«Журналісти фіксують сьогодення, а письменники залишають його для вічності. Але іноді це — одні й ті самі люди»

Під час розмови йшлося про те, що спонукало їх до написання книг, у чому вони бачать цінність такого формату подачі інформації, де шукають натхнення, як знаходять сили для цієї роботи та чи планують продовжувати.

У розмові взяли участь: програмний директор ГО «Детектор медіа», член наглядової ради Суспільного мовлення Вадим Міський, журналіст-фрилансер Юрій Луканов, кореспондент «Новая газета — Европа» Дмитро Дурнев, журналіст і письменник Денис Казанський та співзасновниця The Ukrainians Media та головна редакторка онлайн-журналу Reporters Марічка Паплаускайте.

Модерувала розмову керівниця напрямку стратегічних партнерств DII Ukraine Марія Вереітіна.

«Сьогодні ми говоритимемо про книжки, що допомагають нам осмислити історію і сьогодення. Журналісти щодня фіксують реальність, але дедалі частіше виходять за межі коротких форматів. Це спосіб залишити глибший інформаційний слід і культурний спадок. Журналісти фіксують сьогодення, а письменники залишають його для вічності. Але іноді це — одні й ті самі люди», — сказала Марія Вереітіна, представляючи спікерів.

Фото 2 Марія Вереітіна

Вадим Міський, який у співавторстві з Тамарою Гусейновою написав книжку «Українське радіо: історія буремного століття», розповів, що її присвятили 100-річчю першого українського мовника.

«Це така форма трошки глибшого осмислення та рефлексії, коли можна подивитися ретроспективу якихось речей або просто про них ретельніше подумати й зафіксувати в довших формах. Не щось поточне, що несеться тут і зараз, із чим зазвичай працює журналістика, а спроба порефлексувати. Торік “Українське радіо” святкувало своє сторіччя, це дуже непересічна дата в українській історії загалом, тому що це медіа всі ці 100 років було фактором формування нашої ідентичності. Загалом книжка присвячена тому, як ідентичність українців формувалася разом із цим мовником, який ішов із народом пліч-о-пліч», — сказав Вадим Міський.

Вадим Міський

Він розповів, що «Українське радіо» певний відрізок часу було найпопулярнішим медіа, не втрачає своєї впливовості з появою телебачення. Особливо відчутною його вага стала під час перших тижнів повномасштабного вторгнення, адже саме радіо було єдиним зв’язком з окупованими територіями.

«У перші тижні повномасштабного вторгнення, коли була велика міграція в країні, з собою телевізор не візьмеш в машину, а можна було по три-чотири дні в дорозі провести. Радіо залишається з людьми на окупованих територіях. Так сталося, що з початку повномасштабного вторгнення на певний період я сам став радіоведучим. У мене була щоденна передача у вечірньому і ранковому праймі зі спростуванням російської дезінформації. І найбільше фідбеку приходило саме з окупованих територій, із Херсона. Це було єдине українське медіа, яке мало туди доступ в умовах відсутності світла, інтернету й в умовах того, що транслювалося з херсонської телевежі російське телебачення і радіо. Тоді “Українське радіо” зробило таку спецоперацію” посилило миколаївський передавач, так, щоб охопити Херсон. Роль радіо трансформувалася, змінилась, але це медіа і сьогодні залишається стратегічно важливим», — говорить Вадим Міський.

У письменницькому доробку журналіста Юрія Луканова вже з десяток книжок, зокрема «Репортер Волковський» і «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму». У першій книзі він узагальнює та художньо осмислює досвід журналістів у реаліях гібридної та відкритої війни. У другій він розповідає про репресії проти свободи слова в окупованому Росією Криму.

«Я журналіст, репортер, який дуже любить працювати “в полі”, ніж у редакції редагувати чиїсь тексти або перед камерою в ефірі. І відповідно, документальні кінострічки для мене — це абсолютно органічні речі. Я не висвітлював Крим давно — до наступного дня після того, як сталася ця історія з захопленням кримських Верховної Ради й Урядового будинку. І я написав там десяток репортажів, як перед тим із Майдану, потім із Донецька тощо. І тому це абсолютно природна річ, що у мене назбирався певний матеріал», — розповів Юрій Луканов про те, з чого починалася його книжка.

Юрій Луканов

Його книга народилася з польових нотаток, зустрічей і навіть побутових дрібниць — як-от пошук корка для пляшки вина в Краматорську серед зруйнованого міста.

«Репортаж — це жорсткий формат. А коли я писав про Крим чи Донбас, то розумів: є історії, які не втиснеш у газетну колонку. Хотілося трошки більше правди — тієї, що за рядками. Така історія у звіті не поміститься, а в оповіданні — живе. Воєнна проза або не воєнна, взагалі проза будь-яка, відрізняється від журналістики тим, що ти можеш щось посилити, щось зробити більш емоційним. І таким чином воно вийде більш об’ємним за своїм сприйняттям», — каже Юрій Луканов.

Дмитро Дурнев

Дмитро Дурнев шість років працював на окупованій території. Його книжка — про те, як Росія руйнувала українську землю.

«Я журналіст. Я не хотів бути біженцем, і тому в 14-му році переїхав у Маріуполь. І шість років я працював на окупованій території десь до грудня 2020 року. Я туди заїжджав під прикриттям газети “Московський комсомолець”. Ми видавали в Донецьку “МК Донбас” за франшизою. І я бачив, що роблять з українською землею окупанти. Я не думав, що я буду щось писати. Але це вже четвертий проєкт. Бо коли бачиш, як на площі Леніна люди стоять на мітингу в день Голодомору, розумієш: це треба зафіксувати. Щоб онуки знали, що таке Росія, коли вона приходить», — говорить він.

Дмитро Дурнев співпрацює з європейськими видавництвами. Його тексти вже перекладені шведською, фінською, португальською та іншими мовами.

Під час розмови «Від шпальт до форзаців: чому і як журналісти стають письменниками?»

Для Дениса Казанського книжка є способом не дати історії розчинитися в потоці новин. У співавторстві з Мариною Воротинцевою він написав книгу «Як Україна втрачала Донбас».

«Я і моя співавторка дуже багато писали про те, що відбувається, про події на Донбасі та про події, які відбувалися у 2014 році. Ми зрозуміли, що дуже багато матеріалу є, але все це в рамках статей в інтернеті, новинних стрічок. Немає цілісної картини. І, крім того, з часом ми зіткнулися з тим, що дуже багато джерел просто зникають. Сайти зникають, блоги, якісь сторінки видаляються в соцмережах. І дуже багато з того, що насправді було опубліковано раніше, вже недоступне, поступово зникає. У паперовій книзі ми бачимо систематизацію, збір і збереження досвіду, інформації, всього, що напрацьовано», — розповів Денис Казанський про ідею книги.

Денис Казанський

За його словами, метою книги було встановити, як і чому Україна втратила контроль над одним зі своїх регіонів.

«Ми вирішили, що не будемо розподіляти українців на “східняків” і “західняків”. Ми пишемо і для тих, і для тих. Це книга для всіх українців, щоб усі читали й розуміли, не забували, що відбулося. Нам важливо було це все вибудувати в якусь послідовність подій. Важливо, що тепер це існує як книга, цілісний документ, тому що інформації зараз дуже багато і стає все більше. І це вже такий океан інформації, в якому люди губляться», — розповів Денис Казанський.

Марічка Паплаускайте

Марічка Паплаускайте є авторкою книжки художніх репортажів «Бог дивовижних людей та інших грішників» і книжки «Потяг прибуває за розкладом». Також вона долучилася до написання книги «77 днів лютого», яка є збіркою репортажів під час повномасштабного вторгнення. Марічка Паплаускайте говорить про документування як місію.

«Я маю кілька книжок, але мені досі незвично називатися письменницею і комфортніше в ролі журналістки та редакторки. Ми видаємо книжки, тому що справді у вирі цих усіх подій, які ми переживаємо, хочеться зберігати щось, що може зберігатися довше. Власне тому ми видаємо друкований журнал Reporter, саме тому ми почали видавати книжки. Перша книжка, яку The Ukrainians Media зробило після початку повномасштабного вторгнення, була “77 днів лютого”. І це була історія. Це збірка репортажів, які ми видавали в онлайні, але нам хотілося зберегти їх у форматі книжки для того, щоб потім можна було до них повертатися», — розповіла Марічка Паплаускайте.

Фото: DMF