Рецензія на фільм “Чорний телефон 2” / Black Phone 2

16 жовтня в кіно стартував надприродний фільм жахів “Чорний телефон 2” — сиквел екранізації оповідання “Чорний телефон” (збірка “Привиди XX століття”, 2005) Джо Гілла, що вийшла на екрани у 2022 році. Як виконавці Мейсон Темз, Мадлен Макгроу, Джеремі Девіс та Ітан Гоук, так і режисер Скотт Дерріксон разом зі сценаристом К. Робертом Каргіллом — усі вони знову в проєкті. Чи вийшло щось доладне з витівки повернути на екрани зловісного маніяка Хапача — розбираємося в огляді нижче.

“Чорний телефон 2” / Black Phone 2

Жанр фільм жахів про надприродне
Режисер Скотт Дерріксон
У ролях Мейсон Темз, Мадлен Макгроу, Ітан Гоук, Джеремі Девіс, Мігель Мора, Деміан Бічір, Аріанна Рівас, Анна Лор
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb, офіційний сайт

Пройшло кілька років відтоді, як наляканому хлопчиську Фінні Блейку вдалося розправитися з дітовбивцею Хапачем, а його сестрі Гвен, завдяки своїм екстрасенсорним здібностям, що дісталися дівчинці від матері, знайти брата. Вони подорослішали, а їхній батько перестав пити та поводитися з дітьми як з худобою. Втім, юнаку досі не вдалося подолати глибоку травму, що утворилася внаслідок зустрічі з маніяком, і це переросло у неконтрольовану агресію — тепер Фінні готовий товкти пики одноліткам за першої ліпшої нагоди.

Але в усьому іншому, здавалося б, в історії Хапача можна поставити жирну крапку, якби Гвен не дошкуляли нав’язливі сни з християнським юнацьким табором, розташованим у Скелястих горах, і вбитими там дітлахами. Зрештою, ці видіння набувають все більш зловісного та реалістичного характеру, через що дівчина планує туди відправитися та з’ясувати, що там сталося. Продовжують перманентно дзеленчати й таксофони, коли поряд з ними опиняється Фінні. Під приводом підробітку у якості стажерів-виховників, підлітки вирушають у табір, де їх чекає монстр вже не реальний, а той, що виринув з самого пекла.

Три роки тому перший “Чорний телефон” став касовим хітом. Він скидався на типову стівенкінгівщину, де події відбувалися в тихому американському передмісті, в центрі оповіді знаходилися підлітки, антагоністом виступав страшний убивця, і все це підкріплювалося ретро-сетингом кінця 70-х. Щобільше, в кадрі навіть майоріли пеннівайзівські кульки, щоправда, цього разу чорні замість червоних. Недарма, мабуть, кажуть: яка хата — такий тин, який батько — такий син.

У сиквелі знаний горормейкер Скотт Дерріксон та сценарист К. Роберт Каргілл, з яким режисер працював до цього неодноразово, йдуть дещо іншим шляхом. Так, вони таки прагнуть буквально відродити чергову версію небайдужого до малих чудовиська (як і Пеннівайз зовсім скоро повернеться на екрани в “Ласкаво просимо до Деррі”), але не ставлять за мету відтворити автентичну кінгівську атмосферу. Натомість кінороби відкрито надихаються куди прямолінійнішими, класичними слешерами, і роблять це напрочуд майстерно.

Власне, ще у першому фільмі була пряма згадка про знакову для жанру “Техаську різанину бензопилою” (1974) Тоуба Гупера, нині ж події переносяться на початок 80-х, тобто в епоху жанрового розквіту. Саме тоді з’явилися на світ такі монструозні, культові стрічки, як “П’ятниця, 13-те” (1980) та “Кошмар на вулиці В’язів” (1984). Від першого Дерріксон запозичує локацію дитячого табору (там було “Кришталеве озеро”, тут — “Гірське”) та потонулих дітлахів, від другого — химерні сни та маніяка у них з холодним знаряддям вбивства напереваги (у кадрі знову фігурує стара добра сокира). Причому так само загибель уві сні означатиме смерть і наяву.

І в тому, що досвідчений постановник вправний у моторошному жанрі — немає жодних сумнівів; на аудіальному та візуальному рівнях “Чорний телефон 2” виглядає чудово. Рідкісні скримери працюють справно. Пестить вухо невмируща класика від Pink Floyd. Кожна нова поява почвари у масці змушує серце калатати частіше. Зловісно дивиться на глядача око на розрізаному навпіл обличчі померлого хлопчика. Так, Дерріксон вміє бути лячним, шокувати сценами, що миттєво врізаються у пам’ять.

А ще йому магічним чином вдається видати відверто нісенітну історію за досить гарний жанровий зразок, і цим він нагадує колегу Джеймса Вана. Обох в якийсь момент занесло у високобюджетну супергероїку (Дерріксон режисерував марвелівського “Доктора Стренджа” (2016), а Ван — дісішного “Аквамена” (2018)), але обоє довели, що досі спроможні фільмувати якісні жахастики.

Що у ванівському “Втіленні зла” (2021), що у дерріксонівському “Чорному телефоні 2” вистачає сценарних умовностей, та усі вони начисто нівелюються ґрунтовним знанням жанру, законів, завдяки яким він функціонує та вмінням працювати з формою. Обоє з великою шаною ставляться до культової класики та свідомо надихаються роботами великих попередників — чи то Ардженто, чи Крейвена — неважливо. Адже у підсумку у них нерідко виходить щось таке, що досвідчені шанувальники жанру точно оцінять.