Від розумних пісуарів до симуляторів Формули-1: як відбувається гонка тренувальних баз англійського футболу

Ще не так давно клуби АПЛ підписували гравців, навіть не показавши їм тренувальну базу.

У 2002 році тодішній тренер Болтона Сем Еллардайс хотів переконати Джей-Джея Окочу перейти з ПСЖ, тому замість старої бази показав йому сучасний стадіон Reebok. "Я не зробив домашнє завдання", — згадував пізніше Окоча в інтерв’ю BBC. — "У нас навіть роздягалень не було — перевдягалися в переносному вагончику!"

Тепер усе інакше. Тренувальна база — це показник рівня клубу. Вона часто стає вирішальним фактором для новачків, яким ще до підписання контракту надсилають ефектні відеотури з музикою та красивим монтажем, щоб показати, у які умови вони потраплять.

Однією з причин, чому Флоріан Вірц улітку обрав Ліверпуль, став візит на клубну базу в Кіркбі — наступного дня після матчу Ліги чемпіонів на Енфілді. Враження від побаченого залишилося настільки сильним, що рішення прийнялося саме собою.

Схожа історія і з бельгійським воротарем Сенне Ламменсом. Він визнав, що оновлена база Манчестер Юнайтед у Каррінгтоні, модернізована за £50 мільйонів, стала однією з причин його переходу. "Я бачив її онлайн, але вживу — це зовсім інше, — сказав він клубним медіа. — Тут усе на найвищому рівні, нове й технологічне".

І таких випадків багато. Представники різних клубів, із якими спілкувався The Athletic, зазначають: сьогодні гравці приділяють тренувальним умовам набагато більше уваги, ніж будь-коли, і часто обирають клуб саме за тим, як виглядає база.

Особливо це стосується молодих футболістів — для них відвідини бази нагадують день відкритих дверей у престижному університеті, де кожен клуб намагається справити найкраще враження.

Саме це й породило справжню "гонку озброєнь" серед англійських топ-команд, які змагаються між собою не лише на полі, а й у тому, чия база виглядає більш вражаюче для майбутніх зірок.

Усе змінилося наприкінці 1990-х, коли спортивна наука почала переосмислювати футбол. Саме тоді відбувся культурний злам у підході до тренувальних баз англійських клубів.

До цього більшість із них — навіть у топ-команд — були доволі примітивними, а подекуди просто занедбаними. Наприклад, Вімблдон і Крістал Пелас тренувалися у звичайних міських парках, поруч із бігунами й власниками собак. А стара база Ліверпуля — Мелвуд — взагалі межувала з житловим кварталом. Місцеві мешканці підставляли речі до паркану, щоб хоч краєм ока побачити своїх кумирів.

Коли Манчестер Юнайтед вирішив залишити історичну базу Кліфф і збудував новий сучасний комплекс у Каррінгтоні, це стало початком ери професійних, ізольованих тренувальних центрів. З того часу клуби лише прискорюють розвиток, намагаючись бути на крок попереду конкурентів.

Велике натхнення англійці черпали у США, де спортивні комплекси давно вважаються еталоном. Ідеї для нових баз клуби запозичували у НФЛ, НБА та навіть університетських програм з американського футболу.

Нині в США готуються відкрити справжнього гіганта — 200-акровий Національний тренувальний центр біля Атланти, який стане головною домівкою американського футболу. Очікується, що він змінить підхід до підготовки збірної США перед домашнім чемпіонатом світу наступного літа.

А в Англії добре знають, чим загрожує відставання. Коли Кріштіану Роналду залишав Юнайтед у 2022 році, він сказав, що база в Каррінгтоні "застрягла в минулому" й "не змінилася з часів його відходу до Реала".

Схоже, у клубі це почули. Сьогодні Каррінгтон оснащений за останнім словом технологій: інтерактивні тренувальні екрани, бігові доріжки у воді, розумні пісуари, що відстежують рівень гідратації гравців. Є й спеціальна кімната з імітацією висоти — одна з найбільших у професійному спорті — з велотренажерами й веслувальними машинами. Медичний блок включає зал для процедур із видом на поле, МРТ, КТ і повнотілесні сканери. А для відновлення — чотири басейни, оновлені сауни та парові кімнати.

Та й про побут не забули: на базі з’явилися перукарня, симулятор боліда Формули-1 (улюблена іграшка Мейсона Маунта) і лаунж-зона поруч із кавовим баром і фруктовим столом біля роздягалень.

Втім, у новому Каррінгтоні ще є нюанси — наприклад, бракує простору для команд U-21 і U-18, які тимчасово розміщені в модульних приміщеннях. Але вже обговорюють зведення окремої будівлі для академії.

Попри це, гравці основи більш ніж задоволені. Та навіть із усіма оновленнями Юнайтед поки лише наздоганяє головних конкурентів. Адже через дорогу — на кампусі Етіхад — Манчестер Сіті вже давно встановив планку для всіх, створивши базу, яку вважають золотим стандартом сучасного футболу.

Схожу філософію має й Ліверпуль, який у 2020 році залишив легендарний Мелвуд і переїхав до нового центру AXA Training Centre в районі Кіркбі — проєкту вартістю £50 мільйонів. Тут є три повнорозмірні поля, спортивна зала, басейн, гідротерапевтичний комплекс, спеціальні зони для реабілітації та комфортні офіси для персоналу.

Особливою популярністю серед гравців — від Салаха до ван Дейка та Джонса — користується клубна кав’ярня. Кажуть, саме вона стала місцем, де команда згуртувалась перед чемпіонським сезоном-2024/25.

"Цим футболістам нічого не бракує", — відзначив спортивний директор Річард Г’юз у вересні. І справді, сьогодні боротьба за найсучаснішу й найзручнішу базу майже така ж запекла, як і змагання за трофеї Прем’єр-ліги.

Манчестер Юнайтед, Ліверпуль і Сіті давно утвердилися як лідери, а за ними йдуть Арсенал та Челсі. Проте у перегони активно втрутилися Тоттенгем, Астон Вілла й Лестер, який витратив £100 мільйонів на свій новий центр, відкритий у 2021 році. Борнмут нещодавно презентував проєкт за £32 мільйони, а Ноттінгем Форест і Ньюкасл повністю оновили свої бази.

Суми колосальні, але й вкладення розумні. Інвестиції в інфраструктуру, зокрема в тренувальні комплекси, не враховуються у правилах прибутковості та сталого розвитку (PSR), тому клуби можуть без обмежень покращувати умови. До того ж це захищає їхній головний актив — гравців — і продовжує їм кар’єру.

Будівництво чи реконструкція баз зазвичай проходить набагато швидше, ніж модернізація стадіонів, які часто розташовані у щільній міській забудові й вимагають складних погоджень. Для прикладу, Крістал Пелас збудував нову академію за £20 мільйонів лише за 19 місяців — і її вже називають однією з найкращих у країні. А ось реконструкція трибуни стадіону Селгерст Парк, оголошена ще вісім років тому, досі практично не зрушила з місця.

Навіть у Чемпіоншипі — другому дивізіоні Англії — дедалі більше клубів вкладають у покращення зон відновлення. Англійська футбольна асоціація теж не стоїть осторонь — модернізує свій флагманський центр St George’s Park у Стаффордширі, де тренуються збірні Англії.

На початку цього року FA розпочала трирічне оновлення комплексу. Першим етапом стало покращення полів для гри під дощем і створення нових зон поруч із майданчиками.

Головний тренер чоловічої збірної Томас Тухель попросив встановити сенсорний екран для тактичних зборів, тоді як наставниця жіночої команди Саріна Вігман віддає перевагу проєктору й лазерній указці. Тепер у головній конференц-залі є обидва варіанти. Крім того, на центральному полі з’явився стаціонарний гігантський екран — давня мрія Вігман, яка раніше мусила орендувати техніку на час тренувальних зборів.

Наймасштабніше оновлення у St George’s Park торкнеться не тренувального процесу, а відпочинку гравців. Тут створюють справжню зону релаксу — з падел-кортами (вони вже стали обов’язковим елементом у багатьох клубах), гольф-симуляторами, кав’ярнею та персональними опціями, розробленими на основі відгуків самих футболістів.

"Ми зробимо все, щоб ці простори були максимально комфортними для гравців", — розповів The Athletic генеральний менеджер комплексу Енді Сейвері.

Він визнає, що Футбольній асоціації давно час було надолужити відставання. За його оцінкою, близько 75% клубів Прем’єр-ліги оновили свої бази відтоді, як St George’s Park відкрився у 2012 році. Проте після аналізу понад 80 подібних об’єктів по всьому світу FA впевнена у своєму новому плані розвитку.

"Планка, до якої звикли гравці, значно піднялася, — каже Сейвері. — Ми прагнемо створити справжній кампус, а це означає, що потрібно приділяти увагу не лише тренуванням, а й тому, як футболісти проводять свій вільний час".

Одне з ключових понять у сучасному дизайні спортивних центрів — “flow”, тобто безперервний потік. Ідея в тому, щоб гравці та персонал могли плавно переходити з однієї зони в іншу без затримок і хаосу.

"Ми хочемо, щоб шлях гравця від дверей до поля був прямим і логічним, — пояснює Сейвері. — У St George’s Park поки що не вдалося цього досягти: футболістам іноді доводиться переходити між поверхами перед тренуванням. Ідеально, щоб увесь маршрут був на одному рівні".

Тому головний тренер чоловічої збірної Томас Тухель попросив, аби його гравці зупинялися в номерах на першому поверсі готелю на території бази — це дозволяє швидше й без стресу потрапляти на поле.

На клубному рівні схожий підхід уже реалізували в Астон Віллі. У 2019 році клуб оновив свій комплекс Bodymoor Heath, надихнувшись американським TCO Performance Centre, де тренуються Minnesota Vikings із NFL.

У фойє гостей зустрічає стіна слави з нагадуванням про перемогу Вілли у Кубку європейських чемпіонів 1982 року. Далі — приватна рецепція і компактне, але продумане планування: поруч розташовані зали спортивної науки, аналітична кімната й тренажерна.

Зона реабілітації має панорамний вид на поля — це зроблено навмисно, щоб травмовані гравці відчували себе частиною команди, навіть якщо ще не тренуються. На виході до роздягальні висить напис: "Перемога починається тут".

А на другому поверсі, звідки видно і зал, і тренувальні поля, розташований так званий коридор влади. Він починається з кімнат для нарад, міні-аудиторії та залів для індивідуальних занять і відеоаналізу. Далі — офіси аналітиків, селекціонерів та адміністрації, що ведуть до кабінету директора з футбольних операцій Деміана Відагяні, а в самому кінці — офіс головного тренера Унаї Емері. Там навіть є власна ванна й душ — дрібниця, яка добре показує рівень уваги до деталей.

У тренувальному комплексі Астон Вілли навіть дрібниці мають значення. Є окрема переговорна кімната, де проводять приватні зустрічі або роблять офіційні фото новачків. В іншій будівлі — басейн із регульованою глибиною та кріокамера, до яких можна швидко дістатися просто з тренажерної зали. Таке продумане планування допомагає об’єднати всі ключові підрозділи, створюючи відчуття єдності. Гравці почуваються комфортно, а персонал — ефективно.

І вже зараз клуб відчуває переваги цієї модернізації. "Футболісти на кшталт Гарві Елліотта та Джейдона Санчо, які прийшли цього літа, побачили, що навіть залишаючи клуби з блискучими умовами — Ліверпуль і Манчестер Юнайтед — вони все одно потрапили до елітного середовища", — розповів один із представників селекційного відділу клубу Прем’єр-ліги.

Аманда Кук, засновниця студії Design Tonic, яка працювала над інтер’єрами баз Лідса, Ліверпуля, Арсенала та Ноттінгем Форест, переконана: головне у тренувальному центрі — “flow”, тобто гармонійний простір без перешкод.

"Ми проводимо воркшопи з персоналом, щоб зрозуміти, як простір може природно переходити з однієї зони в іншу, — пояснює вона. — Кожна ділянка має бути логічно пов’язана, а спрямування гравця — ненав’язливим. Ми використовуємо різні покриття підлоги та графічні елементи, які “ведуть” людину, навіть якщо вона цього не помічає".

Деталізація — неймовірна. Навіть розташування столів у їдальні має значення. Коли Design Tonic оновлювала центр Лідса, компанія створила зоновану їдальню, відкриті зони харчування з правильною акустикою, щоб сприяти спілкуванню. У роздягальнях поклали спеціальне покриття, у спортзалі облаштували функціональні зони, а в залах відпочинку — м’які дивани й природне освітлення.

Цікаво, що цього разу сам футбольний персонал активно долучився до планування — на відміну від минулих років. "Тренери та інші фахівці — ключ до успішного дизайну, — каже Кук. — Вони найкраще розуміють, як має працювати простір, бо користуються ним щодня".

Розташування співробітників теж має стратегічне значення. У Манчестер Юнайтед і Ліверпулі команди з опіки над гравцями розміщені біля головного входу — щоб футболістів зустрічали знайомі обличчя ще на порозі. У Віллі цей напрям очолює Філ Роско, і його відділ допомагає новачкам швидко адаптуватися. Одним із найуспішніших рішень стала цифрова книга-привітання з відео від керівників кожного департаменту.

Причина, чому гравці приділяють стільки уваги тренувальним умовам, проста — вони проводять там більшу частину свого життя. Тренувальні дні стають довшими, а індивідуальні сесії та командні наради — частішими. Тож клуби прагнуть, щоб база відчувалася як другий дім: із комфортними зонами для сну, повноцінним харчуванням і навіть невеликими готельними номерами просто на території.

У комплексі Spurs Lodge, що належить Тоттенгему, кожен гравець має власну спальню. Освітлення автоматично підлаштовується під розклад дня, постіль повторює домашню.

Є ризик, що надсучасні футбольні бази дедалі більше нагадуватимуть курорти класу люкс, а не місце роботи.

Показовий приклад — Лестер Сіті. Їхня база у Сіґрейві вражає: готель, гольф-поле, власна академія для ґрінкіперів (спеціаліст, який відповідає за створення та догляд за спортивними газонами та полями). Власники клубу мріяли, що після тріумфу в Прем’єр-лізі 2016 року команда постійно боротиметься за місце у Лізі чемпіонів. Але сьогодні цей об’єкт радше нагадує пам’ятник втраченим амбіціям.

Після другого за три роки вильоту з еліти колишні працівники клубу зізнаються: у Сіґрейві панувала атмосфера комфорту замість результату. "Гравців надто балували, вони жили як королі", — кажуть вони.

Схожі зауваження свого часу лунали і щодо бази Астон Вілли, але Унаї Емері змінив підхід. Він наполягав на тому, щоб зробити акцент на роботі, а не зручностях: домігся встановлення прожекторів для вечірніх тренувань і ініціював будівництво мініготелю просто на території комплексу. Там буде 40 номерів для гравців і персоналу — щоб вони могли залишатися на ночівлю після пізніх виїздів або перед ранковими тренуваннями.

Такі рішення дійсно допомагають фізично — але мають і зворотний бік. Якщо футболістів фактично замкнути на базі, особливо під час невдалих серій, це може негативно вплинути на психологію.

Зазвичай гравці проводять у клубних центрах по чотири-п’ять годин на день (а зі збірними — ще довше). І попри всі спроби зробити бази затишнішими, більшість усе одно вважає, що найкращий відпочинок — удома, поруч із близькими.

Тому важливо знайти баланс: якщо гравці можуть комфортно працювати й водночас не втомлюються від перебування на базі, це ідеальний сценарій. У клубах переконані — саме тоді вони показують найкращі результати.

За останнє десятиліття увага до менталітету і мотивації стала такою ж важливою, як і до фізичних навантажень. Звідси — усі ті гасла на стінах тренувальних комплексів, покликані нагадати, заради чого вони виходять на поле.

У St George’s Park футболісти збірної Англії перед виходом на газон бачать напис: "Write the future" — "Напиши майбутнє". А у Каррінгтоні, поруч із трофеями минулих років, залишили порожній ряд полиць — для майбутніх перемог Манчестер Юнайтед.

"Гравцям потрібно відчувати, що вони творять власну історію", — каже технічний директор, який брав участь у створенні кількох футбольних баз.

Такі деталі, звісно, не гарантують успіху — про це добре знають і в Юнайтед, і в Лестері. Але у світі, де кожна дрібниця може стати перевагою, великі клуби не мають права втрачати жодного шансу.

The Athletic