Там, де стихають вибухи, починає звучати скрипка

Кажуть, у найтемніші часи мистецтво стає світлом. Так було й у Харкові, де в перші дні війни скрипаль, доктор мистецтва, заслужений діяч мистецтв України та соліст місцевої філармонії Ігор Чернявський грав для містян просто у сховищах — щоб підтримати й запалити віру в перемогу. Він не виїхав з рідного міста. Його зброєю стала скрипка. З нею він пережив перші вибухи, грав у підвалах і шпиталях, у бомбосховищах і просто неба, коли Харків палав. І саме його виконання «Мелодії» Мирослава Скорика — тієї самої, що звучала під час виступу Володимира Зеленського перед Конгресом США, — стало голосом країни, що бореться за життя. Це та відома промова, де президент України звертався до американських законодавців онлайн із Києва, закликаючи підтримати нашу країну, закрити небо, надати зброю й допомогу. Промова супроводжувалася відеороликом про війну, де показували кадри бомбардувань, руйнувань, поранених і дітей, — і саме під ці кадри прозвучала «Мелодія» у виконанні харківського скрипаля. Цей момент став символічним — українська музика, народжена з болю, зазвучала в серці американського парламенту.

Відтоді минуло чимало часу, але для Ігоря музика лишається не лише покликанням, а й способом говорити про Україну на весь світ. А ще — підтримувати тих, хто повернувся з найбільшого пекла. Тепер Ігор Чернявський грає не в концертних залах, а там, де музика рятує, — серед військових, поранених. Він став особливим гостем форуму «Освіта ДивоСвіту», де зібралися вчителі, освітні експерти, митці й науковці, щоб говорити про сучасну українську освіту та культуру та їхню роль під час війни.

«Музика фактично для того й існує, щоб бути поруч з людиною навіть у найскладніші та найтемніші часи», — каже відомий музикант.

— Подивіться лише на мій любий Харків — місто, що встояло перед навалою і не прихилило коліна попри всі спроби росіян захопити чи знищити його. Мистецтво у Харкові живе, розвивається, наповнюється новими сенсами та відчуттями. Так, можливо, це не найкращий його період, адже та сама музика Харкова почала лунати трохи тихше — не з великих залів, а з укриттів та бомбосховищ. Але вона лунає, а отже, її слухають, а значить, музика продовжує надихати та підтримувати.

Працює Оперний театр, працює Театр ляльок, Театр Курбаса, різноманітні виставки, галереї — воно нікуди не зникло, не сховалося, не розчинилося. Звісно, мені хотілося б, аби музики в Харкові було ще більше, аби вона була гучнішою, масштабнішою. Проте навіть в умовах життя поруч з агресором, навіть в умовах постійних обстрілів та атак, ця музика не зникла. І я відчуваю, як люди чіпляються за цей звук, хапаються за нього і плекають це відлуння всередині себе.

Так було і на початку повномасштабної війни, коли все начебто згасло і втратилось у нескінченних вибухах. Але ми продовжували грати — просто в підвалах, посеред пекла канонад та розпачу — музика залишалася тим, що об'єднує та дає надію.

І так сьогодні, через вже понад три роки, ці звуки залишаються світлом для людей, надією та місточком до життя, в яке всі ми мріємо повернутися. Бо музика — це ніби рятівна паличка, яка дарує світло та легкість навіть у часи найглибшої темряви та найбільшого смутку.

— А чи змінилося те, як ви відчуваєте музику тепер — після всього пережитого? Чи звучить вона для вас інакше, ніж тоді, у перші дні війни?

— Безумовно, роки великої війни не минули безслідно, вони виснажили та втомили наших людей. Але водночас вона навчила нас бути єдиними як ніколи, щирими одне з одним, справжніми з власними почуттями та емоціями.

Саме тому, коли росіяни атакують умовний Київ — вони атакують не одне місто, а всю країну. Адже болить від цього не лише киянам, болить кожному. Ми здригаємося всією країною, ми сумуємо всією країною, ми проживаємо цей досвід, ці втрати разом. І в такі моменти музика допомагає нам втримуватися, бачити світло, не здаватися й продовжувати робити все можливе, аби перемога настала.

Знаєте, побувавши з виступами для наших захисників на прифронтових територіях та на самому «нулі», я остаточно заборонив собі скаржитись на життя. І зараз, стискаючи зуби й серце, я скажу лише одне — треба терпіти й робити своє, надихати людей, нести мистецтво через душу. І ця душа має бути світлою, адже ти не маєш права обманювати слухача, не маєш права нести цю музику через якусь важкість чи темряву. Музика не створена для обманів, ти не маєш права проносити музику через якусь темряву чи важкість, це все відчувається у звуках, у кожній ноті, воно передається слухачеві ніби відкрита книга.

— Як музику сприймають військові? Чи може вона торкнутися їх не як розрада, а як щось, що повертає до життя?

— Я відповім на це питання однією історією, яка досі лишається в моєму серці й, гадаю, житиме там завжди. Близько півтора місяця тому я мав, без перебільшення, честь зіграти перед тяжкохворими військовими, яких вдалося врятувати з російського полону. Це титанічні люди, які витримали роки знущань та тортур, повернулися змученими та виснаженими, і найгірше — в їхніх очах не видно було життя.

Перед цим виступом я хвилювався як ніколи. Розумів, що не можу заграти нічого сумного. Навпаки, треба обрати щось світле, здатне підтримати й надихнути. Утім найскладнішим було навіть не заграти, а подивитися в очі нашим хлопцям. Спочатку я не наважувався на це, хоча й відчував їхню увагу, їхню присутність. І все вдалося настільки, що дехто навіть заснув під час виступу. І це абсолютно нормально, адже у нас вийшла своєрідна психологічна терапія, в якій музика стала тією самою спільною мовою.

Уже після завершення, вийшовши на уклін, я нарешті наважився зазирнути в очі цих людей. І ви можете не повірити, але в їхніх очах почало народжуватися, жевріти життя, ці очі нарешті почали світитися. Згодом багато хто з хлопців почав підходити, просто дякувати, обійматися. Ці обійми я запам’ятаю на все своє життя — настільки вони особливі та дорогоцінні. Ось такі моменти, така реакція, такі виступи — найцінніше, що зі мною траплялося, і найкраща відповідь на те, чи потрібна музика нашим воїнам та захисникам.

— Слухаючи вас, ловлю себе на думці, що українці та музика — нерозривні. Ми слухаємо її і коли нам добре, і коли нам погано. Ми — музична нація?

— А інакше й не може бути, тільки подивіться, наскільки надзвичайну спадщину народної, академічної та сучасної музики ми маємо й продовжуємо творити просто зараз. Ми такі співучі та музичні завдяки нашій пісенності, це в нашій крові, у традиціях, в житті. Які в нас оперні театри, які в нас співаки, які сучасні композитори — це все про те, що музика ще століття тому стала невід’ємною частиною українського коду. І навіть зараз, під час війни, ми продовжуємо творити та створювати. Так, зараз складно, до консерваторій прямує все менше людей, розвивати мистецтво складніше та важче. Але попри це все ми стоїмо, ми справляємося, ми співаємо та граємо.

А ще важливо, що наша музика лунає на весь світ, відкриваючи всім Україну та українців. Нещодавно я повернувся з гастролей Німеччиною та Італією, де грав для діаспорян та місцевих жителів. І знаєте що? І німці, і італійці щиро захоплювалися й дивувалися. Мовляв, якщо у ваших композиторів та виконавців такий рівень, чому ваша країна досі не в Європейському Союзі, ви ж варті цього!

Це свідчить про те, що нас знають і цінують, нами захоплюються, нас поважають, нас готові слухати й дослухатися до нас. І це я кажу лише про власний досвід, власні виступи. А уявіть, коли в ту саму Італію приїжджають наші хори, оркестри… Мова мистецтва — найсильніша, і наші музичні традиції допомагають висловлюватись цією мовою ще гучніше і ще більш впевнено.

— А в чому ми різні з умовними італійцями? Що розрізняє нас у ставленні до музики?

— Я скажу лишень одну річ, і адресована вона нашим можновладцям, від яких залежать певні дії та рішення. Коли я їду Європою за кермом, скажімо, умовною Францією, то завжди вмикаю місцеве радіо. Одна станція — потрапив на оперну музику, друга — слухаю симфонічну, перемикаю далі — а там джаз або камерна музика. Тобто можна знайти буквально все що тільки заманеться. В Україні такого, на жаль, немає, і саме в цьому полягає наша найбільша різниця з умовними італійцями чи французами.

Та будьмо чесними, тут немає якоїсь гігантської чи неможливої роботи — просто запустити окрему класичну радіостанцію. Щоб людина, яка їде Україною, мала шанс хай навіть випадково, але натрапити на цю хвилю, здивуватися, зупинитися, відкрити для себе умовного Моцарта чи Скорика. Ми чудово знаємо, що все велике починається з малого, тож аби відкрити українцям світ академічної музики, не потрібні мільйонні транші чи позики. Усе, чого потребує це питання, — бажання та конкретних дій.

— Якщо б у вас з’явилася можливість створити власну радіопрограму — дві години класичної музики для всієї країни — яким би був ваш плейлист?

— Тут найскладніше — не перестаратися й не намагатися нав’язати людям все й одразу. Натомість треба знайомити з класичною музикою обережно, лагідно, поступово. Це має бути щось світле, красиве, неймовірне. Наприклад, Симфонія № 40 Моцарта, Симфонія №5 Бетховена, Квартет Гайдна тощо.

Але водночас зі світовою класикою не менш важливо відкривати українцям і наших видатних композиторів, як-от Лисенко, Косенко, Леонтович, Лятошинський, Штогаренко, Скорик, Сильвестров, Борисов. Перераховувати далі можна годинами, якщо не днями, і всі ці люди були завжди, просто про них забули, на них не зважали. А все тому, що наших композиторів весь час намагалися замінити російськими чи європейськими, і це величезна помилка. Адже у творчості наших митців — неймовірна краса, особлива глибина й щирість, яка закохує з першої ноти.

Власне, ця війна дала нам змогу подивитися новими очима на наші власні здобутки, зокрема в музиці. Я дивлюсь на себе, дивлюсь на своїх колег з консерваторій, музичних шкіл — усі занурились у дослідження української виконавської культури та композиторської спадщини, на абсолютно всіх рівнях.

Сьогодні ми воюємо, щоб мати власну державу, але водночас — аби зберегти й примножити наше культурне, мистецьке, творче надбання. Ми так само воюємо за нашу музику, літературу, живопис — за все, чим може й має пишатися кожен українець.

— Як, на вашу думку, звучатиме наша перемога? Що зіграєте?

— Безсумнівно, я обов’язково зіграю наш Гімн, а відразу після нього — «Мелодію» Мирослава Скорика, яку знає увесь світ. А ще дозволю собі заграти «Тріо» Бориса Лятошинського для скрипки, віолончелі та фортепіано, адже це та музика, що перевертає всю душу та серце.

І, можливо, це вже зовсім не академічно, але можна зіграти нашого гопака. Якось на представленні журналу «Дивосвіт» у пані Іннеси Кравченко я зробив невеличку виставу. Ми вивели на екран картину майже харків’янина Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», і я заграв гопака.

Ось ця музика, ця картина — в цьому є якесь наше, українське, здорове нахабство. Якась така зухвалість, гумор і відсутність страху перед будь-чим, оце — наш дух, наша енергія, що особливо потрібна саме зараз і як ніколи на часі. Бо це про нашу стійкість, невимушену природу, українську енергію. Ми завжди плекаємо своє, рідне, і завжди кохаємо Україну.