Історія білоруського «зумера», який воює за Україну: «Війна – як комп’ютерна гра, тільки без збережень»

Молодому білорусу Євгену (ім’я змінене з міркувань безпеки) трохи більше за 20 років. Він народився у 2000-х роках, працював барменом у Білорусі, хотів стати IT-фахівцем, але не зміг – через протести проти Лукашенка, в яких брав участь. Євген не приховує, що під час протестів він кинув пляшку із запальною сумішшю у силовиків. Проти нього порушили справу, силовики виламали двері його квартири та провели обшук. Щоб не потрапити до в’язниці, Євген зібрав речі та швидко поїхав до Литви: там він влаштувався кухарем на судно.

Ось уже півтора року Євген носить позивний «Некромант», який він взяв із комп’ютерної гри. Навесні 2024 року він пішов на війну Росії з Україною воювати на боці Києва і зараз служить у медичній бригаді. Він каже, що як некромант повертає до життя поранених, які перебувають на межі смерті.

Історію Євгена розповідає Білоруська служба Радіо Свобода.

«Друже, ти приїжджай до мене в Харків, вип’ємо пива»

 Євген розповідає, що на війну його покликав найкращий друг, який першим поїхав до України. Це була весна 2024 року. Йшов третій рік повномасштабної війни.

«Він спіймав момент, коли я ніби був ситий життям, у мене ніби все було. І він сказав фразу: «Друже, ти приїжджай до мене в Харків, вип’ємо пива». Я зірвався, зірався і через тиждень уже проходив базову військову підготовку. Мені дали кулемет, бронежилет і сказали: «Харків – там», – згадує хлопець.

Каже, що раніше думав піти на війну. Але йому не вистачило сміливості. Коли туди поїхав друг, він теж поїхав.

«Коли я повернувся з одного зі своїх рейсів, відпрацював свої два місяці, подумав, що треба в житті щось змінювати. Є пісня, де є рядок: «Сонце згасло, треба його запалити». Я подумав, що це мій спосіб запалити моє внутрішнє сонце», – каже співрозмовник.

Євген вважає, що цей метод допоміг. Він відчуває, що робить значущу справу в Україні. Перші пів року його рідні не підозрювали, де він. Хлопець сказав, що пливе на кораблі. А потім зізнався.

«Я подзвонив і сказав: «Мамо, я був із тобою нещирий. Я вже пів року як в Україні». Вона спочатку не повірила і кинула слухавку. Передзвонила через п’ять хвилин. На диво, відреагувала з розумінням. Вони знають, що я такий чоловік, який, якщо вирішив щось робити, то точно займатиметься цим, і жодними словами мене не переконають. Мама мене підтримує. Вони радіють, що я хоча б живий і на зв’язку», – каже Євген.

«Ми обрали бойових медиків»

На запитання, як він став фельдшером, білорус пояснює, що добровольці, які приєднуються до української армії, зазвичай мають вибір, до якого підрозділу йти, і до цих побажань прислухаються. «Отже, якщо хочеш стати медиком, швидше за все, підеш медиком», – зауважує Євген. Раніше, за його словами, він не мав жодного стосунку до медицини, але вирішив, що рятувати людей йому ближче, ніж їх вбивати.

«Я був до цього більш відкритий. Я думав, що це те, з чим мені буде найпростіше впоратися емоційно. Незважаючи на те, що ворог є ворог, я не думаю, що я морально готовий стріляти в людину, – каже він. – Я готовий допомагати тим, у кого стріляли, хто отримав серйозні поранення. І, як показав досвід, мені це чудово вдається».

За його словами, перші два тижні після запису до ЗСУ він проходив відбір. Кандидати проходять фізичні та психологічні тести, наприклад, «наскільки далеко і швидко ви можете бігати». Потім слідує загальновійськова підготовка: як кидати гранати, з якої зброї як стріляти. Після цього Євгена мали відправити на медичні курси. Але на це не було часу, оскільки його підрозділ вже займався бойовою роботою.

«Моя медична підготовка проходила в умовах бойової роботи. Я приїхав у сектор на роботу і не вмів робити уколи, взагалі нічого не вмів, – зізнається він. – Тішуся, що зі мною були досвідчені лікарі, які показали мені, як врятувати людину від смерті, як зупинити кровотечу, що робити, якщо поранена голова».

Потім у вільний час Євген ходив на медичні курси, які тривали від одного дня до двох місяців. Але, за його словами, це було лише заради сертифікату, бо він і так усе вмів. Їм видають сертифікати міжнародного зразка.

Приїхавши до свого підрозділу, Євген вибрав собі позивний «Некромант». Він розповідає, що це персонаж із комп’ютерних ігор, як і «Окультист» – позивний його друга. Він вважає їх позивні «смішними». «Некромант» у комп’ютерних іграх здатний воскрешати мертвих, Євген каже, що іноді робить те саме.

Євген каже, що відчуває, що робить важливу справу в Україні. Але одночасно ставиться до того, що робить на фронті, як до квесту:

«Війна – це жахливо. Люди гинуть. Це зрозуміло всім. Але з нашим ставленням до життя це дуже схоже на те, що можна встановити гру, придумати собі нік, пройти навчання, вибрати бійця, яким гратимеш, – пояснює він. – Ми обрали бойових медиків… Війна – це як комп’ютерна гра, тільки збережень ніде нема».

«Це завжди адреналін»

«Некромант» близько року працював бойовим медиком взводу. Він пояснює, що бажано, аби медик умів робити на війні все: евакуювати поранених з поля бою, перевозити їх у шпиталі; допомагати у стабілізаційному пункті – більш безпечному місці, у підвалі, далеко від ворога, який виконує функцію шпиталю.

Євген каже, що працював на всіх позиціях. Найбільше йому подобається медевак (англ. medevac, medical evacuation) – швидка допомога, яка доставляє пораненого до шпиталю.

«Мені дуже подобається ритм роботи, бо це завжди адреналін. Ворог завжди може знищити медевак просто в русі, поки ми виконуємо свою роботу», – щиро розповідає співрозмовник.

Медевак забирає пораненого з кейсеваку (англ. casevac, casualty evacuation – евакуація поранених), який виніс його з поля бою, і якнайшвидше їде в шпиталь. У дорозі медики рятують пацієнта. У машині є прилади, монітори, щоб стежити за станом пораненого.

«У цьому є адреналін, який б’є в голову, коли поранений підключений до моніторів, ми бачимо його показники. Коли слухаєш команду першого номера в екіпажі: «Приготуйте морфін». Ти готуєш морфін, передаєш його першому номеру. Далі перев’язуєш ноги. Поки хтось «витікає», робиш тампонаду, зупиняєш кров. Якщо різко команда: «Треба лити кров», ти відкриваєш холодильник із кров’ю, підключаєш гемакон (контейнер для крові – ред.) до нагрівача, ставиш катетер у вену», – перелічує військовий медик.

Він порівнює цей процес із штовханиною на кухні ресторану, коли дуже багато замовлень.

Співрозмовник пам’ятає, що найсильніші емоції викликали в нього перші троє поранених.

«Після цього ти починаєш розуміти, яке, виявляється, людське тіло – класно спроєктована машина. Якщо діяти за інструкцією, усе буде добре. У певний момент ти переходиш ту межу, коли поранене людське тіло вже не викликає ні огиди, ні страху. У тебе в голові миттєво з’являється алгоритм дій, які ти маєш робити, щоб не дати людині померти», – зауважує він.

Євген згадав найважчу ситуацію в Покровську. Їхній черговий пункт російські війська знищили авіабомбами. Їм потрібно було евакуюватися.

«Поруч із нами були цивільні. Це було вночі. Я бачив бабусю, яку розірвало навпіл. Вона ще була жива. Я проходив повз. І вона просила допомоги. А коли людину розірвало навпіл, на жаль, тут уже не допоможеш. Точно не в тих умовах, у яких ми були, і точно не медичним наплічником. Тоді ця ситуація мене дуже сильно вразила… Усвідомлення, що я нічого не можу зробити. Це було найважче», – розповідає медик.

Він додає, що сказав жінці, що вони викликали допомогу по рації. Але розумів, що вночі до Покровська ніхто не направить допомогу. Він пішов на евакуацію і не знає подальшої долі цієї жінки.

«Некромант» розповідає, що в екіпажах, де він працював, ніхто з поранених не помирав. Однак одного разу він був на навчальному полігоні, по якому російські війська завдали ракетного удару.

«Було дуже багато поранених. У нас не було чим їх евакуювати, бо цей пункт був досить далеко від фронту, ніхто цього не очікував. На жаль, там дуже багато загинуло одразу на місці. Кілька людей померли через кілька днів у шпиталях… Кількох дуже хороших хлопців (медиків – ред.) ми втратили на тому полігоні», – згадує співрозмовник.

Він каже, що й сам тоді отримав легке поранення в ногу. Але одразу цього не помітив і кілька годин продовжував рятувати людей, бо на місці було мало досвідчених медиків.

«Мені сказали, що я теж «витікаю» (йде кров – ред.). Я відповів: «Усе добре. Це не моя кров». Мені сказали: «Знімай черевик». Я знімаю черевик і розумію, що це моя кров», – сміється Євген.

Перші тижні він не міг ходити. Повне відновлення ноги може тривати пів року. Зараз Євген навчає інших наданню медичної допомоги.

Антидепресанти, психолог, психіатр

Коли його запитують, як він справляється зі втратою побратимів, Євген каже, що приймає антидепресанти, консультується з психологом і підтримує зв’язок із психіатром.

«Це важко. Можна безкінечно довго всім казати, що ти справляєшся. Але люди після війни ніколи вже не будуть колишніми», – каже медик.

Він додає, що антидепресанти почав приймати пів року тому, коли вони з побратимами завершили місію в Покровську. А після ракетної атаки, де він втратив побратимів, дозу збільшили у кілька разів.

«Надивився я там (у Покровську – ред.) деяких картин… У мене дуже сильно почала змінюватися поведінка. Я почав сильно закриватися в собі. Не хотів виходити з квартири. Мені не хотілося займатися цією роботою, настрою не було. Хотілося просто лежати, дивитися в стіну, у стелю, слухати сумну музику – і цим себе ще більше добивати», – згадує про зміни в собі хлопець.

Перший час після цього, зізнається, почав спиватися. Але тепер якщо й випиває, то трохи. Часом плаче над речами, які зворушують. Тішиться, що не має спалахів агресії.

«Я кажу: я – звичайний білоруський хлопець, який любить турнікети, приймає свої пігулки, і в нього все гаразд», – зазначає він.

Євген пояснює, що така його поведінка, коли він не показує назовні, що йому важко, є звичною на війні.

«Військові в Україні – це люди, які бачили певне лайно. Дуже важливо не втрачати себе й інших, коли в житті відбувається щось важке. Коли це стає стилем життя, ти починаєш цього не помічати. Ти намагаєшся обдурити себе й інших: «Усе добре! Та що ви!» У якийсь момент перестаєш помічати, як натягуєш усмішку на обличчя. Це дуже допомагає триматися самому. Коли інші бачать: та в нього ж усе нормально – то й у мене теж усе буде нормально. Я не бачив сумних військових з хандрою», – каже він.

Збір на машину

Зараз Євген збирає кошти на машину – кейсевак, щоб вивозити поранених з поля бою. Для цього потрібно 6 тисяч євро. Він пояснює, що автомобілі швидко закінчуються – їх знищують російські війська. Тому було б добре, якби він повернувся до свого підрозділу вже з машиною.

«Автомобілі – це такий ресурс, який закінчується», – каже медик.

Євген додає, що медики регулярно за власні гроші купують ліки, турнікети, заправляють військові авто. Його нинішня зарплата становить близько тисячі євро. На війні він зрозумів, що гроші важливі, але не головні – значно ціннішими для нього є досвід і емоції, які він отримує під час роботи.

Хлопець вважає, що після завершення війни залишиться жити в Україні. Водночас мріє й про інше.

«Мрію жити в Іспанії, просто відпочивати, насолоджуватися життям – без повітряних тривог, без чужих поранень. Хочу колись пити пінью коладу на березі Середземного моря з усмішкою, бо жахи вже залишилися позаду», – підсумовує Євген.

Джерело: Радіо Свобода