/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F137%2Fe5ba89222e715f30796cee06808645a4.jpg)
Рецензія на серіал "Splinter Cell: Перед лицем смерті" / Tom Clancy’s Splinter Cell: Deathwatch
Адаптації відеоігор уже давно перестали бути подією, але коли Netflix оголосив про “Splinter Cell: Перед лицем смерті” у повітрі з’явився той самий відчутний нерв очікування. Бо це не просто чергова адаптація відеогри, а спроба повернути легенду, яка свого часу задала планку всьому жанру. Серія Splinter Cell — не про стрілянину й вибухи, а про тишу, контроль і холодну ефективність. І саме тому цікаво було побачити, чи зможе анімаційна адаптація передати цю напругу, де будь-який рух може стати останнім.
Плюси:
атмосфера класичного шпигунського трилеру з напругою, яку відчуваєш фізично; якісна озвучка, зокрема Ліва Шрайбера; якісна анімація та продумана робота зі світлом і тінями; вдале музичне оформлення, яке підсилює кожен момент; сценарій, що балансує між екшеном і драмою
Мінуси:
нерівний темп, особливо ближче до середини сезону; поверхневе розкриття другорядних персонажів; деякі сюжетні ходи виглядають надто звичними; короткий формат епізодів не дає повністю розкрити історію
ITC.ua
“Splinter Cell: Перед лицем смерті” / Tom Clancy’s Splinter Cell: Deathwatch
Жанр шпигунська драма
Шоуранер Дерек Колстад
У ролях Лів Шрайбер, Кірбі Гауелл-Батист та ін.
Прем’єра 14 жовтня 2025 року, Netflix
Сюжет “Splinter Cell: Перед лицем смерті” занурює у світ, де колишній оперативник “Третього ешелону” Сем Фішер намагається триматися якомога далі від минулого, але минуле, як це зазвичай буває, не відпускає. Коли молода агентка МакКенна потрапляє в халепу, він повертається у гру, розуміючи, що цього разу ворог набагато ближче, ніж здається.
Перші хвилини серіалу не залишають простору для сумнівів: тут не буде довгих вступів чи пояснень. Глядача просто кидають у вир шпигунських ігор, де немає часу розбиратись, хто кому агент і навіщо все це потрібно. І, можливо, саме це найвдаліше рішення авторів. Світ Сема Фішера завжди будувався на невідомості, на тому, що ти сам повинен збирати пазл із розрізнених шматків. І Netflix зміг передати цей відчутний хаос, який водночас є продуманим і холодним.
Сем Фішер тут уже не молодий боєць, не герой з обкладинки, а людина, яку світ давно списав. Його голос, поданий чудовим Лівом Шрайбером, звучить із тією втомою, яку не зіграєш — лише проживеш. У ньому немає пафосу, тільки гірке прийняття того, що життя стало серією завдань без мети. І ця людяність працює набагато сильніше, ніж будь-який екшен.
І саме в цьому полягає сила проєкту. Тут не намагаються видати за хвилину сотню вибухів, не женуться за гучними сюжетними поворотами. Замість цього повільне, майже невидиме занурення у світ, де ніхто не є тим, ким здається. Атмосфера густіє поступово, сцени зроблені в темних, приглушених тонах, які не лише створюють настрій, а й підкреслюють головну тему, у темряві не видно не лише ворога, а й самого себе. Іноді здається, що герої більше ховаються від власного минулого, ніж від ворогів.
Для тих, хто знайомий із грою, тут вистачає дрібних деталей: коротких фраз, знайомих позивних, відсилок, які викликають ту саму ностальгію. Але серіал не намагається бути фан-сервісом. Він працює як самостійна історія, зрозуміла навіть тим, хто ніколи не чув про Third Echelon чи про окуляри нічного бачення. Це історія про людину, яка втратила сенс, але все одно йде до кінця просто тому, що інакше не вміє.
Технічно “Splinter Cell: Перед лицем смерті” виглядає дуже впевнено. Анімація нагадує попередні роботи Netflix за мотивами відеоігор: чітка, детальна, із розумінням, де потрібно показати рух, а де краще залишити кадр нерухомим. У моменти напруги вона працює на максимум. Короткі світлові спалахи, тіні, фрагменти відображень у вікнах. Усе це створює ефект живої гри. Музика доповнює цей ефект, не надто нав’язлива, але завжди доречна.
Окремо варто відзначити те, як серіал працює з ритмом. У першій половині сезону темп стриманий, продуманий, а ближче до середини з’являється певна розмитість, кілька побічних сюжетів тягнуть на себе увагу, але не дають віддачі. Місцями це відчувається як спроба розширити світ, однак у форматі коротких епізодів така глибина іноді грає проти себе. Проте навіть у цих моментах серіал не розвалюється. Він тримається на харизмі Фішера, на його мовчазному спокої та тому, що відчуваєш за ним історію, навіть якщо її не показують повністю.
І яким би був голлівудський продукт, якби бодай раз не згадав про рашку. Це трохи тригерить, вибиває з колії перегляду, бо, здавалося б, можна було обійтись і без цього. Але, хвала богам, тут їх не ідеалізують, не намагаються зробити з них щось цікаве, просто згадують у контексті торгових схем і глобальних конфліктів. Пролунало і пішло далі. Без моралізаторства, без надриву, і на тому дякуємо.
“Splinter Cell: Перед лицем смерті” — не гучний блокбастер і не спроба перекрити, наприклад, успіх Arcane. Це спокійний, зібраний і часом навіть камерний серіал, який дивиться не на технології чи видовищність, а на людину всередині системи. На того, хто знає, що його місія, можливо, давно закінчилась, але все одно йде вперед, бо по-іншому не може. Це серіал про втому, про старіння й про відповідальність, яку не можна скинути, навіть коли вже пізно щось змінювати.
Висновок:
"Splinter Cell: Перед лицем смерті" залишає по собі відчуття міцного, хоч і не революційного продукту. Тут є атмосфера, драйв, цікаві ідеї, але водночас і певна втома жанру. Та попри знайомість історії, вона тримає завдяки темним відтінкам, хорошому темпу і головному герою, який не лише стріляє, а й думає, страждає, помиляється. Такі історії завжди працюють, бо ми дивимось не заради місій, а заради людини всередині костюма.
І хоч анімаційна стилістика не додає глибини, як у "Аркейн", вона виконує своє завдання — занурити у світ шпигунських змов без надмірної фальші. Це той випадок, коли Netflix робить адаптацію не для того, щоб здивувати, а щоб нагадати: ігрові легенди можуть цілком гідно жити й на екрані.