Розповідати, не травмуючи: як писати про людей, звільнених з російської неволі

«Ви всі знаєте хлопця, який повернувся під час одного з останніх обмінів із випаленим «Слава России» на животі (Олександр Туркевич. — О.Ч.). Ми отримали безліч запитів на інтерв’ю від українських і світових медіа. Ми усім відмовили — в нас є чітка процедура: спочатку мінімум місяць карантину, а далі — тільки з дозволу психолога, і не кожен його отримує. До того ж він сам не хотів спілкуватися з журналістами.

Людина поїхала на реабілітацію. Аж раптом виходить інтерв’ю з нею! Мене питають: «Як журналістам вдалося розговорити цього нещасного чоловіка?» А журналісти через знайомих викликали його в район нібито на слідчі дії. Він приходить, а там замість слідчого сидять журналісти, які почали брати інтерв’ю.

А людина, яка тільки звільнилася з полону, не може сказати «ні», їй потрібен час, щоб усвідомити, що вона вже на волі, повернути собі суб’єктність…»

Ця розповідь відкрила круглий стіл «Не нашкодь: етичне висвітлення звільнень з російської неволі». Чесна розмова між тими, хто повертає й допомагає, і тими, хто пише про це — медійниками, правозахисниками, представниками влади. Заради спільного пошуку рішень, як розповідати світу про російські злочини, не травмуючи знову тих, хто пройшов через пекло.

Захід організував Центр громадянських свобод у партнерстві з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими та Інститутом масової інформації (ІМІ). Під час заходу було презентовано рекомендації, як розповідати про людей, звільнених з російської неволі. Розмова відбувалася у форматі Chatham House.

Учасники дискусії виділяють п’ять ключових пунктів екологічного висвітлення звільнення з російської неволі:

1. Баланс між правом людей знати суспільно важливу інформацію і принципом «не нашкодь».
2. Правильні дефініції під час висвітлення.
3. Ширше й уніфіковане запровадження редакційних правил.
4. Екологічна комунікація між усіма учасниками процесу звільнення: звільненими, їхніми родичами, держструктурами та журналістами.
5. Регуляція неофіційних медіа.

Перший пункт викликає найпалкіші дискусії. Писати чи не писати про історії звільнення? І якщо писати, то як, щоб не завдати щойно звільненій людині більшої шкоди? Чи готове українське суспільство почути ці історії і не травмуватися об них?

Один з учасників розмови, який безпосередньо працює над реабілітацією звільнених з полону військових і цивільних, вважає, що розповідати історії звільнених не треба, тому що «є нюанси, які неможливо інтерпретувати для усвідомлення людьми, які й близько там не були». Він наводить приклад українських дисидентів, які свого часу домовилися між собою не розповідати про те, хто як сидів, і зауважує, що й зараз такі домовленості між деякими звільненими з полону є.

Історії про жахи перебування у полоні, на його думку, не допомагають суспільству краще усвідомлювати російські злочини, а навпаки, стають причиною психологічних проблем в особливо вразливих українців і українок. Що ж до внеску таких матеріалів у збір доказової бази проти країни-агресорки, то цим, на думку спікера, повинні займатися «спеціально підготовлені люди, а не медіа».

Він сварить журналістів, які «кидаються на звільнених, вичавлюють з них те, що їм треба, а потім лишають цих людей з їхніми соціальними та фінансовими проблемами сам на сам». Спікер визнає: є виняткові люди, яким можна й треба давати слово, але вважає, що це швидше винятки, ніж правило.

Йому гаряче опонують, наголошуючи на тому, що є запит українського суспільства на те, щоб розуміти, що саме відбувається з українцями у російській неволі. І саме медіа повинні задовольнити цей запит через призму екологічного й дбайливого ставлення до героїв і героїнь своїх матеріалів.

Учасники дискусії посилаються на дослідження ІМІ, яке свідчить, що більшість медіа в Україні дотримуються стандартів і не дозволяють собі у гонитві за хайпом знецінити гідність. Наголошують, що документування воєнних злочинів — важка робота, яка має наслідки і для ментального здоров’я самих журналістів, які часто стикаються з медіатравмою.

Ситуація, яка зараз склалася в українській журналістиці, унікальна, вважають вони. Адже наші журналісти висвітлюють військовий конфлікт у власній країні. Вони залучені у те, що відбувається: мають рідних, колег і знайомих, які воюють, були або залишаються у полоні, пишуть про обстріли власних будинків, тому «розглядання журналістів як якихось неадекватних стерв'ятників в Україні неможливе».

Серед інших аргументів «за» — позитивний вплив правильно розказаних історій. Це й адвокаційний ефект у світі — одна з учасниць дискусії розповідає про трьох мешканок Сієтла, які систематично перекладають англійською історії людей, постраждалих від російських воєнних злочинів, зокрема звільнених військових і цивільних, і надсилають сенаторам свого штату, щоб забезпечити підтримку Україні.

Це й підштовхування уповноважених осіб краще працювати для звільнення українців. Журналістські матеріали «ідуть в моніторинги, вони впливають на тих, кого треба, мотивувати працювати над цим», — зауважує голова об’єднання родичів політв’язнів.

Це й допомога тим, хто потенційно може опинитися у російській неволі. Один з учасників розмови посилається на дослідження, яке проводиться в Україні з 2022 року, і показує: «Те, що підтримує людей, дає їм можливість вийти з тих випробувань, які вони пережили, сильнішими, досвід проживання цих випробувань може допомогти іншим».

Крім того, інтерв’ю може стати потужним інструментом повернення людини до вільного життя, підтримати її й допомогти знайти сили для відновлення: «Можна разом створити класний матеріал, який допоможе людині повернути контроль над своєю власною історією».

Але вкрай важливо підібрати для цього правильні слова. Краще уникати формулювань «ексбранець», «ексвійськовополонений» — вони не лише нагадуватимуть людині про досвід перебування у неволі, а й крадуть в неї її особистість, назавжди пов’язуючи лише з одним епізодом її життя, нівелюючи попередні здобутки й досвід.

Важливо уникати формулювань, які знецінюють, принижують гідність людини або зміщують акценти з досвіду перебування у неволі (наприклад, ейджизмів), надміру емоційних або пафосних формулювань, словосполучень на кшталт «Я вас розумію». А на запитання про обставини потрапляння у полон, «Чому звільнили саме вас?», «Розкажіть, з ким ви подружилися у полоні?», мають бути табу!

По-перше, такі запитання наражають на небезпеку тих, хто залишається у російській неволі, або родичів і знайомих звільнених, які перебувають на окупованій території. Росіяни щільно моніторять український інформаційний простір. Кілька учасників круглого столу розповіли про випадки, коли після інтерв’ю чи відеосюжетів зі звільненими умови тримання в полоні суттєво погіршувалися. На перший погляд, це можуть бути дуже прості й навіть патріотичні речі. Як-от спалювання російських сухпайків чи роби після звільнення, розповіді про спів гімну України, коли не бачать наглядачі тощо. Але вони мають значення.

По-друге, це травмує — змушує людей відчувати провину, стикатися із синдромом вцілілого. Один з учасників наводить приклади повернення з неволі Олега Сенцова, Олександра Кольченка та інших політв’язнів. За них росіянам віддали колаборанта Володимира Цемаха. У суспільстві тоді точилися дискусії, чи не зависока ціна — віддати цінного свідка у справі МН17 за звільнення наших людей? Ці розмови дійшли до родин звільнених українців, які «потім довго жили з почуттям провини, що за їхнє звільнення заплатили таку високу ціну».

Окремо варте уваги питання того, як коректно називати звільнених з російського полону й описувати сам процес звільнення. У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими пропонують використовувати термін «неволя» замість слова «полон». Воно описує стан як військовополонених, так і цивільних заручників, які юридично не можуть вважатися полоненими, оскільки не є комбатантами.

Інший учасник розмови зауважує, що, власне, й від терміну «обмін» краще відмовитися, замінивши його «звільненням або взаємним звільненням». «Обмінювати можна речі на гроші. Гроші на речі. Речі на речі. Обмінювати людей — не можна! Людина, яку ми «обмінюємо», втрачає суб’єктність. А це людина!» — пояснює він.

Як приклад він наводить вайнахські мови, зокрема чеченську. У цих мовах до чоловічого роду належать лише два суб'єкти: Господь і чоловік. Від жінки до кота — це жіночий рід. А середній — це дрібні гризуни, комахи тощо. Людям, які розмовляють цими мовами, дуже важко зрозуміти, чому у жінки мають бути такі самі права, як і в чоловіка, адже вони мовно мають різні статуси. Ідея обмінів, на його думку, закладає таку саму негативну, знецінювальну соціальну установку.

Не менш важливою є й підготовка до розмови з людиною, яка має досвід полону. Принцип «не нашкодь» на цьому етапі стає панівним. Слід зважати на її фізичний та психологічний стан, бути готовим почути відмову давати інтерв’ю, розповідати щось чи відповідати на окремі питання, та розуміти, що після повернення з неволі людина є дуже вразливою, і така розмова є для неї додатковим стресом.

Також варто пам’ятати, що пережитий у полоні досвід відучає людину відмовляти і після повернення їй буде дуже важко сказати «ні», навіть якщо це завдає їй дискомфорту. Усвідомлена згода на розмову — це не просте «так». Треба переконатися, що людина розуміє, навіщо хоче розповісти свою історію; дати їй ознайомитися з матеріалом перед виходом і дозволити відкликати згоду на публікацію, навіть якщо вона попередньо погодилася, а потім передумала.

Якщо в інтерв’ю є чутливі моменти, як-от розповідь про сексуальне насильство у полоні, їх потрібно подати так, щоб не принизити гідності людини. Усе це допоможе людині уникнути ретравматизації й повернути контроль над власною історією, бути її героєм, а не об’єктом шок-контенту.

Приклад такого контенту наводить один з учасників. Інтерв’ю з його побратимом називалося «Нас саджали на пляшку і били струмом». «А він раніше про деталі катування не розповідав нікому, навіть у полоні. У мене було відчуття, що журналіст витиснув з його голови цю інформацію, розговорив, бо потрібен був більш шокуючий матеріал», — ділиться він.

Замість того, щоб більше розповісти про особу захисника, його доброту і чуйність, адже він потрапив у полон пораненим, пережив дуже жорстокі катування, але не зламався й підтримував інших, журналісти змістили акценти на сексуальне насильство. «Зрозуміло, що таке трапляється, але з почуттям людської гідності це не має нічого спільного», — підсумовує спікер.

Інший учасник додає, що навіть короткочасний досвід перебування у російській неволі залишає глибокий слід, ментальне здоров'я звільнених українців і українок потребуватиме опіки й уваги решту життя. І про це потрібно пам’ятати тим, хто розповідатиме світові їхні історії.

Більше рекомендацій щодо екологічної комунікації з людьми, які мають досвід полону, тут і тут.