Як в Україні утримують російських окупантів захоплених в полон, що вони кажуть про все це

У війні з Росією Україна чітко дотримується всіх міжнародних стандартів і домовленостей. Російських військовополонених утримують у суворій відповідності до норм Женевських конвенцій – їх лікують, вони працюють, мають свої права та обов’язки, пише видання РБК-Україна в репортажі з табору для полонених рашистів.

 

Крім того, місця, де полонені чекають обміну, відкриті як для дипломатів і різних гуманітарних організацій, так і для ЗМІ. В одному з таборів регулярно відбуваються так звані “дні відкритих дверей” – журналістам показують умови, в яких живуть полонені, і дають можливість із ними поспілкуватися.

Розподільник і санчастина

Одна з колоній для російських військовополонених розташована в маленькому селі на Заході України. Великий кам’яний паркан, обрамлений колючим дротом, видно вже на під’їзді. Ми просимо водія зупинитися біля головного входу. Нас збирають зранку, а сама “екскурсія” має тривати до третьої дня.

Зайшовши, потрапляємо в залізний лабіринт із вузьких коридорів і ґрат, де нас зустрічають конвоїри і ведуть углиб адміністративної будівлі, в акуратну актову залу. Через деякий час перед журналістами з’являється представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко.

– Ми пробудемо тут до трьох і я прошу вас триматися групою. Але виводити всіх разом ми не будемо. Ви можете залишитися і провести інтерв’ю з полоненими, якщо вони захочуть. Але є прохання – вийдіть до вечора, інакше співробітники колонії можуть вас сплутати і залишити на ніч, – жартує Яценко, підбадьорюючи журналістів.

Після короткого інструктажу нас виводять на невеликий п’ятачок на вулиці. На стіні перед входом написана Декларація з прав людини, а під нею “сидить” невеликий гіпсовий ангел. Поки ми скупчуємося у дворику, охоронці кивають на ділянку землі серед плит – на ній висадили герб України з квітів. Перше, що нас зустрічає, коли ми опиняємося на території табору – церква.

– Це греко-католицька церква, але тут можуть молитися росіяни – обряди схожі, – каже представник Коорштабу.

У церкві не пахне ладаном, хоча, судячи з пошарпаних Біблій і недогарків від свічок, полонені сюди періодично заходять. До речі, псалтирі та “Нові заповіти” ми ще не раз зустрічатимемо в житловому блоці – приблизно на кожній п’ятій тумбочці біля ліжка.

Нас ведуть за маршрутом самих полонених, коли їх сюди привозять. Перший пункт призначення – розподільний блок. Тут військових оглядають лікарі, дають робу, взуття, предмети особистої гігієни і ведуть у душові. У кімнаті, заповненій мішками з їхніми речами від підлоги до стелі, стоїть спертий запах брудного одягу.

– Ці всі мішки, вони з бирками, тут є прізвища, вони потім за цими прізвищами знаходять свій одяг, коли йдуть на обмін. Їм залишають різні прикраси, ланцюжки, обручки. Один був із сережкою у вусі. Ми в них нічого не забираємо, згідно з Женевськими конвенціями, – каже Яценко.

У цій же кімнаті стоять десятки коробок – “подарунок” полоненим від Червоного хреста. У них лежать зубні щітки і пасти, мило, туалетний папір і набори для гоління.

У душових, незважаючи на стійкий запах хлорки, перебувати приємніше, ніж у кімнаті з мішками. Два роки тому кабінки були відкритими, сьогодні ж кожну закриває окрема шторка.

– Тут усе для їхньої зручності. Навіть ці лійки – вони досить дорогі. Я впевнений, більшість росіян у себе в регіонах таких і не бачили, – додає Яценко.

Полонені, потрапляючи сюди, спочатку проходять карантин. Два тижні вони утримуються окремо від решти, не працюють і не живуть у загальному блоці. Коли лікарі роблять висновок, що з ними все нормально, їх запускають до інших. Поки нам це проговорюють, йдемо вздовж однакових сірих будівель і за нами вже спостерігають із вікон. Для багатьох військовополонених кожен такий візит преси – різноманітність у їхній щоденній рутині.

Після розподільника ми опиняємося в “магазині”. Це невелике приміщення з прилавком і полицями, забитими різними продуктами. Консерви, цукерки і коробки з печивом, локшина швидкого приготування, зубні щітки, мило і чомусь паски. Ними забита вся нижня полиця.

Полонені заробляють у таборі гроші – близько 300 гривень на місяць, згідно з конвенціями. Крім цього, у кожного є свій рахунок, на який їхні рідні можуть надсилати їм гроші. Живих грошей окупанти не бачать. Коли вони хочуть щось “купити” в магазині, їхні витрати записують у зошит і вираховують. Також полонені можуть замовити певні продукти.

– Постійно приїжджає “Червоний хрест” і полонені мають право замовити те, що вони хочуть. І наступного разу їм це привозять.

– А який ліміт? Хамон їм можна?

– Є категорії, ясно що ніхто їм хамон сюди возити не буде. Але базові речі, якесь м’ясо, консерви, солодке, печиво вони замовляють.

Перед тим, як піти в санітарний блок, ми опиняємося на просторому плацу й уперше за час “туру” бачимо самих полонених – вони скупчуються уздовж стін санблоку і нишком нас роздивляються. Ми теж їх роздивляємося, але відкрито. Потім вирішуємо до них підійти.

Один із військових сидить на лавці і витягує забинтовану ногу. У нього азіатська зовнішність і, бачачи нас, він чомусь усміхається. Ми з’ясовуємо, що його звати Талібджун, він із Таджикистану і нещодавно йому виповнився 31 рік – день народження він “святкував” просто тут, у таборі.

– Як ви потрапили на війну?

– Я сам пішов підписав контракт.

– Навіщо?

– Ну в Росії живу вже… У мене там будинок є свій. Треба було паспорт, пішов.

– Тобто ви заради громадянства пішли воювати?

– Ну так.

Талібджун продовжує посміхатися і ця посмішка не зникає з його обличчя навіть коли він не знає, як відповісти на запитання. Наприклад, про те, чому Росія напала на Україну. Він говорить про те, що в цій справі особливо не розбирається, називаючи війну “політикою”. Потім з’ясується, що ця відповідь у принципі досить типова для полонених росіян. Вони не хочуть замислюватися про те, чому опинилися на війні, а потім – у полоні. А, можливо, просто не хочуть про це говорити.

Військовополонений Талібджун (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

Українці, які вирішили воювати на боці російської армії, навпаки – поводяться доволі агресивно і на всі подібні запитання відповідають просто – воюють за “родину”. “Родиной” найчастіше виявляється окупований Донецьк, який вони називають республікою.

Один із таких представляється Сергієм, але відмовляється говорити на камеру. У процесі діалогу його дратує, що ми називаємо Донецьк окупованим. Коли аргументи закінчуються, він швидко проговорює “Вас теж треба окупувати”, натягує на обличчя медичну маску і відходить убік.

Талібджун же навпаки – він сам кликає журналістів і намагається підібрати слова, щоб описати свою проблему. Виявляється, він постійно подається на обмін, але його чомусь не міняють. Полонений упевнений, що справа в українській стороні – за нього нібито хочуть одразу кількох солдатів ЗСУ. Коли ми помічаємо, що його, можливо, просто не прагнуть повернути додому, він на секунду застигає і вперше за весь діалог перестає посміхатися.

– А вам хіба не прикро, що для того, щоб отримати громадянство, вам треба за цю країну воювати піти? Причому не зовсім зрозуміло навіщо.

– Наприклад, якщо я хочу жити в цій країні, найбільш гідний для мене шлях – отримати громадянство цим шляхом.

– А це хіба гідно?

– Ну, я так вирішив. Це особисто моє рішення. Щоб ніхто не міг пред’явити мені на майбутнє.

Потім на лавку сідають два молодих хлопці. Одним із них виявляється 19-річний Олександр, він родом із Хабаровського краю. Коли ми запитуємо, скільки кілометрів звідси до його будинку, він каже “дев’ять тисяч” і відвертається, відмовляючись говорити на камеру.

Санітарний блок виглядає, як регіональна лікарня після якісного ремонту. Стіни і підлога викладені кремовою плиткою, у кабінетах дорога медична техніка – рентген-апарат, УЗД, прилади для аналізів. Яценко пояснює – техніку купив “Червоний хрест”, а ось ремонт зробила Україна за свої гроші. Біля виходу із санблоку до стіни прибита скринька з написом “Скарги та побажання”. Усередині ящик порожній.

Житловий блок

Перед тим як піти на обід, нас ведуть у житлові будівлі, де полонені сплять і відпочивають після роботи. Ми потрапляємо до просторих і світлих кімнат із двоярусними ліжками та тумбочками біля ліжка. Майже на кожному лежать книги. Багато військовополонених, судячи з їхнього вибору літератури, або віруючі, або намагаються ними стати – на полицях лежать Біблії, стоять ікони.

Дехто читає історичну літературу, на кшталт “Коли впав Херсонес”, “Василь ІІІ”. Хтось, мабуть, займається саморозвитком – читає “ДНК генія” та “З часу у вічність. Посмертне життя душі”. Більшість книжок російською, але є й українською – їх, мабуть, читають українці, які жили на окупованих територіях, але Росія відправила їх на війну.

Хоча співробітники табору кажуть, що за роки перебування тут росіяни й самі потроху вчать українську мову. За деякий час вони не тільки розуміють, а й навіть можуть нею говорити. Слова охоронців нам пізніше підтвердить Максим з Єкатеринбурга, який вимовить фразу “Звичайно, я вас розумію” майже без акценту.

Після кімнат для сну нас ведуть у приміщення, де полонені дивляться телевізор. Далі – невелика кімнатка зі столами та холодильниками. Тут вони можуть грати в шахи, вести якісь записи та їсти те, що купують у магазині.

Холодильники забиті газованою водою, сосисками, консервами, майонезом і контейнерами з їжею. Також у кожного є своя коробка. На одній із полиць лежить зошит, на якому кривуватим почерком виведено “Для мене”.

Їдальня

Поки нас ведуть до “Гетьманської алеї”, проходимо повз маленький город, де ростуть кабачки. Полонених самих привчають вирощувати щось на землі. За городом облаштували аж шість теплиць. У них ростять помідори, перці, зелень. Усіх дивує базилік – він великою фіолетовою плямою проріс між помідоровим кущем і кропом.

“Гетьманською алеєю” називають кам’яний коридор на вулиці біля їдальні. На стінах коридору розвішані портрети українських гетьманів, а поруч із ними карта і символіка України, як у школах – калина, герб і прапор. До цього часу полонених готові годувати – з їдальні вже відчувається запах, який, напевно, характерний для всіх їдалень.

Полонені проходять через ворота, звично тримаючи руки за спиною, і стають по троє рівними шеренгами. На гетьманів і карту України вони не дивляться.

У їдальні шумно, але більше від журналістів, полонені намагаються говорити тихо. Їжу тут готують самі полонені, які працюють на кухні. Сьогодні в меню борщ – на вигляд він більше схожий на щі, пшенична каша зі шматком яловичини і салат з овочів із теплиць. Кожному окремо дають чотири товстих шматки хліба. Хліб вони теж печуть самі і нам дають його спробувати. Він теплий, свіжий і хрусткий – нам поливають його лляною олією і посипають сіллю, а потім кличуть до столу.

Борщ за смаком зовсім не схожий на український борщ, він прісний, але досить наваристий. М’ясо м’яке, в каші відчувається масло. Деякі полонені кидають у борщ хліб, перетворюючи його на малопривабливу кашу. Їдять вони швидко, опустивши очі в стіл. Якийсь час у їдальні утворюється тиша, яку порушує брязкіт ложок по залізних тарілках.

Коли полонені доїдають, вони встають і на три-чотири кажуть “Дякуємо за обід”. Стіл швидко протирають, забирають тарілки і за нього сідають інші. Обід відбувається в чотири прийоми, далі за розкладом – робота.

Цех

Нас ведуть у блок, де військові роблять меблі – сьогодні вони плетуть садові гойдалки та стільці. Коли заходимо в цех, багато хто на секунду відривається від роботи, але під наглядом співробітників табору швидко до неї повертається. Ми підходимо до одного з військових – він обтягує залізний каркас гойдалки коричневим ротангом. Запитуємо дозволу зняти його на камеру, він погоджується і називає своє ім’я – Сергій Дмитрієв.

Сергію 37 років, він жив у Ярославській області і двічі сидів у в’язниці. Перший раз за грабіж, другий – за вбивство. Сергій ніяковіє, коли говорить про свій другий раз, але це збентеження не стосується каяття. Його більше пригнічує інше.

– У мене була можливість судимість погасити, я її погасив. Я, звісно, не скористався тим разом, знову, типу, накоїв справ, чоловічка вбив, побив, він у мене помер, щоб не нести строк, судимість погасити, я пішов вдруге.

Сергій теж не може відповісти на запитання, навіщо Росія напала на Україну. Він називає це політикою, а коли ми говоримо, що через цю “політику” він витрачає частину свого життя на війну і полон, багато разів киває. “Так, ось за це згоден”. Потім він намагається відновити хронологію подій, називаючи напад “втручанням”. У що – так і не пояснює.

Ще один полонений представляється Максом – саме Максом, а не Максимом. Йому теж 37 років, він із Єкатеринбурга, а на війну пішов заради помсти. Макс довго намагається пояснити свою точку зору. Він каже, що Росія дає громадянам усе, а Україна – ні, хоча вона дуже багата. Як це пов’язано з його рішенням піти на війну, Макс не уточнює. Також він не може пояснити, навіщо його країні було нападати на нашу.

– Звісно, погано, звісно неправильно, звісно братський народ. Наче як повинен бути. Чому так сталося – це 95-98% людей на війні, вони самі навіть цього не знають. І я в тому числі. Мені складно відповісти на це запитання. Ну, вийшло як вийшло.

Макса напружує мікрофон біля його обличчя, він періодично вказує на нього і просить його відсунути. Потім на деякий час зависає над каркасом стільця, розуміючи, що, поки говорив, неправильно накрутив ротанг на залізну ніжку. Поки ми з ним спілкуємося, у розмову весь час намагається втрутитися літній чоловік в окулярах. Потім ми наводимо камеру на нього і він зніяковіло посміхається, оголюючи кілька нижніх зубів.

Літньому чоловікові в окулярах виявляється 52 роки, його звуть Віталій і він народився в Горлівці.

– Додому хочу!

– Ну так і залишалися б удома.

– Так я мобік! Мобік я, з вулиці забрали.

Віталій бореться з тим, щоб не почати матюкатися, але це дається йому важко, тому він промовляє мати губами після кожної своєї відповіді.

– Ви кажете ви за “ДНР”, чому?

– Я там народився, виріс.

– Ви ж у Донецьку народилися.

– Ну так.

– А ви кажете, у “ДНР”.

– Ну, перейменували, “Донецька народна республіка”, якось так.

Віталій загалом не дуже розуміє, що він тут робить. У процесі діалогу він погоджується з усім, але потім говорить протилежні речі. На запитання про те, що сталося і чому Росія напала на Україну, Віталій плескає себе по грудях і каже, що в нього є своя думка, але він не хоче її висловлювати.

Коли ми залишаємо полонених, вони заново беруться до своєї роботи, але продовжують на нас поглядати – хтось із цікавістю, а хтось похмуро і відчужено.

***

Те, як в Україні утримують полонених, у самих українців не може не викликати змішаних почуттів. Насамперед через те, якими додому з російського полону повертаються українські військові. Для всього цивілізованого світу цілком очевидно, що Росія не дотримується жодних норм Женевських конвенцій і навіть простої гуманності до полонених не проявляє.

У цьому і полягає та найважливіша відмінність між Україною і Росією в цій війні. Поки Москва регулярно доводить усьому світу, що діалог із нею не має сенсу, Київ показує, що Україна – цивілізована країна, невід’ємна частина Європи, якій потрібно допомогти перемогти російського агресора.

Автор: Юлія Акимова

Джерело: РБК-Україна

Tweet

---

 

---