Коли лід тріскається: Євген Пастух про те, як знайти опору, коли втрачаєш те, що визначало тебе

Але саме вона відчинила інші двері — у тренерство. Сьогодні Євген живе в США, очолює Rockets Hockey Club (Bridgewater, NJ), одну з найуспішніших юніорських команд регіону, й вчить дітей не лише кататися, а мислити, лідирувати й знаходити опору навіть тоді, коли лід тріскається під ногами.

Ми поговорили з ним про травму, силу відновлення й про те, як тренер може допомогти юним спортсменам не просто вигравати, а зростати.

Євгене, ваша кар’єра тренером розпочалась після успішної кар’єри хокеїста. Що стало причиною зміни професії?

Чесно? Це сталося не з вибору, а з болю. Після 16 років у хокеї — Україна, Латвія, Казахстан, збірна — травма поставила крапку. Перші місяці я просто не знав, хто я тепер. Але потім зрозумів: якщо не можу більше грати — можу навчити інших. Так я став тренером — спочатку у ДЮСШ “Дніпро” Херсон, потім у Донбас Донецьк, де ми взяли чемпіонат України. Нове життя почалось там, де здавалося — все скінчилося.

«Травма — це не кінець, це запрошення змінитися»

Багато спортсменів після травми губляться. Як вам вдалося не тільки відновитись, а й трансформувати себе у тренера?

Мені допомогла моя родина й наука — теорія пост-травматичного зростання Тедеші й Келгуна. Вона про те, що після удару життя можна не просто відновити, а вирости.

Я почав з навчання, здобув американську сертифікацію хокейного тренера, ставив собі просте питання: що я можу зробити з цим болем? І відповідь знайшов на льоду, вже поруч із дітьми. Вони вчилися грати, а я — жити заново.

Як ви пройшли шлях від заперечення до прийняття? Що допомогло знайти нову точку опори — сім’я, спорт, віра, тренерство?

Рух. Навіть коли не знаєш, куди. Я довго боровся з відчуттям, що все втрачено, але одного дня побачив, як мій маленький син падає й піднімається на ковзанці — і усміхається. Ось вона, відповідь: прийняття приходить, коли вчишся радіти чужим перемогам. Мене врятувала сім’я, і хлопці, яких я тренував. Кожен їхній крок уперед нагадував мені, що я теж можу піднятись.

Як досвід травми вплинув на вашу тренерську філософію?

Травма зробила мене уважнішим. Я перестав гнати за результатом і почав цінувати процес. Моя філософія тепер базується на мислення зростання Керол Двек — світовій концепції розвитку через виклики.

Я пояснюю дітям: помилка — це не крах, це сходинка. Не крапка, а кома. І коли вони це розуміють — починають грати вільно.

Саме про це я написав у своєму посібнику “Катайся. Думай. Лідируй” — про те, що справжній лідер спочатку вчиться мислити.

Які нові підходи до тренувань з’явилися після травми? Наприклад, підхід до навантажень, розминки, відновлення — що ви змінили у системі підготовки?

Я перестав вимірювати прогрес лише потом. Вивчав інтегровану модель психологічної реакції на травму — авторитетну наукову модель, яку застосовують у НХЛ і NCAA. Вона вчить, що тіло й психіка відновлюються разом. Тому тепер я будую тренування так, щоб стрес і відпочинок чергувалися гармонійно.

У результаті команда Rockets PeeWee Major Elite цього року взяла 2 місце на CCM MLK Invite у Массачусетсі, і — жодної серйозної травми. Я вважаю, що це справжня перемога.

Як ви працюєте із юними спортсменами, коли вони переживають поразку чи кризу? Які найкращі світові практики використовуєте?

Ми практикуємо терапію прийняття та відповідальності (ACT) Стівена Хайєса — одну з найкращих світових методик роботи зі стресом. Її суть — не тікати від болю, а приймати його й діяти згідно зі своїми цінностями.

Коли трапляється поразка, я кажу хлопцям: “Так, ти програв. Але що ти з цього візьмеш завтра?” І вони починають думати, а не просто страждати. Це — справжнє відновлення.

Чи використовуєте власну історію як приклад для гравців? Як вони реагують, коли бачать, що тренер теж проходив через втрату?

Використовую, але не як драму. Я не розповідаю, як було важко, натомість розповідаю, що я зробив після.

Коли хлопці дізнаються, що я був 8ми-кратним чемпіоном України, зіграв 30 ігор за збірну, виступав у чемпіонатах Латвії та Казахстану, а тепер треную в США, — вони бачать: можна почати з нуля і все одно перемагати. І тоді вони починають більше довіряти не тільки мені, а й собі.

Як ви навчаєте своїх хлопців не боятися помилок? Бо у юнацькому спорті страх помилки часто сильніший за бажання перемоги.

Ми розбираємо помилки без критики. Я кажу: “Помилка — це твій тренер, просто невидимий.” Я спираюся на фреймворк стійкості Мартіна Селігмана, відомого дослідника психологічної витривалості. Його підхід доводить, що стійкість не в тому, щоб не падати, а в тому, щоб усвідомлювати свої реакції.

Коли діти перестають боятися, вони починають грати сміливо. І саме тоді народжується справжній хокей.

Як ви будуєте ментальну витривалість? Є конкретні ритуали або вправи, які допомагають гравцям не зламатися під тиском?

Ми практикуємо соматичне переживання — тілесно-орієнтований підхід Пітера Левіна, який застосовують у найкращих реабілітаційних центрах світу. Це про усвідомлення тілесних сигналів: дихання, напруги, ритму — і безпечне “випускання” енергії стресу.

Перед грою ми не просто розминаємо тіло, а заспокоюємо систему. Це допомагає встояти під будь-яким тиском. Бо м’язи пам’ятають страх. Але вони можуть навчитися рухатися без нього.

Як ви розпізнаєте, що гравець «втрачає лід під ногами» — психологічно? Що робите у таких випадках: розмова, індивідуальні тренування, пауза?

Я просто дивлюсь в очі. Якщо погляд “порожній” — значить, дитина загубилась усередині себе. Тоді я не тисну. Ми виходимо на лід удвох, просто катаємось мовчки. Потім говоримо. Іноді саме тиша лікує краще за будь-які слова.

Що ви самі винесли з цього досвіду для себе як людина, не лише як тренер?

Я зрозумів, що сила — це не тільки про тіло. Це про здатність піднятись, коли вже не можеш. Травма забрала кар’єру гравця, але дала розуміння, як народжується характер. Тепер, коли бачу, як мої підопічні з Rockets Hockey Club виграють не тому, що найсильніші, а тому що найсвідоміші, — я знаю: мій шлях мав сенс.

Сьогодні для нашого суспільства тема подолання травми й адаптації до нових реалій особливо важлива. Які поради з власної тренерської практики ви могли б дати людям, що переживають втрату чи переломний момент?

Я не психолог, тож не можу давати такі поради професійно. Але як тренер, який бачив багато падінь і підйомів, можу сказати, що головне — не тікайте від болю. Дозвольте собі його відчути. По-друге, рухайтесь маленькими кроками. У спорті немає великих стрибків — лише послідовність. І по-третє, не залишайтесь самі. Навіть найсильніший хокеїст не стоїть на льоду один. Ми всі можемо впасти. Але якщо поруч є хоч одна людина, яка подасть руку — ви знову підніметесь. Я щиро бажаю, щоб травм було менше, а відновлення були якомога швидшими й легшими.