Ізюм, рука з браслетами, Сергій Сова. Історія одного фото та життя страченого росіянами Героя України

У чорно-білій картині війни яскраві лише кров і синьо-жовтий прапор.

Восени 2022 року українці викладали в соцмережах фото зап'ясть із браслетами в патріотичних кольорах, вшановуючи тих, кого вбили росіяни в місті Ізюм.

"Не обов'язково бути українцем, щоб підтримувати Україну, – написала тоді одна з учасниць флешмобу, майбутня Нобелівська лауреатка Олександра Матвійчук.

– Треба бути людиною".

Людиною був 36-річний Сергій Сова з Нікополя, боєць 93-ої бригади "Холодний Яр", який отримав звання Героя України із "Золотою Зіркою" посмертно.

Під час ексгумації майже 450-ти тіл з ізюмського масового поховання хтось сфотографував його руку.

Схожу на мощі.

З яскравими синьо-жовтими смужками.

Сергій Сова був українцем.

Його розстріляли із зав'язаними за спиною руками, на яких тату з іменами: донька Ліна, син Марат і кохана Оксана.

На руці були ті самі браслети, які він не знімав відтоді, як їх подарували діти.

Дружина полеглого воїна Оксана Сова розповіла "Українські правді", яким був її чоловік, і як він досі не дає їй впасти.

Далі – пряма мова.

Танок.

Про його існування я знала дуже давно, ще з юності: є такий Сергій Сова – кандидат у майстри спорту, чемпіон України з боксу серед юніорів.

Наше місто невеличке, всі спортсмени перетинаються.

Ми займались на одному стадіоні.

Я – в легкій атлетиці.

Нам було по п'ятнадцять років.

Бачила цього хлопця-боксера, але не була особисто знайома.

І ось мені двадцять один рік.

У кафе, де святкували день народження моєї подруги, було свято й у друга Сергія.

Дві компанії зійшлися в одному місці, в один час.

На той момент Сергій відслужив строкову, підписав свій перший контракт у ЗСУ.

А я навчалася в університеті.

Він запросив мене на танок.

Ми пізнали одне одного і потім вже ніколи не розлучались (усміхається).

Оксана Сова: Я ніколи не ревнувала Сергія до його побратимів.

Завжди бачила, наскільки він хвилювався за все, що відбувається на фронті, у періоди, коли брав передишку від служби, щоб відпочити вдома.

колаж: Андрій Калістратенко.

У 90-ті в Нікополі трохи було: характерні банди й таке інше.

Але у нас спортсменів поважали, до Сергія ставились шанобливо.

Все, що було несправедливим, його дуже чіпляло.

Темпераментний, запальний – він не міг просто промовчати.

Коли він пішов служити, в нього траплялися суперечки, бо Сергій вмів стояти на своєму.

Завжди був за своїх хлопців.

Для нього було неприйнятним, коли когось ображали.

Він завжди намагався допомогти.

Я зрозуміла одразу, коли ми тільки познайомилися: саме з такою людиною мені доведеться жити все життя (усміхається).

Про що мовчав Максим "Непийпиво" з ДРГ Святоші, що полягла на Брянщині.

Бог війни.

Я завжди хотіла мати собаку, але батьки не дозволяли.

Коли з'явився такий коханий чоловік, мій любий Сергій, мрія здійснилася.

Після народження сина Марата я сказала: "Хочу собаку!".

Він відповів: "Значить, поїдемо купляти собаку" (сміється).

І тоді у нас почалось….

Це була німецька вівчарка.

Ми жили в "однушці".

Марату два рочки, батьки казали: "Ви зовсім?!".

Але ми будували власне життя, мали свої мрії.

Саме тоді у Сергія виникла велика любов до тварин.

Ми вивчились на кінологів.

У мене був загальний курс дресирування, у Сергія ЗКС – захисно-караульна служба.

Він готував собак для охорони.

Працював інструктором зі службового собаківництва на нашому заводі феросплавів.

Часто казав, що з тваринами йому комфортніше, ніж із людьми.

Ми розвивались у цій сфері, мали багато собак, займалися розведенням.

У нас було багато гарного в житті.

А потім прийшов 2014 рік.

Дуже добре пам'ятаю: це був квітень, перша хвиля мобілізації.

Нашій доньці кілька місяців.

Він приходить з роботи, каже: "На підприємство прийшла повістка".

Наступного дня він вже був у військкоматі.

Дали добу на збір речей.

"Тримайся, люба, – казав мені.

– Я їду виконувати свою роботу".

Зраночку він відбув у 93-ю бригаду.

Завжди хотів бути зі своїми хлопцями.

Його звали до себе друзі-артилеристи, але він відповів: "Нє, моє – це піхота.

Піхота – це боги війни".

У 2014–2015 був аеропорт (донецький – УП).

Сергій підвозив боєприпаси, працював на "дорозі життя", яку прострілював ворог.

Потім були Піски.

Тоненьке було й Довгеньке.

Коли він демобілізувався, я попросила: "Пожалій мене, побудь дома з дітьми".

Його вистачило ненадовго, на вісім – дев'ять місяців.

Він працював із собаками, але дуже хвилювався за своїх хлопців.

І знов почав підписувати контракти.

Він повертався на деякий час додому, щоб трохи відпочити духом – тут самий-самий його тил, – а потім знов йшов на війну.

Життя азовця Ярослава "Фірста" від дитинства до загибелі в Оленівці.

"Ситуація дуже складна".

Черговий контракт Сергій підписав у 2021 році.

Станом на лютий 2022-го він був у "Десні", в учебці.

Хотів здобути спеціальність бойового медика.

Коли почалось повномасштабне, їх розмістили по лісах Чернігівщини для виконання завдань.

Пам'ятаю цей дзвінок 24 лютого, ще навіть шостої не було: "Війна".

Але для нього війна була з 2014-го, і він знав, що вона буде масштабною.

Ще тоді він казав мені: "Росіяни на Донбасі не зупиняться".

Пропонував збирати речі, щоб бути готовою виїжджати.

Але я зразу сказала, що нікуди не поїду, не покину дім, собак – на той момент у нас їх було четверо.

Тому коли він телефонував 24 лютого 2022 року, то вже навіть і не торкався теми від'їзду.

Він прекрасно знав свою дружину.

В мене мужній чоловік, але і дружина бойового солдата – теж воїн.

Я ніколи не полишу своїх вухатих, хвостатих дітей (усміхається).

Якщо б він дізнався зараз, що я досі вдома (Нікополь живе під постійними обстрілами – УП), він би мене точно… (сміється).

Коли приїжджаю на кладовище, завжди йому кажу: "Вибач, але ж ти знаєш мене.

Я не можу кинути дім".

Знаю, він сердиться на мене через це.

Після смерті Сергія Сови вулиця в Нікополі, на якій він жив із сім'єю, все ще мала назву “Псковська”.

Мешканці Нікополя, сусіди Оксани Сови, зібрали підписи й домоглися перейменувати її на честь героя.

У березні 2022 року, коли побратимів Сергія та "Холодний Яр" перемістили на харківський напрямок, він хотів до них.

Кілька разів просив відпустити його до свого взводу, де він був старшим стрільцем.

Кілька разів отримував відмови.

"Може, і не треба тобі туди?" – питала я.

"Ні, – відповідав він.

– Я мушу бути там".

Перед тим, як все ж таки приєднатися до "Холодного Яру" на Харківщині, він приїхав додому.

Буквально на один день.

Не міг не приїхати, щоб не обійняти мене, дітей, не поцілувати.

Це було востаннє, коли ми з ним бачились.

Він завжди шукав можливість, щоб повідомити про себе.

Знаходив якусь точку, щоб кинути смс, відправити смайлик, плюсик, хоча б крапку.

Остання наша розмова була 19 квітня (2022 року – УП).

О восьмій ранку Сергію вдалося додзвонитися.

Спілкувались дві хвилини.

Зв'язок переривався.

Він сказав прямо: ситуація дуже складна.

У нас із чоловіком завжди були відверті стосунки.

Сергій намагався казати так, як є, нічого не приховувати.

Для того, щоб я мала інформацію, сприйняла її, проаналізувала й приймала якісь рішення, робила, що від мене залежить.

Тоді Сергій сказав: все вкрай тяжко, позиції в лісосмузі цілодобово обстрілюють з танків.

Є прямі влучання.

Станом на ранок 19 квітня дев'ять хлопців "двісті" – їх просто розірвало.

БК майже немає.

Після цього він вже не виходив на зв'язок.

Мені повідомили, що він вважається безвісти зниклим.

Життя 19-річного Богдана Лягова із ДРГ Святоші, що полягла на Брянщині.

"Обіймати завжди".

Обставини загибелі Сергія мені, на жаль, відомі.

Про ці обставини я дізналася на рашківських телеграм-каналах.

Це був розстріл після оточення.

Офіційно він вважався безвісти зниклим до ексгумації (почалась наприкінці вересня 2022 року – УП).

Але я знала, що він загинув, раніше.

Почала власне розслідування, і протягом півтора – двох місяців (після останньої розмови із Сергієм – УП) знайшла підтвердження.

Це було фото мого чоловіка.

Із зав'язаними руками.

Не знаю, скільки (часу – УП) вони провели в лісосмугах до полону.

Коли він востаннє телефонував, сказав, що у них команда стояти до кінця, і що вони триматимуть до кінця свою позицію.

Я так розумію, що хлопців було декілька, коли їх брали в полон.

Але тільки Сергій був роздягнутий до поясу.

Без взуття.

Із зв'язаними за спиною руками.

І це був постріл у голову.

Я впізнала чоловіка за татуюваннями – їх у нього було багато.

На лівій руці ім'я доньки – Ліна.

На правій – син Марат, на передпліччі я – Оксана.

З правої сторони, збоку нижче грудей – велика сова (Сова – прізвище Сергія; росіяни могли сприйняти тату за знак розвідки – УП).

А з лівої сторони – самурай із сакурою.

Мабуть, через татуювання його і роздягли.

Поруч із ним лежали інші хлопці, всі в одязі.

Оксана: Дуже хочу, щоб про таких, як Сергій, про всіх, хто віддав життя за нашу волю, пам'ятали.

Рада, що в Ізюмі назвали вулицю на честь Сергія Сови, і що про мого чоловіка хтось згадує.

Коллаж: Андрій Калістратенко.

Ті браслети (що потрапили на фото з ексгумації – УП) у нас з 2014 року.

Він їх як тоді вдягнув, так ніколи й не знімав.

Якось, коли Сергій був на службі в АТО, ми гуляли з дітьми, а Марат каже: "Мам, давай їх купимо.

Папа приїде додому, і ми подаруємо.

Один від тебе, другий від малої (сестри Ліни – УП)".

Скоро Марату буде вісімнадцять.

Він вже навчається, на безпілотні авіаційні комплекси.

Як думаєте, хоче він бути військовим чи ні? (усміхається).

Не було навіть сенсу відмовляти його.

Я добре знаю своїх чоловіків – що один впертий, що другий.

Мені ж лишається завжди підтримувати, бути тилом, до якого можна завжди повернутися, видихнути.

Я вже з цим змирилася, прийняла це.

Хоча це й боляче, бо розумію, що війна скоро не закінчиться.

У нас залишились дві собаки, які пам'ятають Сергія: німецька вівчарка Фоксі й кане-корсо Марго.

Здається, вони навіть краще за інших розуміють його відсутність.

У військового одягу специфічний запах.

Інколи до мене приїжджають друзі, які воюють.

Щоб просто обійнятися.

Запитати, як справи.

І перед цією миттю собаки поводяться так, що, певно, думають: от, може, зараз, зараз він зайде… Напевно, ще сподіваються.

Коли в мене не вистачає сил, коли якісь негаразди, щось не виходить, коли я, як і всі, втомлена від нескінченних обстрілів Нікополя, мені сниться одне й те саме.

Я боюся висоти – і в житті і наяву, – і ось я падаю.

Я падаю, а Сергій ловить мене своїми руками.

Я прокидаюсь зі сльозами на очах.

Він досі мене підтримує.

Готовий обіймати мене завжди.

Євген Руденко – УП.