Рецензія на фільм "10 блогерят"

Від фільму “10 блогерят” не очікувалося абсолютно нічого. Максимум, легкий перегляд, щось на один вечір. Її задум — зібрати в одній локації десяток блогерів, аби показати, як сучасний хейт у соцмережах може перетворитися на справжню зброю, виглядає для українського кіно досить незвично. Це спроба зробити чорну комедію з елементами детективу, та чи вийшло це у творців?

“10 блогерят”

Жанр чорна комедія
Режисер Олександр Щур
У ролях Ольга Сумська, Олег Вертинський, та ін.
Прем’єра 16 жовтня 2025 року, кінотеатри

Історія фільму “10 блогерят” починається досить буденно. Кілька відомих інфлюенсерів отримують запрошення взяти участь у загадковому реаліті-шоу. Локація — великий заміський павільйон, де, здавалось би, все готове для лайвстрімів, інтриг і скандалів на камеру. Та вже з перших хвилин стає зрозуміло, що це не просто шоу — це пастка. Один за одним учасники починають зникати, а публіка в інтернеті спостерігає за цим, голосуючи, хто має піти наступним.

Сама ідея виглядає сміливою, навіть якщо реалізація подекуди шкутильгає. Концепт справді цікавий, і на папері міг стати чимось справді прикольним. Але фільм не завжди витягує задуману сатиру до потрібного рівня. Гумор часто виявляється грубим і передбачуваним, а частина жартів побудована на старих кліше: тіло, лайка, незручні ситуації. Це давно не дивує і не викликає сміху, радше втомлює. Є кілька моментів, де жарти працюють, але таких епізодів катастрофічно мало. А для чорної комедії цього замало подвійно.

“10 блогерят” саме такий випадок: історія наче й має кістяк, але він тонкий, крихкий і не витримує ваги всіх сюжетних гілок. Жарти з’являються з повітря, більшість сцен розвиваються без логічного підґрунтя, а конфлікти між героями виглядають надуманими. У результаті комедія не смішить, сатира не кусає, а детектив не інтригує. Все це перетворюється на строкатий хаос, який спостерігати цікаво хіба що через цікавість, куди ж воно все впаде далі.

Через це емоційна правдивість тане, і навіть потенційно сильні моменти виглядають театрально. До того ж темп історії постійно скаче: перші двадцять хвилин усе тягнеться, потім сюжет різко прискорюється, ніби хтось перемотав плівку вперед.

Водночас не можна не відзначити моральну складову. Фільм говорить про хейт у соцмережах, про те, як публічне знищення стає частиною розваги. Це правильне повідомлення і потрібна тема. Тут сценаристи влучили. Бо різниця між критикою та приниженням часто стирається, і “10 блогерят” про це нагадує. Мораль зрозуміла й без моралізаторства. У цьому, можливо, навіть головна сила картини.

Атмосфера стрічки працює значно краще за гумор. Знято все в обмеженому просторі, у замкнутій локації, де кожна деталь ніби дихає напругою. Камери, павільйони, від цього простору справді стає некомфортно. Є моментами відчуття, що герої не просто у грі, а у власному пеклі, яке самі собі створили. І це вдала знахідка. Операторська робота приємно дивує, кадри виглядають атмосферно, а колірна палітра додає фільму відчуття клаустрофобії та тривоги.

Фінал намагається здивувати, і певною мірою це вдається. Твіст із розв’язкою спрацьовує неочікувано, та хочеться, аби до нього підвели більш логічно. Відчувається, що задум був, але сценарій потребував ще кількох ітерацій, аби вистрілити на повну. Все виглядає ніби в останній момент змонтованим, через що емоційного удару немає. Але сама спроба похвальна — для нашого ринку навіть такий формат уже крок уперед.