Пам'яті оператора БПЛА Дениса Малова

Називав себе «цивільним у пікселі», під час війни зміг зберегти емпатію, любов до людей і до Бога

Денис отримав тяжке поранення під час бойового завдання на Сумщині. Лікарі боролися за його життя 10 днів, але 27 серпня 2024 року серце воїна зупинилося.

Денис народився у Херсоні 24 грудня 1990 року.

Як розповідає Укрінформу сестра Дена Вікторія, коли він з’явився на світ, лікарі повідомили мамі, що дитина не дихає.

- Мама вже оплакувала маля, але на ранок він був живим і рожевим. Це було диво, про яке ми часто розповідали. Через складні пологи Ден мав травми хребта, і в мирний час був не придатний до військової служби. Саме ця відмітка у військовому квитку дала йому можливість проїхати через російські блокпости і вивезти батьків із окупованого Херсона тоді, коли вже було складно виїжджати, коли зникали друзі-волонтери, пропадав зв'язок, - каже Вікторія.

У Херсоні пройшло все його дитинство та студентські роки. Денис навчався у школі N34 біля річкового порту. Вчителі любили його, але завжди дорікали, що вчиться не дуже добре. Це Дена не надто турбувало, і тільки коли він вступив до вишу - Херсонського національного технічного університету, то вирішив, що як християнин має бути прикладом моралі, свідомості та інтелігентності. Тоді він сильно змінився. Справді був найкращим на своєму курсі, і після навчання його рекомендували та відправили викладачем до Рівненського коледжу.

Як розповідає сестра, кілька років мінімальної зарплатні, життя в скрутних умовах далеко від сімʼї не зробили його нещасним. Денис щиро цінував свою роботу за можливість спілкуватись зі студентами, будувати з ними стосунки та впливати на їхню зацікавленість у предметі.

Коли він повернувся до Херсона, то вирішив спілкуватись українською (він казав, що заклався із кимось) - на той час це дуже виділяло його серед містян. Його принциповість не могло зламати ніщо. Він у всьому був такий: якщо вирішив, що так правильно, ніхто не змінив би його переконань.

Так само було і зі службою у війську. Він із самого початку знав, що захистити своє - це правильно. Хто б що не казав…

У Херсоні Ден якийсь час працював у магазині побутової техніки, бо це було суміжно з його спеціальністю. І теж щиро любив свою роботу, бо йому подобалось спілкуватись із людьми, з командою, з покупцями, бути корисним своєю компетентністю.

- Крім цього, його цікавив дизайн. Для себе він завжди робив щось креативне, цікаве, швидко опановував нове - чи то програму, чи то музичний інструмент, чи то складні страви. Йому реально подобалось складне, красиве.. Смачна кава, їжа, щось, що вразить людей. Коли він влаштувався в редакцію «Гривни» - найбільшої газети Херсона, я знову бачила, що він любить те, що робить, - ділиться сестра.

Наступним місцем роботи Дениса став Таврійський християнський інститут (ТХІ). Треба було їздити аж до селища Антонівка з пересадками, але ця робота для нього була цікавою морально та духовно, а цінності інституту - дуже близькими.

На сайті ТХІ після загибелі Дениса написали, що він долучався до різних проєктів, завжди відзначався чуйністю, теплотою та посмішкою у стосунках із друзями та колегами.

Під час двох місяців окупації допомагав волонтерам.

- Паралельно Денис служив у церкві, також був одним із організаторів підліткового руху Young Life, і єдиним, хто був із ними від початку до квітня 2022 року, аж поки це не стало небезпечним. На мої постійні заклики виїжджати він заспокоював і говорив, що він тут потрібен: «А хто потурбується про них?» - додає Вікторія.

Денис ходив на мітинги під час окупації, дав притулок сімʼї своїх друзів, які почувалися в небезпеці.

- Коли у Херсоні обірвався звʼязок, приходили погані новини про «підвали», зникнення людей, він вирішив спробувати вивезти батьків та приєднатися до своїх друзів із ТХІ, які в Івано-Франківську відкрили хаб підтримки ВПО з Херсона. Не з першого разу, але їм вдалося це зробити, - каже сестра.

Зовсім мало часу він побув у Одесі, а далі переїхав до Івано-Франківська, де продовжив своє служіння та роботу в рекламному відділі Таврійського християнського інституту.

У вересні 2022 року Денис планував переїхати до Тернополя, але за два дні до переїзду отримав повідомлення від ТЦК про уточнення даних. З’явився, отримав повістку для проходження ВЛК і був визнаний придатним.

- Він не приймав рішення йти служити. Воно вже було прийняте: «Якщо мені вручать повістку, я піду». Восени Денис вже був у ЗСУ. Він не був міцним фізично, але ніколи не жалівся, не скаржився ні на що, і це викликало величезну повагу командирів та побратимів. Його терплячість невимірна! Він дуже добре товаришиував із тими, хто був поруч, - розповідає Вікторія.

Потім було навчання на Львівщині і служба у війську. Спочатку - на рідному Херсонському напрямку, а потім на Донецькому.

Як ділиться Вікторія, батьків Денис ніколи не хотів хвилювати, але вона трохи більше знала про його перші виходи на позиції, звідки поверталися не всі, про погане забезпечення у 2022 році, про те, як закінчувалась їжа та втрачались важливі речі при відступах.

- Тоді ми дуже швидко зібрали на тепловізор, але коли його відправили, Ден зателефонував і сказав, що він – у госпіталі. Мовляв, із ним усе добре - він так завжди казав - і є дві новини. Хороша – що обіцяли більше не посилати на такі завдання, а погана - тепловізор не використали… Мені тоді було смішно крізь сльози, бо головне, що він був цілий, а інше неважливо. Тоді він дійсно отримав можливість працювати з документами і популяризувати ідею з дронами в кожному підрозділі. Це тоді не було масово і не здавалося перспективним, тож він продавлював завжди це через силу, і став згодом дронщиком. Втрачав дрони, купував за свій кошт, учив інших - це був час його натхнення. А ще він своїм дронам давав імена. Ден знов, як і завжди, любив те, що робив і любив людей навколо. І не переставав вірити, - підкреслює Вікторія.

У нього добре виходило працювати зі штабною документацією, але він завжди хотів бути оператором БПЛА. Ще у навчальному центрі пройшов онлайн-курс із пілотування. За власний кошт придбав свій перший мінідрон і «літав» ним по казармі. Пізніше його друзі зі США допомогли йому придбати більш потужний апарат. Зрештою, це допомогло йому перевестися та отримати посаду оператора БПЛА.

Як каже Вікторія, серце Дениса було особливим завжди, бо він не ніколи ображався. Йому часто було боляче, він дуже гостро відчував несправедливість, але ніколи не говорив про людей погано, навіть якщо його щось злило.

- Він таким був у дитинстві, і мене завжди прощав дуже швидко, як тільки сльози просохнуть. І таким залишився назавжди, бо і про відверто поганих командирів не казав зле, розповідав тільки позитивне про всіх хлопців, - додає вона.

Сестра каже, що у Дена спочатку був позивний «Saint», але не довго. Проводжаючи його в остатню путь, побратими називали Дениса «Космонавт».

Рух «Всі разом!» у спогаді про Дениса зазначає, що з 2014 року він підтримував Революцію гідності та засуджував корупцію.

Психолог та волонтер Володимир Багненко, розповідаючи Укрінформу про Героя, зазначає, що Денис був дуже турботливим і чуйним.

- Із ним не просто було легко знайти спільну мову. З ним, мабуть, неможливо було не знайти її. Це людина, яка з усіма могла вибудувати теплий емпатійний зв’язок. Не любити його неможливо. Бо він справді дуже чуйний. Я клінічний психолог і як людина, яка працює з душами людей і знає, що таке емпатія, розумію, що дуже багато хто цього не має. А війна і бойові дії часом роблять військових холодними і емоційно відстороненими. Ден зміг зберегти свою емпатію, любов до людей і до Бога й дарувати це тепло в спілкуванні і стосунках. Це неймовірно, - ділиться пан Володимир.

Також він звертає увагу, що Денис був справді віруючою людиною, яка не словами, а життям показувала свою віру: «Він жив принципами віри, а не просто декларував їх. Навіть те, як він потрапив в армію, бо вирішив бути порядним і не уникати повістки - це дуже добре його характеризує. Його віра і вірність дуже надихають і зараз. Мені дуже не вистачає Дена в цьому світі».

Волонтерка, медійниця Ірина Саліхова розповідає, що щоранку о 9:00 зупиняється і згадує всіх, хто ще міг би жити, якби не Росія: «Першим перед очима завжди постає Денчик. Він ніколи не визнавав себе військовим і називав «цивільним у пікселі». Коли була нагода вибратись на цивілку, одягався і взувався у все цивільне, казав, що чекає цього моменту».

Згадує, що коли вперше зустріла цього тихого і соромʼязливого хлопця, мало чого очікувала. Але він був працьовитим і ніколи нікому не відмовляв ні по роботі, ні в особистих питаннях і це дуже швидко викликало симпатію.

Як розповідає Ірина, Денис працював у сусідньому відділі видавничого дому «Гривна» і допомагав із дизайном.

- Ми швидко помітили його незвичне почуття гумору, він його дещо соромився, а нам це подобалось. Ми взагалі були, як то кажуть, на одній хвилі. Якось зранку посміялись з того, що вся команда прийшла у офіс у сорочках у клітинку і тут заходить Ден, який не у нашому відділі, але теж у сорочці в клітинку, - згадує жінка.

Потім вони дізналися, що Ден дуже любить молодь — він годинами міг розповідати, які класні активності для них вигадує, які вони круті й талановиті. Він і сам був обдарованим хлопцем, і умів розкривати потенціал інших.

А ще на початку широкомасштабного вторгнення, коли у Херсоні з’явилися проблеми з їжею та ліками, у місті виникла волонтерська ініціатива «Котики-патріотики», і постало питання ідентифікації цього руху.

- Якось ми спілкувались із тобою, і ти запропонувала створити логотип, щоб підвищити впізнаваність руху і щоб людям легше було нас ідентифікувати візуально. Тоді саме Денис визвався намалювати цей логотип. Пізніше, коли я виїхала з окупації, то замовила шеврони «Котиків-патріотиків» із логотипом, який запропонував Денис. Деякі наші волонтери виїжджали з окупації, йшли на фронт і гордо носили ці шеврони. Один із них навіть висить у Президента за спиною і я бачу його під час щоденних виступів — шеврон, намальований Деном, - розповідає Ірина.