Хроніки Харкова: сни під час війни

«Задушили гівном…» — зітхає санітарка у лікарняному коридорі. І додає, вказуючи на судно у руці: «Чи ото змовилися, вирішили всі сьогодні на моїй зміні сходити». І хоча жінка ні до кого особливо не звертається, кожен співчуває їй. І собі. Влучніше не скажеш, бо важкі часи для всіх.

Ось і струнка медсестра, що мов лебідь пропливає у ефірі відділення, киває з розумінням. Її вбрання прикрашає вражаючий малюнок черепа на всю спину. Мементо морі, ясна річ. Тож не забуваємо. Тут, за дивним збігом обставин наших днів, навіть комплексна страва для військових має внутрішню назву «Пекельна». Не за складом, звісно, а тому що обіди доставляє волонтерська організація «Пекельна кухня Харкова».

За стінами лікарні — знову харківська осінь. Незважаючи на різнобарв'я, здається, переважають відтінки сірого. Знову падає листя, сиплються каштани та ворожі дрони. У Харкові місцями ллє дощ, і ще нещодавно лилася вода з фонтанів, причому, як було помічено на Салтівці, це може відбуватися одночасно.

А ось класичний консиліум водопровідників. Семеро дивляться в яму, на дні якої працює восьмий колега.

«Питна вода для харків’ян» — написано на кіоску-бюветі у салтівському дворі. І ще: «За ініціативою Харківського міського голови Ігоря Терехова». І ще: «За підтримки Unisef для кожної дитини». А раніше тут деякий час була просто непримітна колонка. І полтавці, і охтирчани, а може навіть і кияни за бажання могли втамувати спрагу.

Дедалі рідше на вулицях можна зустріти чоловіка призивного віку та дедалі частіше — нову кав'ярню. Дуже люблять, напевно, каву харків'яни та гості міста. Мабуть, навіть більше, ніж воду чи пиво та інший слабкий алкоголь з розливних точок, кількість яких останнім часом теж зросла.

На деяких маршрутах безкоштовного міського транспорту часом стає проблема впхнутися-випхнутися. Вагони метро в суботній день заповнені, як у минулі часи.

Кому не подобається, згідно з традиційним народним заповітом, їздять у таксі. Хоча в таксі теж не дуже подобається, бо тарифи, особливо ближче до вечора, важко назвати гуманними. Водій таксі з теплотою згадує, як на початку повномасштабного якось підвіз сусіда додому. Безкоштовно. Це було щиро, від душі, зараз це рідкість.

Численні власники авто під час відключення світлофорів рухаються згідно з правилами дорожнього руху та кантівським небом над головою з моральним законом усередині них. Хто як.

Дітей везуть до підземної школи, діти відвідують спортивні секції, діти навчаються мистецтв. Пенсіонерам, як і раніше, не вистачає пенсії та літературних слів, щоб висловити свою думку з цього  приводу. А деяким інтернет-провайдерам, наприклад «Київстару», не вистачає портів для надання послуг всім охочим клієнтам. Отже, попит. У підземному переході букіністи торгують книжковим асорті. Лермонтова та Пушкіна не приймають. Отже, попиту нема.

— У благодійності берете участь? — запитує касир у супермаркеті.

— Я в самодіяльності беру участь, — кажу.

— У самодіяльності ми всі зараз беремо участь, — сумно усміхається продавчиня.

Знову виходить на маршрут оспіваний місцевим поетом трамвай, що ходив раніше здалеку аж до району ХТЗ та й ще далі. Після початку повномасштабного вторгнення на маршруті зникли дроти й колія заростала травою. Це той самий трамвай, що їхав вранці того 24 лютого під гуркіт вибухів, уздовж нескінченної черги машин на автозаправку проспектом Тракторобудівників. Як давно це було? Начебто зовсім недавно. Як часто відтоді багато хто запевняв себе, що все це — поганий сон? Може, й сон.

Харківська тривожна ніч. Вибухи, є робота для спеціалістів. Ті, хто можуть, сплять. Хто з ким, хто — на самоті. Байдужі та емпатичні. Забезпечені та соціально незахищені. Начитані та неосвічені. Ті, хто паркується впоперек на три місця, і ті, хто поступаються місцями інвалідам та людям похилого віку. Сплять.

Спить студент-мистецтвознавець. Напевно, йому сниться, що необхідну мистецтвознавчу літературу переклали українською мовою. Хоча це вже щось занадто фантастичне і для сновидіння. А його викладачка не спить. Готується до завтрашньої лекції, хоч і відволікають її певним чином звуки нічних прильотів від проблеми вивчення і доведення характеру співставлення різних вербальних систем і їх форм взаємодії з художньою та візуальною практикою.

Сусід, як і завжди, обіймає уві сні перфоратор. Таксисту сниться п'ятикратний тариф. Технічний фахівець із встановлення інтернету сумує уві сні за своїм залізним конем. Велосипед вкрали, коли він у під'їзді виймав кабель із розподільчої коробки конкуруючої фірми та підключав до своєї компанії. Наркомани, швидше за все, — така версія в нього. Авжеж, представників маргінальних кіл на харківських вулицях сьогодні також достатньо. Якось навіть довелося бути задіяним у ролі понятого при затриманні кволого чоловіка із землистим обличчям, який знайшов «закладку». На трьох машинах прибули поліцейські, ото була спецоперація.

Учаснику бойових дій у відпустці після поранення сниться об'єктивний діагноз та рішення ВЛК. Сон виявиться не віщим, і незабаром він пошкутильгає, спираючись на милицю, до частини. Кінець відпустки.

Люди сплять. Безліч — вже вічним сном, вічна пам’ять. Чи прокинуться живі в іншій реальності, що краща за цю? А може, це вже не сон?

Це якщо коротко. А якщо довго, то краще й не починати. Кожен бачить свої сни. І все ж таки не без надії. Втомлена санітарка здає зміну, вона зі своєю роботою впоралася. І кожному доведеться справлятися зі своєю роботою та з отим, що душить. За стінами лікарні — знову харківська осінь.