Десять великих камео у несмішній комедії

На мій жаль, мої ж не раз зроблені прогнози щодо напрямку виробництва кіно в Україні на найближчі роки збуваються. У пріоритеті — малобюджетні стрічки, заявлені комедіями. За часи повномасштабного вторгнення їх уже створено до десятка. Частину анонсовано до кінця року та в першій половині наступного. А частина вийшла на екрани.

Є виняток, коли йдеться про мінімально можливі бюджети. Не винятки, саме виняток: навряд комедія «Раша гудбай» від «Кварталу» та ще й рукотворний виріб режисера «Слуги народу» Олексія Адольфовича Кирющенка мала бюджетні обмеження. Хоча в прямому державному фінансуванні це кіно теж не помічене. Проте, враховуючи фінансові скандали, пов’язані з некіношною діяльністю особистого друга голови нашої держави, там є де проростати конспірологічним теоріям.

З продуктами «Студії Квартал 95» прямо пов’язаний автор ідеї, сценарист і продюсер свіжої комедії, яка вийшла в прокат 16 жовтня. Йдеться про «Десять блогерят», нове дітище Олександра Щура. За його сценарієм знято найкасовішу українську комедію «Я, ти, він, вона» (зі слів ексочільниці Держкіно Марини Кудерчук, її улюблений фільм). Також Щур — креативний продюсер і шоуранер серіалів «95 Кварталу», ще — сценарист і продюсер художнього фільму «Буча». Його пропоную винести за дужки, бо до основної сфери інтересів пана Щура яко комедіографа згадана стрічка не належить. Варто зосередитися на його новому витворі. Аби зрозуміти, комедії якого штибу чекають на — умовно — широкого українського глядача, чому вони довго не матимуть навіть нерозумної альтернативи та чому ані ця, ані інші не повторять успіху найкасовішої.

Почнемо з успіху: його вже повторили, але не комедії. У це важко повірити, але у списку українських фільмів із найбільшими касовими зборами всіх часів змінилися лідери. «Тепер серед двох провідних немає ігрових фільмів. На першій сходинці впевнено залишається анімація “Мавка. Лісова пісня” з результатом 156 мільйонів гривень. А от на другій сходинці документальний фільм “Антарктида” з результатом понад 71 мільйон гривень. Сьогодні цей фільм посунув на третю сходинку комедію 2018 року “Я, ти, він, вона”», — пише на своїй сторінці у фейсбуці кінодіяч Сергій Зленко.

Якщо брати ширше, то може скластися враження, що  драматичний сегмент українського кіно закриває по всіх позиціях документалістика. І, за замовчуванням, вітчизняний виробник вирішив віддати документалістам усе, крім комедій. Бо все інше в вигляді ігрового кіно — не на часі. Принаймні, на глибоке продюсерське переконання.

Біда в тому, що комедія — це жанрова пастка. Вона ніколи не визнає провалу. Гірше за несмішну комедію може бути тільки нестрашний горор. Але нестрашний горор, як на мене, значно чесніший за несмішну комедію. Адже всякого, кому певна комедія не смішна, творці запросто можуть звинуватити й зазвичай звинувачують у відсутності почуття гумору. Ну, це як нудне кіно нарікають інтелектуальним, а ті, кому нудно, до величі творця просто не доросли. Або ще, або не доростуть ніколи.

«Десять блогерят», як я розумію, є результатом холодного й цинічного продюсерського розрахунку. На подібне зараз робляться ставки й при запуску інших малобюджетних комедій. Обмеженість локацій компенсується залученням не лише відомих і медійних акторів, а й загалом медійних персонажів. Пізнаваність, за розрахунком, повинна збільшити чергу до квиткових кас саме на таке кіно.

Автори «Десяти блогерят» пішли ще далі. Всі персонажі, задіяні в стрічці, грають самих себе та відгукуються на власні імена. Такий прийом називається камео: це коли у фільмі з’являється знаменитість, спеціально запрошена продюсером чи режисером. Ось вам один відомий камео — Дональд Трамп у комедії «Один удома — 2». Хоча його ніхто не запрошував, поява в стрічці була його вимогою, бо знімали в належному йому торговельному центрі. Інші, вже українські камео — Олег Винник у «Скаженому весіллі» й Олександр Усик у «Правилах бою» (до речі, тут продюсер — Андрій Єрмак). Але є одна вимога до камео: знаменитість з’являється на екрані дуже недовго, іноді як статист. Хоча камео можуть нести велике смислове навантаження, бути концептуальним елементом авторського задуму.  Залучення десяти відомих в Україні людей — той самий концептуальний елемент. Він має два шари.

Перший — залучення аудиторій. Вони різні в акторів Ольги Сумської, Тараса Цимбалюка, В’ячеслава Довженка, Олексія Вертинського й Арама Арзуманяна, порноакторки Джозефіни Джексон (виїхала з України ще до прем’єри, боїться переслідування за свою роботу), співачки Альони Альони, блогерок Кенді Суперстар та Olya Shelby й учасника бойових дій та шоу «Холостяк» Олександра Терена. Теоретично всі ці аудиторії, бодай частина їхніх представників, повинні разом зробити фільмові очікувану касу.

Другий шар — усі дійові особи відповідають справді доволі цікавому, навіть вдячному при вдалій реалізації задуму. Кожного — а особливо Цимбалюка й Альону Альону, — регулярно катають на так званому «шакалячому експресі». Так називають колективну негативну реакцію мешканців українських соцмереж, часто — анонімних, на якусь публічну особу, її слова, вчинки, спосіб життя. Активісти соцмереж ситуативно об’єднуються, аби провести над кимось чергове засідання суду Лінча. І лінчувати, зазвичай у непрямий спосіб. Тобто вбити не фізично, а морально. Довести до депресії чи істерики. Й порадіти з власної впливовості. Мовляв, бійтеся нас, поводьтеся, як слід, — і житимете спокійно.

Тож в основі ідеї «Десяти блогерят» — показати, що гейт убиває. Про це — фінальний монолог одного з десяти, того самого, хто заманив усіх на територію порожньої кіностудії та почав полювання. Автори не приховують, навіть декларують, цитата, комедійне переосмислення відомого детективного роману Агати Крісті (портрет авторки є в кадрі), а також відсилки до «Гри в кальмара» та «Гри престолів». Додам неоковирні омажі до «Семи» Девіда Фінчера (як і там, у титрах цього фільму невідома рука робить вирізки й наклеює в альбом) і «Сяйва» Стенлі Кубрика (класична сцена прорубання сокирою дверей, за якими ховається перелякана жінка).

Проте весь інструментарій не працює. І не тому, що його забагато. Може працювати й часто виконує свою роль справжнє невеличке камео. Коли ж задіяні в фільмі персонажі намагаються за сценарієм грати кожен гіршу версію себе, це виглядає гірше, ніж аби вони показували себе кращими, ніж є. Може працювати пародія, як ось класичний «Голий пістолет». Чи «Фантомас» із Жаном Маре та Луї де Фюнесом, котрий в СРСР через незнайомство з оригінальною «фантомасіадою» сприйняли за чисту монету, хоча ті три стрічки 1960-х справді були пародіями на фільми про Фантомаса. Але дуже погано працює пародія на пародію. Зразком якої і є «Десять блогерят».

Боже мене збав закидати щось акторам чи іншим, хто в цьому знявся. Зрештою, Ольга Сумська чесно, хай це і за сценарієм, озвучує подібне: для заробітку доводиться зніматися в чому попало. Ані я, ані вона, ані хто інший не винні у відсутності інших пропозицій. Уся провина за засмічення екрана та загалом кіно- та культурного простору лежить на тих, хто дає під це гроші. Причому гроші, судячи з побаченого, мінімальні. У Києві є квартири, кожна з яких коштує, як три таких бюджети. Хоча — парадокс! — єдиними вдалими не з комедійної, а саме з сатиричної точки зору є епізоди з Сумською та Джексон (вона ж Юлія Сенюк). Дві акторки різного віку, різного досвіду та різної, скажемо так, фільмографії за 80 хвилин екранного часу проходять від взаємного неприйняття до вдалої спроби порозумітися. А під фінал, перед тим, як настала її черга вибувати, Сумська навіть цікавиться бізнесом колеги. Звісно ж, зацікавленість прописана в сценарії. Проте зіграно дуже природно.

Але все решта — в мінус, починаючи з назви. У аудиторії Кенді Суперстар, Olya Shelby, Альони Альони (Альона Савраненко) та Джозефіни Джексон навряд виникне пряма асоціація з однойменним романом Агати Крісті. Бо цей роман давно так не називається через вимоги політкоректності. Навряд самі інфлюенсерки бачили радянський фільм, хай і від Одеської кіностудії з такою назвою. І точно не знають, що, помінявши за пів століття дві назви, тепер роман називається «І нікого не стало». Як і відносно свіжий британський мінісеріал за мотивами роману.

Насправді тема небезпечного впливу гейту зокрема й інструментарію соцмереж на психіку — загалом актуальна. Проте краще та вдячніше працює в драмах, переважно детективних чи соціальних. Спроба порушити проблему засобами комедії, ще й несмішної, нівелює та знецінює саму проблему. З жертвами «шакалячих експресів» повинні працювати, і навіть, здається, вже працюють фахові психологи, а то й психіатри. Тим часом подібні комедії знецінюють як акторів, так і інших задіяних. Хоча, повторю свою думку, актори тут ні в чому не винні. Швидше, потерпілі…