З Покровська – в етнохату, а потім у невідомість: сім'я пенсіонерів знову шукає дім

До війни пенсіонери Людмила та Анатолій Берези з Покровська жили спокійним умиротвореним життям. Анатолій ходив на роботу на шахту, Людмила вирощувала троянди… Її розарію заздрили багато хто – у запашному квітковому саду красувалися 150 сортів троянд. Свій квітучий сад жінка створювала на батьківщині батька, за 150 км від Покровська, у селі Василівка на Дніпропетровщині. Сюди в більш-менш спокійний час можна було кататися у кожні вихідні. Коли пролунали перші постріли ще 2014-го, догляд за трояндами відійшов на другий план, а сільська хата стала домівкою.

Дача стала домом

Остаточно спокійне життя та плани на таку ж старість канули 24 лютого 2022 року. Цього дня подружжя, вже пенсіонери, пам'ятаючи 2014 рік, коли Покровськ став одним із міст, що опинилися в епіцентрі безпорядків, а вулицями бродили чи то сепаратисти, чи то бандити з автоматами, почали збирати речі. Благо їхати було куди – у ту саму Василівку, де Людмилі у спадок дісталася стара хата-мазанка. З глини, під дахом з очерету – така справжня старовинна українська сільська хата, які стоять у музеях просто неба. Зносити та будувати нову не стали – перетворили 150-річне житло майже на музей. Принаймні, більш доглянутої української хатки з традиційними горщиками на паркані, з рясними урожаями перців, огірків, помідорів, малини та полуниці на огородику і різними квітами - в окрузі було не знайти.

Сьогодні ця хата, з любов'ю підрихтована, вибілена, з доглянутим акуратним двором знову вдивляється в далечінь, чекаючи, коли хоч хтось переступить її поріг. Бойові дії, що наближаються до села, змусили подружжя знову збирати пожитки – і бігти подалі від війни.

Виїжджали передостанніми

- Цього разу Берези чекати на перші постріли не стали, поїхали кілька тижнів тому, - зазначають Коротко про мешканці Василівки, які все ще залишаються в селі. – Щодня у нас люди їдуть. Сімей із дітьми вже й не залишилося, лише пенсіонери.

На вулиці, де раніше жили Анатолій і Людмила Берези, нікого не залишилося – остання родина виїхала одразу за ними.

- Усі тікали, територія вже вважається зоною бойових дій (Межівська громада офіційно вважається зоною бойових дій з 19 вересня. – Авт.), - зітхає у розмові з Коротко про Людмила Береза. – Ми зараз у дітей в Обухові на Київщині. Але нам усім разом дуже тісно – терміново шукаємо житло. Дивилися невеликі будиночки в області, але їх якість, скажімо так, погана. Наш будиночок у Василівці давно нам дістався, ми його доглядали, тому він був ще нічого. А так він 1887 року побудови. Але там рідне все – навіть очерет на даху перев'язаний перевеслом – це джгути із соломи. Верхній шар, що вже згнив, ми самі замінювали. Косили та сушили очерет спеціально.

До традиційної української чудо-хати, адже таких мало де вже залишилося, багато разів приїжджали екскурсії. Чиновники від культури добре знали господарів. Навіть у Петриківці, селищі, якому приніс всеукраїнську популярність місцевий знаменитий петриківський розпис, помітили пенсіонерів із Донецької області. Тут, за сотню кілометрів від Василівки, Анатолія та Людмилу Берез відзначили грамотою – за збереження національних традицій. Адже могли ж справді не з очеретом морочитися, а залізом чи шифером дах накрити – як решта селян.

Був "приліт" – у будинку обрушилися навіть сходові прогони

Раніше, можливо, у Анатолія та Людмили ще були надії на те, що вони повернуться до своєї квартири в Покровську.

– Ми були там останній раз улітку торік, у липні – я переоформляла пенсію, – зітхає Людмила Береза. – У Покровську регулярно були "прильоти" – і на залізнию, і на готель. Тоді багато людей постраждали, загинули. Служби з'їхалися – і повторний "приліт"… Посеред білого дня, поряд зупинка… Більше не їздили, а цього літа побачила в інтернеті – наш будинок вигорів. Торік там уже взагалі почався жах. І в наш будинок був "прильот", там, кажуть, навіть сходові прогони обрушилися. Зараз ми у завислому стані, як між небом та землею…

Тепер шляху назад немає. Та й нікуди повертатися.

У Василівці, куди на постійно подружжя і не думало переїжджати, якби не війна, Людмила та Анатолій прожили три з лишком роки. Зараз же військові дії, що поширюються на великі території, вигнали їх і звідти.

Василівка – село, що вмирає. Таким воно було й раніше, війна лише прискорила його агонію. Люди звідси намагалися втекти ще до того, як районом почав розноситися гуркіт гармат. Жителів від сили набиралася сотня з лишком. Тепер залишаються одиниці. А хата під очеретяним дахом, як у Берез, мабуть, єдина. Інші, кинуті господарями, стоять переважно під шифером. Вибиті вікна з віконницями, що тримаються на чесному слові, паркани, що попадали на землю… Так виглядає сьогодні Василівка. На тлі цієї розрухи біленька доглянута хата Берез під очеретом – як з картинки. Недаремно екскурсії сюди водили.

Зараз подружжя шукає нове житло. У двох кімнатах чотирьом дорослим з дитиною і другою на підході - тісно. Можливо, напередодні зими в їхні двері нарешті постукає диво.