Як військові переводять подих після місяців на позиціях

Після тривалого часу на позиціях під Часовим Яром і Покровськом військові Національної гвардії та Збройних сил України нарешті мають змогу перевести подих – поїсти домашньої їжі, пограти у відеоігри, сходити на масаж і поплавати в басейні.

Два місяці на позиціях під Покровськом

Військові медики влаштували масажні кабінети у двох спальнях старого будинку, який слугує місцем відпочинку для бійців 14-ї бригади оперативного призначення НГУ «Червона калина». Військові, що вийшли з позицій, приїздять сюди на кілька годин.

Масажисти підклали під матраци дошки – аби металеві сітки не прогинались до підлоги. У повітрі стоїть запах лікувальних мазей. Один із медиків мне спину бійцю із позивним «Лісник» і нарікає на його численні травми. «Спина негодна, – погоджується боєць. – Та й практично у всіх військових так».

54-річний «Лісник» і ще двоє молодших побратимів, 27–річний «Сова» і 25–річний «Мадяр», днями вийшли із позицій під Покровськом. Усі троє – військові зенітного ракетно-артилерійського дивізіону. Та через брак піхотинців були вимушені зайти на позиції, а через складну логістику – провели там 55 днів. «У мене друга контузило – треба було поміняти, а не було ким. Через це я пішов», – пояснює «Сова». Їхньою задачею було тримати посадку.

«Коли ми заходили, був один маршрут – біля 4 кілометрів. А виходили ми 30 кілометрів, – каже «Сова». – Ми були рекордсменами, бо вийшли за два дні. За один день пройшли 10 кілометрів, а за другий – ще 20». «Ми навіть не очікували, що пройдемо таку дистанцію так швидко, – додає «Мадяр». – Тому що побратими, які нас міняли, заходили туди п'ять днів».

Поки одні бійці лежать на масажному столі, інші грають у відеоігри у залі із приставками й великими телевізорами. Стіни завішані бригадними прапорами. «На фоні війни це смішно казати, але ми зайшли на позицію у футболках, а потім стало вже настільки холодно, що треба було щось з цим робити», – каже «Сова» і згадує, як радів, коли дрон скинув на позицію термобілизну. «Ну, і пару разів нам в тил заходили російські групи, майже в кільце нас брали, – продовжує боєць. – Але спільними зусиллями вибивали їх звідти. Вступали у стрілецький бій, але це не так, як у відеоіграх. Бачиш рух у кущах – і починаєш навалювати на той рух».

«Дуже сильно обстрілювали мінометами, дронами. Щоб просто вибити людей з позицій. Так, як це сталося з нами, – згадує «Мадяр». – Вийшло так, що нашу позицію знайшли і обстріляли мінометом». Один уламок поранив йому ногу. Від решти врятував бронежилет і шолом. «Після прильоту я якось розгубився. Декілька хвилин просто не розумів, хто я, де я і що я роблю. Тоді прибіг мій побратим «Сова» і привів мене до тями. А так я був цілий, живий. Я рахую це своїм другим днем народження – 1 вересня 2025 року в 12 годин 20 хвилин».

Після цього бійцям довелося змінити позицію. Протягом наступного місяця «Мадяр» обробляв рану на нозі й накладав перевʼязки. Згодом самостійно дістав із рани уламок.

Із вулиці чути запах шашлику – тож хлопці виходять надвір і сервірують стіл. Більшість страв приготувала Маргарита Пивовар, офіцерка–психологиня зенітного ракетно–артилерійського дивізіону. Пекла паляницю і вперше солила рибу. Ліпила вареники з картоплею – адже пообіцяла цю страву «Мадяру», коли він повернеться з позицій. За ці два місяці всі троє бійців сильно схудли. «Заходив – застібка на штанах тиснула. А виходив – уже ні», – віджартовується «Мадяр».

Найважчим за час на позиціях хлопці називають нестачу води і їжі. Провізію доставляли лише дронами, але їх часто збивали. Крім того, пляшки і бляшанки, скинуті з висоти, часто розбивались. Тож на добу кожен мав приблизно чотири ложки консервів і три ковтки води. «Воно морально гнітить – коли не розумієш, коли тебе звідти виведуть, і навіть не маєш їсти й пити. Людина до всього звикає, але потрібен час», – каже «Сова». Аби відволіктись, він шукав в інтернеті рецепти смачних страв і зберігав їх, аби приготувати після повернення. «Як то кажуть, дурний думкою багатіє», – сміється «Сова». У перший день після виходу він приготував борщ.

На позиціях бійців рятував дощ – вони збирали цю воду, фільтрували, і лише тоді могли закипʼятити чай. Інколи їжу й воду заміняли яблука, що якраз постигли на деревах неподалік позицій. Однак, аби нарвати їх, доводилось ризикувати й виходити з бліндажу. «Вибір був невеликий – або сидіти голодними, або йти по яблука», – додає «Мадяр». Після обіду бійці вирушають до басейну – трохи розім'ятись. «Мадяру» плавання дається нелегко – через поранення він два тижні не міг ходити.

За день «Мадяр» поїде у відпустку і нарешті побачить дружину й двох дітей. «З одного боку, дуже хотілось їх почути, дізнатись, як у них справи. А з іншого, дуже не хотілось дзвонити, – зізнається боєць. – Тому що, коли ти сидиш в окопі, то відволікаєшся і забуваєш про дім. А коли виходиш на звʼязок, говориш із ними, воно якось накриває – думаєш, нащо я сюди пішов, коли я звідси вийду… Це було важко».

«Але я знаю, для чого сюди прийшов, – продовжує «Мадяр». – Щоби мої рідні могли зранку спокійно вийти, погуляти містом і не думати, що зараз з неба щось прилетить і може їх вбити». А «Сова» після початку повномасштабного вторгнення повернувся із Польщі – «бо не хотів, щоб додому прилетів снаряд».

Пів року на позиціях під Часовим Яром

На подвірʼї іншого будинку, де облаштований пункт психологічної допомоги 24–ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, курять двоє військових. Перекинувшись кількома фразами, бійці розходяться по різних кутках двору. Вони нарешті мають необмежений зв'язок, аби поговорити із рідними. Днями вони вийшли з позицій під Часовим Яром. У цьому центрі вони проведуть від трьох до шести днів – виспляться і поговорять із психологом.

Для 37-річного Олексія, мобілізованого наприкінці минулого року, цей вихід на позиції був першим.

«Я в командування не запитував, я думав – скільки треба часу, стільки й буду. У результаті вийшло 158 чи 160 днів», – каже Олексій. «Вельми тяжких задач, я б сказав, не було. Все терпимо, все можна було виконати», – стримано додає він. На одному з ліжок Олексій розклав свої речі. У кімнаті знайшов приставку, підключену до старого телевізора. Серед ігор обрав «Танки».

Будинок, де розташований пункт психологічної допомоги, може вмістити до десятьох бійців. Та наразі тут ночують лише троє. Піхота, якої бракує будь-якій бригаді, на позиціях.

«Найстрашніше було те, що росіяни підходили дуже близько. Так близько, що на витягнуту руку, – згадує Олексій. – Кожен шурхіт – і здається, що вони лізуть». Після повернення з позицій його нагородили бригадною відзнакою. «Але мені було не до цього – ми щойно вийшли, в мене була каша в голові», – додає боєць.

«Переді мною були ще позиції. Так їх штурмували ледь не кожен день», – каже Олексій. Ті позиції 179 днів тримав 45–річний Павло. «Чому так довго? Мабуть, тому що не могли вивести. Небезпечно. – каже Павло. – Я був на двох позиціях. Відбувалося різне. Стріляли, закидали чим можна. Росіяни приходили в гості. Ну, так, як на війні. Наші позиції були крайні».

Павло й Олексій познайомились у навчальному центрі. Удруге побачились, коли виходили з позицій. Дорога зайняла орієнтовно три дні. «Йшли від однієї позиції до іншої. Там могли відпочити і з новими силами рушити далі, – згадує Олексій. – Ну, були і важкі моменти – коли чисте поле і нема де сховатися. Пройшли два кілометра, вже втомлені – і тут чисте поле, і треба просто бігти. І коли вже немає сил, ти розумієш, що або ти зараз будеш бігти, або залишишся там, в тому полі. Я не знаю, звідки, але сили бралися».

«Ті, хто заходив зі мною, вийшли всі. Хлопці, які залишилися там, теж є. Це війна, – продовжує Олексій. – Я вийшов з тих позицій – я на позитиві. Я би ще пішов, чимось послужив би в країні. Я би повернув туди. Так, є люди, які бояться. Так, я спершу теж боявся. Але потім переборов цей страх. Щодо морального стану – є нюанси. Може, поговорив би з психологом. Є флешбеки, і практично кожен день».

Павло накладає їсти й запрошує Олексія. Той відмахується – «нема бажання», й заварює собі каву. За час на позиціях постачання провізії було нормальним, каже Олексій. Інколи у бійців була змога щось замовити – і дрон доставляв. «Я, наприклад, замовляв крабові палички. Не знаю, чого, мені їх якось так хотілося», – додає Олексій.

Втім, обидва бійці дуже схудли. На фото, зроблених пів року тому, ніби інші люди. Одразу після виходу з позицій Олексій прийняв душ. А Павло – напився води. «Чим побільше», – додає він. Пляшки із водою, які на його позицію доставляв дрон, дуже часто розбивались. По два дні він був без води і їжі. Командування теж його відзначило – дало грамоту і медаль за оборону Часового Яру.

Бригадний психолог Ілля заохочує бійців читати – книги складені на тумбочці під телевізором. Павло бере до рук «Плем'я» Себастьяна Юнґера й уважно її розглядає. Ця книга – про важливість спільноти для тих, хто повернувся з війни, пояснює психолог.

«Найкраща допомога людині в стані стресу – це інша людина, яка може її почути», – додає він.

Мова заходить про те, що є визначальним для виживання на війні. Перш за все, везіння, вважає Олексій. «Холодна голова», – апелює Павло. «Кидають гранату, вона пускає газ, натягуєш протигаз. Але починається паніка, починаєш задихатись – згадує він. – Троє не витримали – вискочили. Ми троє залишилися, вижили. Двоє не вижило. Вони залишилися там. Саме на тій позиції». Аби підтримати себе, він робив зарядку – протягом двогодинного чергування на спостережному пункті.

«Якщо чесно, перших пару днів я не вірив, що вийшов, – ділиться Павло. – Зараз вже більш-менш. З людьми поспілкувався – то якось легше. А так, то очі закриваю – і сняться жахи. Але нічого, час вилікує». За кілька днів він вирушить додому, у відпустку. «Але думаю, що відпочинку як такого не буде, бо багато роботи вдома. В мене мама одна живе в селі. Вода, дрова, підготовка до зими, – пояснює військовий. – Вона плаче, але задоволена, що я вийшов, що живий».

«Це дуже довго, – каже про пів року на позиціях Павло. – Морально дуже важко. Але якщо треба, то треба. Хтось же має це робити».

Ганна Соколова-Стех