Військовий трибунал над цивільною. За що окупанти засудили пенсіонерку з Луганщини і як рідні борються за неї

(З міркувань безпеки імена та деякі дати змінені)

«Адвокат казав, щоб ішла захищати “родіну”»

У серпні 2024 року до дому пані Марії вкотре увірвалися російські силовики. Без жодного пояснення їїарештували, насміхаючись, що сяде пожиттєво. На очах у Марії розстріляли її худобу та птицю. Жінку вивезли уневідомому напрямку.

«Що з нею і де вона, ми не знали. Помістили в якесь СІЗО. Родичка знайшла маму ближче до зими, —розповідає донька пані Марії Наталя. — Спочатку дали мамі безкоштовного адвоката, через нього ми з неюспілкувалися. Він казав, щоб мама йшла захищати «родіну», щоб скоротити термін “покарання”».

Згодом для пані Марії родичка із-за кордону знайшла іншого, дороговартісного адвоката. Проте до судів йогоне допускали й навіть не дали ознайомитись зі справою. Зменшити міру «покарання» намагалися через станздоров’я — пані Марія мала кілька контузій і діагнозів, каже її донька. Тож адвокат почав клопотати проекспертизу стану здоров’я. Результат «експертизи» шокував: жінка нібито «повністю здорова».

«Не маючи реальних доказів, маму звинуватили в тому, що вона зберігала вдома чиїсь наркотики, — свідчитьНаталя. — Під тиском вона таки зізналась у «злочинах». Були закриті «суди», без доступу родини чи незалежногозахисту. Судили її військовим трибуналом разом з російським військовим, хоча вона — цивільна особа».

Заключний суд над Марією відбувся у червні 2025 року. Жінку засудили за сфабрикованим звинуваченням у«розповсюдженні наркотиків у великому обсязі групою осіб». Попереду — понад 10 років колонії суворогорежиму.

«Мама залишилась, щоб зберегти худобу»

«Моя мама — проста жінка з сільської місцевості на Луганщині. Її життя ніколи не було легким, — починаєрозповідь про найріднішу людину Наталя. — Батьки виростили мене, займалися господарством, тримали птицю,корів, биків, щоб вижити. А ще — садили поля. Тато ще й ходив на роботу».

Праця підривала здоров’я батьків, але не збивала з мети — дати добре майбутнє своїм дітям.

24 лютого 2022-го окупанти прорвали північний кордон Луганщини. Російські військові швидко просувалисямістами регіону. Родина розуміла: рятуватися треба швидко.

«Ми з татом виїхали до Львова. Мама залишилася вдома, щоб зберегти худобу», — згадує Наталя.

Пані Марія мусила виживати без світла, газу, води і зв’язку. «Прилітало» без упину. «Обстрілювали і«сонцепьоками», і «градами», літаки бомбили. І Марії діставалося, — пригадує її подруга Оля, яка тоді жила вокупації. — У селі ховалася САУшка і то бомбила. Тоді розверталася й село бомбила, хоч там їхні [військові] булиі ми там жили. А вони брали і бомбили».

Від обстрілів загинули деякі свійські тварини. Потім це виявиться для пані Марії лише «розминкою».

«Її називали “ждуніха України”»

Коли окупанти зайшли до села, майже одразу взялися шукати родичів українських військових. Не минали йхату Марії.

«Усі знали, що в нас проукраїнська сім’я і в родині є військовослужбовець. Маму били представники місцевоївлади, знущались з неї», — пояснює Наталя.

Окупанти часто навідувалися до дому пані Марії, пригадує Ольга. «Часто були обшуки, забрали комп'ютер,фотографії, все позабирали, бо зять служить. 100 разів перевіряли», — розказує жінка.

Скільки було таких візитів — ніхто не знає. Попри все, пані Марія не впадала у відчай: доглядала за худобою,яка вціліла, продавала молоко, каже Наталя. У селі не було електрики. Родичка із-за кордону знайшла перевізникай передала пані Марії гроші на генератор. Жінка придбала його в найближчому місті. Щоб заправити генератор,солярку довелося брати у військових РФ в обмін на домашні продукти.

Грошей на виживання не вистачало — довелось оформити російську пенсію, а для цього — вимушено взятипаспорт з триколором.

«Вони в 23-му почали заставляти брати паспорти російські. Не хотілося лізти на рожон, бо ж вб'ють та й все.Кожен старався вижити», — пояснює Ольга.

Ще важче в окупованому селі було немічним літнім людям. Пані Марія допомагала важкохворим у побуті.Онкопацієнтам жінка купувала дорогі ліки, а в селі навіть не було фельдшера, за словами Ольги. Але окупантамце не подобалося.

«Тим мама ще більше привертала увагу окупантів. Вона була під пильним наглядом місцевої проросійськоївлади та колаборантів. — каже Наталя. — Її називали “ждуніха України”».

Сусідами пані Марії стали військові РФ — вони зайняли вільні хати українських господарів, завезли тудиозброєння. Базувалися й у лісі неподалік від дому пані Марії.

«Потім [військові РФ] поставили близько до хат самохідну установку. І вона підірвалася. Поруч хати, у тому жчислі й Маріїна, залишились без даху. Ні вікон, ні дверей не було», — розказує Ольга.

Сама господарка, на щастя, вціліла. Але допомагати їй ніхто не поспішав.

«Посипалась хата, стіна впала. Мама намагалася впоратися самотужки, але на ремонт не було ані сил, анігрошей. Просила місцеву владу посприяти. Їй відмовляли, бо вона там “ніхто», тобто не власник будинку, хочаофіційно дружина тата і мала на руках всі документи…» — переповідає Наталя слова місцевих, які виїхали зокупації.

Марія навіть не могла розділити горе з рідними — у селі не було зв’язку. Кілька разів на рік виїжджала доміста, щоб зловити поділку мережі й почути близьких. А це кілька годин розбитою дорогою. Поїхати туди й назадкоштувало майже пів пенсії.

Згодом жінці заборонили спілкуватися з рідними в Україні. Місцева «влада» забрала в неї кнопковий телефон.Зі своїх телефонів, підключених до «Старлінку», російські військові давали Марії подзвонити за кордон дородички. Одного разу навіть вдалося поговорити по відеодзвінку з усією сім’єю.

«Берегла для нас ту розруху»

«Ми скандалили і вмовляли її виїжджати, — пригадує ту розмову Наталя. — А вона стояла на своєму: “Як явсе кину, тут багато роботи, це мій дім. Ви повернетесь, а жити буде ніде, бо хати або заселяють, або розбираютьпо камінчиках інші люди”. Вона берегла для нас ту розруху…»

Окупанти ледь не щодня переконували: вони принесли «найкраще життя», бо в Європі, нібито, вже голод ізубожіння. Загарбники й колаборанти повторювали: вся Україна давно під росіянами.

«Моя мама дуже піддавалась тій пропаганді, вона довірлива. Тому нас і кликала додому, щоб ми “не скиталисьпо світу голодні й без дому». Логіка в цьому є. Її вини я не бачу зовсім», — пояснює Наталя.

«Про маму хочеться просто кричати»

Пані Марія уже понад чотири місяці в російській неволі. Родина робить усе, щоб її визволити. Чоловік паніМарії подав відповідну заяву до місцевого відділку поліції в Івано-Франківській області. На наш запит у поліціївідповіли, що за заявою чоловіка завели оперативно-розшукову справу, чоловіка пані Марії допитали. Однакрезультатів поки немає.

«Інформація, що представляє інтерес про справи, від ДПІ “Український національний центр розбудови миру”,яке виконує функції Національного інформаційного бюро об’єднаного центру з пошуку та звільнення полоненихта товариства “Червоного Хреста”, після скерування запитів, не надходила. Наразі досудове слідство триває», — відповіли нам у районному управлінні поліції.

Крім того, чоловік Марії звернувся до Національного інформаційного бюро та Координаційного штабу зпитань поводження з військовополоненими. У витягу з інформаційної системи Координаційного штабу за 3жовтня 2025 року пані Марію «незаконно позбавлено свободи». Ймовірне місце утримання жінки станом на 1березня 2025 року — ізоляційний ізолятор одного з окупованих міст, йдеться у витягу.

Про умови перебування в ізоляторі Наталі розповіла родичка із-за кордону, яка має можливість листуватися зпані Марією.

«"Содєржаніє", я так зрозуміла, в СІЗО платне, бо мама пише їй про посилки: їй потрібні ліки, їжа, одяг, засобигігієни, навіть косметику просила (хоча до війни не фарбувалася ніколи). Думаю, що “власники" СІЗО більшістьречей собі забирають. Родичі передають їй усе, що треба», — каже Наталя.

Із пані Марією листується і її адвокат. Нещодавно він подав апеляцію, щоб відтягнути час і зменшити термін«покарання». Проте дочка майже не вірить, що її мама виграє в апеляційному суді.

«Батько й сестра чекають, що ми зможемо її обміняти з полону. А я не знаю… Цивільних так рідко міняють…Час іде, і не те що говорити хочеться про маму, а просто кричати. Я так втомилась…» — ділиться Наталя.

Вона працює і виховує дитину. А ще — працює над збереженням пам’яті загиблих, полонених та безвістизниклих. У громаді, де мешкає, дівчина планує відкрити Алею Пам’яті та Надії.