страхові компанії за попередньою домовленістю (умови тримають у секреті) платять лише незначний відсоток від названої суми. Але якщо в людини немає хорошої страховки (якщо вона турист, або вона бідна й не купила страховку, або купила дешевий поліс, який нічого доладно не покриває), то вона буде зобов'язана виплатити всю божевільну суму. У разі невиплати лікарні подадуть до суду й вилучатимуть цей борг із зарплати нещасного. Не дивно, що рахунки за лікування — одна з головних причин банкрутства в США. За даними досліджень, щорічно сотні тисяч людей змушені оголошувати себе банкрутами через медичні витрати.

Переважна більшість лікарень у США «некомерційні». Але це не означає, що вони не цікавляться прибутком. Нерідко «некомерційні» лікарні можуть накопичувати солідні фінансові активи й інвестувати їх, одержуючи дохід, як це роблять корпорації. Прибуток лікарні витрачають на відновлення технологій, на будівництво нових об'єктів (тому, ввійшовши до деяких американських медустанов, не слід дивуватися просторому фойє, облицьованому мармуром і дзюркотінню фонтана). Крім того, багато некомерційних лікарень виплачують дуже високі зарплати своїм адміністраторам — часто в мільйонах доларів. Наприклад, зарплата генерального директора в «Лангоні» 2023 року становила 22,8 млн доларів.

Але фінансові гріхи — це не єдине, чим американська медицина скомпрометувала себе в очах громадян. Якщо в лікарні з великою кількістю бідних пацієнтів може бракувати фінансових ресурсів для їх лікування, то в більш благополучних установах лікарі нерідко призначають непотрібні аналізи й навіть операції. Наприклад, частота кесаревого розтину в США становить на сьогодні близько 32%. Протягом десятиліть цей показник значно перевищував рекомендації організацій охорони здоров'я й не був пов'язаний із поліпшенням здоров'я матері й дитини. Але кесарів розтин коштує набагато більше, ніж просто пологи, й, крім того, як зазначав у своїй книжці «Ціна, яку ми платимо» (The Price We Pay) дослідник лікарських практик Марті Макарі, для деяких лікарів — кесарів розтин зручніший, особливо якщо пологи сталися в п'ятницю. Лікар зробив операцію і поїхав додому вечеряти, й не треба чекати, поки жінка сама розродиться.

А от інший приклад: згідно з дослідженням, проведеним у лікарнях Мічигану, майже кожна п'ята гістеректомія не була потрібна з медичного погляду.

Не можна не згадати, що опіоїдну епідемію, за якої люди безконтрольно вживають опіоїдні анальгетики й від якої щороку гинуть десятки тисяч американців, спровокували лікарі, які десятиліттями виписували опіоїди в необмеженій кількості. (2023 р. від передозування померло понад 83 тисячі людей, а 2024-го — 54 тисячі).

Але американська медицина — це не тільки низка неподобств. Досягнень за останні десятиліття теж чимало. Багато видів раку, які в 1970-х роках були смертним вироком, тепер виліковні. Гепатит 3, колись невиліковний, тепер можна побороти за 12 тижнів таблетками. Ще 2016 року понад половину всіх нових лікувальних засобів, випущених у світовому масштабі, було вироблено у США.

На жаль, для багатьох американців досягнення науки меркнуть у порівнянні з їхнім власним досвідом, який свідчить, що пацієнти поділяються на тих, у кого страховка хороша, й тих, у кого її немає, що лікарі й лікарні — це бізнес, який заробляє на їхньому нещасті, а страхові компанії — це жадібні акули без совісті й жалю.

Заслужена недовіра до інститутів, покликаних про людину піклуватися, і беззахисність перед обличчям великих фінансових гравців (лікарень і страхових компаній) змушують американців дедалі частіше прислухатися до Трампа & Kº, які просувають антинаукові теорії в піку медикам і вченим.