Методички Безуглої, булінг у школі й опера у коричневих колготках. Про що говорять у ютубі

Минулого тижня я отримала нагоду дослідити на собі п’ять стадій прийняття неминучого, але у зворотному порядку: від прийняття до заперечення. Приводом стало інтерв’ю народної депутатки Мар’яни Безуглої на каналі «Кулуари Забєліної».

Мар’яна, попри її інформаційну активність у фейсбуці, інтерв’ю дає ледь не раз на рік, тому я відразу прийняла необхідність подивитися цю розмову. Очевидно, що не можна пропустити шанс дізнатися від першої особи про мотиви її дій і їхні наслідки. Переживши під час перегляду депресію, торг і гнів, я опинилася на стадії заперечення доцільності цього інтерв’ю.

На початку програми ведуча нагадала Безуглій про деякі її пости, які багатьох обурили. Зокрема, про загибель киянина Дмитра Ісаєнка від російської ракети та народного депутата Ярослава Рущишина у ДТП. Про першого Безугла написала, нагадаю, що «косив від армії, але карма», а про другого, що «загинув не в бою, а ганяючи на мотоциклі».

— Ви не шкодуєте про низку своїх публікацій? — спитала Забєліна.

— В мене був ряд розмов з колегами. Коли мова йде про смерть, краще бути обережнішим. Можливо, треба було бути м’якшою, — відповіла гостя.

Отже, якісь неназвані колеги провели виховну бесіду і вмовили нардепку хоча б бути «обережнішою». Але, напевно, забули підказати, що варто було б вивчити ім’я загиблого Дмитра Ісаєнка, бо Безугла наполегливо називала його «тим хлопцем».

В подальшому з’ясувалося, що, можливо, колегам нардепки варто провести з нею ще одну виховну бесіду стосовно неприйнятності ейджизму.

— Друг Сирського Коваль (генерал-полковник Михайло Коваль — Авт.) — дід такий — очолює університет оборони, який є кузнею генералітету, — між іншим сказала народна депутатка.

Забєліна слова гості ніяк не коментувала, а була зосереджена на тому, щоб поставити якомога більше запитань.  Зокрема, вона поцікавилася думкою гості про популярну у соцмережах теорію щодо роботи Безуглої на Банкову.

— Ще одна з таких частих речей, які використовують проти вас, що ви куруєтеся з Офісу президента, що ви нібито є людиною Єрмака…

— Ні, я ніколи не отримувала методичек. Це мазохістський [акт], якщо б я транслювала такі методички, бо більшість часу своєї публічної активності я підсвічую проблематику. Я не використовую це так, як наша класична опозиція, просто виливаючи бруд, що Андрій Борисович чи Зеленський — вони жахливі, ні на що не здатні або ще щось. Це абсурд, — відповіла нардепка.

Якби я писала методичку від ОП хоч для народних депутатів, хоч для школярів, я б обов’язково зауважила, що спочатку потрібно заперечувати роботу на офіс, потім трохи полити брудом опозицію, а потім згадати в позитивному ключі керівництво. Але повернемося до питання доцільності інтерв’ю. Припускаю, що Юлія Забєліна передбачала таку реакцію від глядачів, тому одночасно з випуском епізоду написала у фейсбуці пост-пояснення.

«Перш ніж робити це інтерв’ю інструментом для політичних цілей, хоча б подивіться його для початку. Я думаю, що багато що стане більш зрозумілим», — звернулася вона до глядачів.

Я подивилася. І, на жаль, відповідей на два запитання, які я ніяк не збиралася використовувати в політичних цілях, —  про мотиви та результати активності Безуглої, —  я не отримала.

— В абсолютній більшості моя мотивація — це висвітити контраст певної проблематики, — пояснила народна депутатка.

— Як обираєте проблеми, які будете коментувати? — уточнила ведуча.

— Мультифакторіальна консолідація тієї чи іншої інформації з аналітичними висновками, — пояснила гостя.

Щодо результатів «висвітлення контрастів певної проблематики», то за годину сорок хвилин інтерв’ю  депутатка не сказала нічого конкретного. З її слів витікало, що вона ледь не єдина в країні, хто говорить правду про ситуацію на фронті і у війську. Але повноваження народних обранців, якщо я не помиляюся, не обмежуються комунікацією проблем. Було б цікаво дізнатися, як саме нардепка використала наявний у неї, окрім фейсбуку, інструментарій і до чого це призвело.

Але в розмові із Забєліною про це не йшлося, отже, я приречена залишатися на стадії заперечення принаймні ще рік — до наступного інтерв’ю Безуглої.

І на останок. За тиждень розмову з нардепкою подивилися 6,3 тисячі глядачів, що дивно. Я думала, вона цікава значно більшій кількості людей.

Наступні два відео набрали ще менше переглядів, і це мене не тільки здивувало, а й засмутило. Бо перший епізод третього сезону «Голосного подкасту» на каналі «Голоси дітей» (4,8 тисячі переглядів за тиждень) вважаю важливим, і не лише на цьому тижні, а другий епізод нового подкасту «Кава і Омега» (всього 670 переглядів за 4 дня) — джерелом дуже цікавих тем з питань інформаційної гігієни.

Гостею «Голосного подкасту» у ведучих Олени Розвадовської та Азада Сафарова була головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва. Темою подкасту став булінг у школі.

Кримськотатарська родина Севгіль повернулася до Криму з Узбекистану у 1989 році, однією з перших. У класі Мусаєва була єдиною представницею киримли. За це її били, цькували і називали «грязной татарвой».

«Я всю школу відчувала себе другосортною дитиною», — сказала Севгіль.

Один з епізодів булінгу залишив настільки сильну травму, що у майбутньому довелося звертатися до психолога. Журналістка не змогла стримати сліз, коли про це розповідала.

«На якийсь момент у мене був злам ідентичності. Я підписувалася «Севілья» та вигадувала, що це ім’я — на честь іспанського міста. У мене прямо закарбувалося, що кримські татари — це другосортний народ. І що любов, повагу, друзів, хороше ставлення треба заслужити. Це дуже боляче», — поділилася гостя.

Азад Сафаров, який за національністю є азербайджанцем і навчався у донецькій школі, поділився своїм досвідом.

«Як тільки я прийшов до школи, мене почали називати чеченцем, чорним, вчителі це чули, але ніхто не реагував», — згадав Азад.

Булінг у школі — явище, на жаль, вічнозелене в силу і певних культурних традицій пострадянського суспільства, і особливостей дитячої психіки. Але сьогодні ризики збільшилися, адже в країні — тисячі внутрішньо переміщених сімей, чиї діти часто змушені навчатися у чужому для них середовищі. І хоча Олена Розвадовська навела позитивний приклад дружби свого племінника з заходу України з хлопцями з Бахмуту та Харкова, які втекли від війни, це навряд чи ще норма, на жаль. Саме тому цей епізод «Голосного подкасту» обов’язково треба подивитися і підліткам, і їхнім батькам та вчителям. Я б взагалі виділила один урок та показала епізод у школі. Бо не так багато в нас відомих спікерів, які б одночасно і відверто поділилися своїм досвідом, і дали слушні поради.

На тлі складної розмови про шкільний булінг бесіда блогера Володимира Анфімова та комунікаційниці Ярини Ключковської у подкасті «Кава і Омега» на каналі Анфімова могла здатися просто розвагою. Але насправді, обговорюючи в форматі дружніх посиденьок резонансні події тижня, як от інтерв’ю Олексія Арестовича Ксенії Собчак чи черговий фейк, який поширив  Дональд Трамп у соцмережі Truth Social, співведучі зачепили глобальні проблеми споживання інформації — як в Україні, так і у всьому світі.

Наприклад, чи варто дивитися пропаганду, щоб «знати ворога у обличчя», чи це небезпечно через вплив, який вона, ймовірніше, буде справляти навіть на скептично налаштованого глядача.

Думки Анфімова та Ключковської розділилися. Він був впевнений, що це корисно, вона — що більшості людей це протипоказано.

— А ти читав «Майн Кампф»? Трошки? А я ні. Мені здається, щоб споживати контент ворога і не потрапити під вплив, треба мати ментальну дисципліну і холодну неупереджену відстань. Важко відокремити той момент, коли ти просто перестав умоглядно читати і починаєш проникатися, — сказала Ярина.

В цьому епізоді подкасту, на відміну від першого випуску, погляди співведучих помітно полярізувалися і майже на кожну тему вони мали різні думки, тому стало ще цікавіше.

Так само Анфімов та Ключковська посперечалися на тему, добре чи погано мати недовіру до будь-якої інформації або чи варто державам почати регулювання бізнесу великих цифрових майданчиків.

— Якщо ти можеш монетизувати увагу, вона стає чимось цінним. Головна емоція, яка збільшує охоплення — обурення та гнів. Суспільство на тому етапі, коли треба втручатися, бо ми хворіємо від того, що нашою увагою зловживають, — сказала Ярина.

Ключковська схилялася до думки, що інструментом регулювання міг би стати податок на цифрову рекламу, Анфімов — інвестиції в освіту, щоб користувачі споживали інформацію свідомо, адже повністю контролювати інтернет все одно не вдасться.

У багатьох глядачів можуть бути й інші думки з цього приводу. І добре, що  подкаст не дає однозначних оцінок чи рекомендацій, а скоріше є запрошенням до спільних роздумів на тему. Чим він і приваблює.

Втім, перемогу у боротьбі за глядацькі симпатії цього тижня здобула культура. Прем’єрний випуск другого сезону подкасту «Деколонізаторки» на каналі «Суспільне Культура» переглянули 19 тисяч разів, а відео «Телебачення Торонто» про забуті українські фільми 1990-х — рекордні 74,5 тисячі.

На «Суспільному» літературознавиця Валентина Сотникова та культурологиня Маріам Найем, як і у першому сезоні подкасту, розмірковували про травми, стереотипи та комплекси, що імперії залишили у спадок своїм колоніям. Цього разу ведучі зосередилися на попкультурі.

— Хоча може здатися, що зв’язок між попкультурою й деколонізацією не дуже зрозумілий, але саме це ми будемо доводити весь цей сезон, — почала Міріам.

— Попкультура формує уявлення про світ, — підхопила Валентина.

Говорили переважно про західні фільми та серіали: «Віднесені вітром» з його толеруванням рабства, «Друзів» з його відсутністю національного різноманіття, «Індіану Джонса» з героїзацією контрабанди та чорної археології та навіть оперу «Аїда»  Джузеппе Верді з недолугими спробами постановників зобразити представників єгипетської та ефіопської культур.

Через постановку «Аїди» дісталося ї Київській опері, куди деколонізаторки сходили на ревізію та побачили акторів у леопардових шкурах та коричневих трико, що мали імітувати темну шкіру героїв.

— Не бачу проблеми взяти на цю роль людину слов’янської зовнішності, глядачі розуміють контекст. Це набагато краще, ніж вдягати актора у капронові колготи, — обурилася Міріам.

І хоча деякі зауваження ведучих викликали бажання втрутитися та висловити свою цінну думку, загалом співрозмовниці досягли мети — змусили глядача думати.

Наостанок ведучі зачепили тему української попкультури в умовах російсько-української війни.

— Українська попкультура має підлаштовуватися під нове суспільство, вона має бути більш інклюзивною, образ військового має бути більш реалістичним, — сказала Міріам.

Думаю, це можна вважати анонсом подальших випусків подкасту.

Щодо проєкту «Телебачення Торонто» із ведучою Аліною Шереметою про українське кіно 1990-х, то тут щось окремо цитувати — тільки паплюжити.

Це динамічне півгодинне відео, яке вмістило розповідь про близько десятка забутих українських фільмів 1990-х із коментарями кінокритика Ігоря Кромфа та режисерки Надії Парфан.

Разом із ведучою вони розповіли про зміст, режисера і долю кожного фільму, і зробили це з таким щирим захопленням, що терміново захотілося кинути все та передивитися всі згадані стрічки.

Цей випуск «Телебачення Торонто» — ідеальний приклад, як можна швидко та ненав’язливо зацікавити українців забутою історією та культурою.

І ще. На цьому тижні у ютубі трапилася ще одна яскрава прем’єра — на каналі «Ми — Україна+» вийшло нове шоу Володимира Золкіна. Але його, на щастя, подивилася Антоніна, що коштувало їй трошки нервових клітин. Раджу спочатку ось тут почитати її враження від проєкту, а вже потім дивитися його.