Висновки з "помилок України": чому менші держави готуються до гонки ядерних озброєнь

З війни між Росією та Україною малі держави можуть зробити висновок, що їхня безпека залежатиме від ядерного стримування.

Експансіоністські амбіції трьох найпотужніших держав — Китаю, США та Росії — підривають нинішній світовий порядок. З моменту свого заснування Китайська Народна Республіка виявляла інтерес до Тайваню; зараз Пекін знаходиться на межі спроби завоювати цей острів. У січні новообраний президент Дональд Трамп оголосив про свій намір включити Канаду і Гренландію до складу США, що виглядає дещо менш серйозно.

Фокус переклав статтю "Нова хвиля гонитви ядерних озброєнь?" аналітика Андреаса Умланда для порталу The National Interest. Автор пояснив, якими можуть бути наслідки нападу ядерної держави на неядерну. При цьому неядерна держава добровільно відмовилась від ядерних боєголовок, "купившись" на гарантії безпеки світових лідерів.

Найбільш значущим чинником, що вплинув на крах післявоєнного порядку за останні одинадцять років, є поведінка Росії. З 2014 року Москва розпочала кампанію із захоплення територій, а з 2022 року — вторгнення з ознаками геноциду на територію України. Як колишня радянська республіка, Україна була однією із засновниць ООН у 1945 році. З 1996 року вона офіційно не володіє ядерною зброєю, відповідно до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Протягом більш ніж трьох років політики й стратеги з інших реваншистських держав спостерігали за ходом нападу Росії та оцінювали реакцію інших держав і міжнародних організацій. Слабші країни з досвіду України роблять висновок, що вони не можуть покладатися на міжнародне право, організації та солідарність, і не повинні повторювати помилку Києва, довіряючи "запевненням про безпеку", "гарантіям", "договорам про дружбу", "стратегічним партнерствам" тощо. Такі угоди не мають великого значення, про що свідчить неактуальність відповідних угод України з Росією (1994, 1997), Китаєм (2013) і США (1994, 2008).

Стандартним рішенням дилеми безпеки для невеликих держав є вступ до оборонних союзів, які в ідеалі включають принаймні одну державу, що володіє ядерною зброєю. Але, як на власному гіркому досвіді переконалися, зокрема, Тбілісі та Київ, отримання повноправного членства в потужному оборонному союзі не таке вже й просте і доволі ризиковане. У відповідь на заявки Грузії та України про вступ до НАТО у квітні 2008 року альянс повідомив їм, що вони "стануть членами".

У підсумку ні їх вступу до НАТО, ні початку процесу прийняття до альянсу, тобто Плану дій щодо членства (ПДЧ), не відбулося. Натомість Грузія була роздроблена Росією у 2008 році, а Україна — в лютому 2014 року. Єдиною втіхою для цих двох країн може слугувати те, що Молдова, також колишня радянська республіка, але конституційно нейтральна держава, яка не має амбіцій вступити в НАТО, теж зазнала нападу Росії понад 30 років тому. Доля Фінляндії, яка має довгий кордон з Росією, показує протилежний приклад: на відміну від Грузії та України, Фінляндія успішно ініціювала процес вступу до НАТО у 2022 році, який завершився її вступом у 2023 році.

Приклади Фінляндії та Молдови показують, що намір колишньої російської колонії вступити до НАТО не є ні достатньою, ні необхідною умовою для російського вторгнення. За інших рівних умов Грузія й Україна, як і Молдова, напевно стали б мішенями російського експансіонізму навіть без прагнення вступити в НАТО.

Вони могли б уникнути втрати територій на користь Росії, тільки підкорившись Кремлю, вступивши до очолюваного Москвою Євразійського економічного союзу та Організації Договору про колективну безпеку. Україна, ймовірно, була б змушена підписати Союзний договір 1999 року між Росією та Білоруссю.

Досвід України та Грузії з НАТО і реакція Росії вказують на ризики, пов'язані зі спробою приєднатися до потужної міжнародної коаліції. Зовнішнє врівноваження є складним процесом і може спровокувати саме ті вторгнення, яким воно покликане запобігти. Це особливо актуально для тих держав, які найбільше потребують гарантій безпеки.

Нинішні геополітичні потрясіння стали результатом протистояння між Росією, Китаєм і США — трьома найпотужнішими країнами, постійними членами Ради Безпеки ООН і найбільшими офіційно ядерними державами в рамках ДНЯЗ. Це підриває довіру як до майбутньої поведінки сильніших держав, так і до подальшої актуальності міжнародного права та організацій для захисту відносно слабких країн від великих держав.

З точки зору Пекіна, Вашингтона і Москви поточні перетворення можуть не становити проблем. Але ці зміни непокоять держави, які не володіють ядерною зброєю і мають низький рівень інтеграції в міжнародні структури. Країни, що межують з експансіоністами та не входять до НАТО або інших оборонних альянсів, повинні тепер переглянути свої стратегії національної безпеки. Лідери Китаю, США і Росії можуть ігнорувати, відкидати або серйозно поставитися до цих реакцій на їх експансіоністські амбіції. Поки вони не вживуть превентивних заходів для протидії, рано чи пізно можна очікувати відповідної реакції з боку менших держав.

Однією з можливих реакцій на крах післявоєнного порядку може стати зростання закупівель зброї масового знищення з метою стримування та оборони. Такі рішення, своєю чергою, можуть викликати аналогічні кроки з боку сусідніх країн, яким не сподобається накопичення зброї масового знищення поблизу їхніх кордонів. Потік ядерної, хімічної та біологічної зброї в державні арсенали, своєю чергою, збільшує ймовірність того, що така зброя потрапить до рук недержавних суб'єктів.

Зміни в глобальній політиці безпеки, викликані в останні роки територіальною експансією Росії й численними воєнними злочинами, ставлять перед невеликими державами екзистенційні питання. Цей ефект посилюється з кожним днем продовження війни. Він стане ще більш очевидним, якщо Росія досягне воєнної перемоги або нав'яже Україні несправедливий "Siegfrieden" (переможний мир). Слабші країни, що межують з потенційно експансіоністськими державами, можуть відмовитися від нерозповсюдження зброї масового ураження.

Про автора

Андреас Умланд — доктор наук, аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS) при Шведському інституті міжнародних відносин (UI).