Рецензія на фільм “Трон: Арес” / Tron: Ares

В традиційний для старту прокату четвер на екранах українських кінотеатрів розгорнулися традиційні для франшизи “Трон” неонові кіберпристрасті у третьому фільмі серії “Трон: Арес”. Цього разу історія примітна тим, що цифрові персонажі проникають у реальний світ, хоча не обійшлося і без звичних подорожей людей у Мережу. Тож що там виробляє штучний інтелект серед простих смертних та чи варті його пригоди нашої уваги — про це і не тільки поговоримо в огляді.

“Трон: Арес” / Tron: Ares

Жанр науково-фантастичний екшн
Режисер Йоахім Реннінг
У ролях Джаред Лето, Еван Пітерс, Грета Лі, Джоді Тернер-Сміт, Кемерон Монеген, Сара Дежарденс, Хасан Мінхаж, Джилліан Андерсон, Артуро Кастро, Джефф Бріджес
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb, офіційний сайт

Джуліан Діллінджер, нинішній керівник технологічного гіганта Dillinger Systems, щосили намагається запевнити усіх зацікавлених, що майбутнє військово-промислового комплексу лежить за технологією перенесення цифрових об’єктів в реальний світ. Так, надрукувати на магічному 3D-принтері можна чимало корисного — від універсального солдата, щоправда, зі статурою вельми далекою від вандаммівської маскулінності (у 2025 році живемо, як-не-як), до танків, що все зминають на своєму шляху.

От тільки на цьому терені існує прикра заковика — усе це войовниче добро спроможне проіснувати не більше 29 хвилин, після чого воно, ніби Танос клацнув пальцями, стрімко розсипається на цифровий попіл. Тим часом очільниця ENCOM Ів Кім нарешті знаходить “перманентний код”, який дозволяє подолати “прокляття 29 хвилин”. Тож підступний Діллінджер миттєво посилає своїх просунутих програм-посіпак на чолі з Аресом перехопити знахідку. Перебуваючи на порозі технологічної революції, усі причетні поринуть у воістину доленосний конфлікт.

Чого в новітньому “Троні” точно немає, то це чогось справді революційного, чим у далекому 1982 могла похизуватися оригінальна стрічка Стівена Лісберґера. Так само як і бракує тут притомного змісту — те, що хіба з натяжкою можна назвати сюжетом, виглядає радше скріплювальним матеріалом для ефектних екшн-сцен. Але, давайте будемо відвертими, попередні два фільми також не відзначалися інтелектуальними сентенціями, а форма в них виразно переважала над змістом. Тож виникає логічне запитання: з якого дива тепер має щось змінитися?

Як наслідок, конкуренція мегакорпорацій, за якою ми ще зовсім недавно могли спостерігати у “Чужому: Земля”, реальність зі штучним інтелектом, яка вже стала сьогоденням, а також його гіпотетичне самоусвідомлення — то не більше ніж тло для захопливих переслідувань на світлоциклах, завзятих жбурлянь дисків та безпечного для дитячого рейтингу мордобою віртуальних бовванців.

В кращих традиціях серії відбувається екранне неподобство під яскраве світло неону, цього разу подразливого для ока червоного, та електронні біти від індастріал рокерів Nine Inch Nails. Вони, звісно, не Daft Punk, але свою справу знають. Знову ж таки, для тих, хто добре знайомий з “Троном”, у жодному разі не буде сюрпризом те, що стиль тут важливіший за зміст. Мабуть, єдиною вартою згадки відмінністю від попередників буде те, що цього разу сюжет ґрунтується на потраплянні мешканців Мережі у наш нужденний світ.

Недарма плоскість місцевих одновимірних персонажів без докорів сумління маскують опуклістю тривимірного зображення — все в “Аресі” розраховане виключно на аудіовізуальну насолоду, підкріплену фірмовою неоновою естетикою. Звісно, дивитися на Джареда Лето після його ідіотських висловів — ще те задоволення, однак у фільмі вистачає атракціонів і без бородатого-патлатого вокаліста Thirty Seconds to Mars.

Щодо інших дійових осіб, то грати їм особливо нічого. Джоді Тернер-Сміт, яку ви можете пам’ятати за шпигунським трилером “Агентство”, постає у кадрі натурально темношкірою Термінатрікс. “Вона повернеться” — якось промовляє один з персонажів ну прямо як Залізний Арні у “Повстанні машин” (2003). Еван Пітерс знову, після “Дамера”, грає моральну потвору, але його антагоніст не виходить за рамки інфантильного дегенерата, яких ми бачили сотні. Богом із машини засвітився у камео і Джефф Бріджес, котрий нагадує не стільки Кевіна Флінна, скільки Люка Скайвокера часів трилогії сиквелів.

В якийсь момент оповідання символічно звернеться до естетики оригіналу — таким чином творці віддають шану роботі, виконаній, тільки подумайте, 43 роки тому. Помітно й те, що до фіналу тутешній творчий запал стрімко сходить нанівець, адже автори йдуть шляхом найменшого опору, беручи приклад з колег з новітньої “Фантастичної четвірки”, та відправляють чергове велетенське одоробло в серце мегаполіса.

Наразі ж виразного неонового кіберсетингу, ожилих в площині кіноекрана програм, електронного саунду та шкідливих CEO технокорпорацій, що комфортно розташувалися на своїх тронах, повинно вистачити для того, щоб не жалкувати про витрачений час. Чиста, не обтяжена інтелектом, незамутнена розвага. Не кажучи про те, що місцеві червоні вогні можуть стати буквально розрадою для тих, кому категорично набридли червоні труси. І їм подібні.