«Жодного вибору» Пак Чхан Ука: найсмішніший і найлюдяніший фільм режисера «Олдбоя»

В рамках Київського тижня критики українському глядачу випала можливість ознайомитись з новою роботою південнокорейського режисера Пак Чхан Ука – трилером з елементами чорної комедії «Жодного вибору» (No Other Choice). Фільм з тріумфом стартував в основній програмі 82-го Венеційського фестивалю, а у нас на великі екрани вийде в грудні. Заплануйте його собі до перегляду, бо, можливо, сильнішої картини в цьому році ви вже не побачите. Зараз рейтинг фільму на Rotten Tomatos дорівнює 100% - тобто всі, хто не дивився, у повному захваті.

І так, це дійсно найкраща робота Пак Чхан Ука - смішна і страшна водночас. Режисер перевершив свою ж майстерність в «Олдбої» чи в серіалах «Маленька барабанщиця» і «Співчуваючий». Південна Корея вже номінувала «Жодного вибору» на «Оскар» від країни і дуже сподываэмось, що він таки потрапить в шорт-ліст.

За основу для свого фільму Пак Чхан Ук взяв роман «Сокира» американського письменника Дональда Вестлейка, який писав у жанрі детективів та гумористичної прози. Роман вже було екранізовано під назвою «Гільйотина» грецько-французьким режисером Коста-Гавросом. В усіх трьох - це історія про людину, яка втратила роботу і щоб отримати нову посаду вирішує фізично знищувати конкурентів. Але є нюанси - у Пан Чхан Ука це більше людська історія, в якій показано, яку значну роль відіграє підтримка сім'ї.

Пак Чхан Ук, який говорив, що хоче зробити екранізацію «Сокири» своїм шедевром, додав чимало південнокорейського колориту, але зрештою психологічна травма від втрати роботи – поняття інтернаціональне і зрозуміле в будь-якому куточку світу (до речі, та ж  південнокорейська «Гра в кальмара» теж свого роду наслідок неможливості знайти пристойну посаду).

Життю інженера великої паперової фабрики Ман Су (актор Лі Бьохон, якого ми знаємо як Фронтмена з «Гри в кальмара") можна лише позаздрити – він на хорошому рахунку роботі, де його цінують і добре платять. В нього чудова родина: красуня-дружина, прекрасні син та донька, двійко дружелюбних золотистих ретриверів. Дружина може дозволити собі не працювати – ходить на танцювальний гурток та на теніс, виховує дітей. А ще – Ман Су здійснив свою дитячу мрію і взяв в іпотеку будинок, де провів дитинство. Зробив там теплицю і у вільний час вирощує бонсаї.

Це казкове життя не впало йому з неба. З юності Ман Су каторжно працював, вищу освіту отримував без відриву від виробництва, не мав часу навіть добряче розважитись з дружиною. Вибудував свою кар’єру потом та кров’ю і думав, що роботодавці прислухатимуться до його думки. Тож коли власники-американці вирішили скоротити штат, Ман Су насмілився вступитись за своїх колег: "ви, американці, кажете, "звільнити з роботи", а ми це називаємо "відтяти голову!". Як результат – його теж звільняють зі словами «нема іншого вибору». Тобто фактично відтинають голову.

Легко уявити, що це за тягар падає тобі на плечі, коли ти раптово залишаєшся без роботи, а тобі вже майже 50, на тобі висить іпотека і необхідно годувати шість ротів (ну добре, чотири роти і дві пащі), а потреби родини чималенькі.

Психологічні тренінги – «повторюйте, я влаштуюсь на нову посаду через три місяці» - не допомогли. Ні через три місяці, ні через 13 Ман Су так і не знайшов достойної роботи. 25 років він пропрацював на одному місці – тож навичок майстерно проходити співбесіди, не виказуючи свої переживання та тривожність, в нього нема. Родина вже пішла на жертви: дружина відмовилась від усіх гуртків та влаштувалась на підробіток, собак відвезли батькам, щоб не витрачатись на харчі, навіть від Netflix відписались. Цього мало – банк погрожує відібрати будинок через протерміновану іпотеку, тож треба термінового продати дім і погасити борг банку, а уроки віолончелі для талановитої доньки стають дорожчими і непідйомними. До того ж дівчинка взагалі не розмовляє з батьками – настільки болісно переживала розлуку з собаками, а син-підліток перестає бути хорошим хлопчиком.

Ман Су, який категорично не бажає шукати щось за межами паперової галузі, якій віддав майже все життя, розуміє, що вакансій мало, а досвідчених інженерів багато. Порядний сім’янин, чесний трудяга потрапляє в етичний глухий кут, з якого він бачить лише один вихід. І він вирішує діяти на випередження: знаходить потенційних конкурентів та збирається їх знищити. Бо жодного іншого вибору просто нема.

Та вирішити мало – треба ще наважитись. І тут сюжет робить настільки абсурдні повороти та викрутаси, що не можна вгадати, куди він вестиме далі. Перефразовуючи Шекспіра «Вбити чи не вбити – ось в чому питання!». Події стають дивовижно жахаючими, висока, майже грецька трагедія переплітається з чорним гумором, перетворюючись на фарс.  Персонажі іноді викидають такі кульбіти, що незрозуміло, чи заслуговують вони на життя, чи дійсно, для всіх буде краще, якщо вони щезнуть.

Сам режисер ніяк не виказує свого ставлення до персонажів і та їхніх діянь, залишаючи цей непростий моральний вибір глядачеві. Майже всі події ми бачимо через призму Ман Су, тож на питання «чому має страждати моя родина, а не когось іншого?», «а чого хтось інший має отримати це місце, якщо я теж хороший працівник?», «а, може, конкурент теж заслуговує на хороше життя?» -  змушений шукати відповіді не лише герой фільму, а й глядач, який розривається між тим, щоб співчувати головному герою і засуджувати його.

Кривавих сцен тут достатньо (привіт, «Олдбой»), але тут вони не безнадійно похмурі, а такі, що ти не знаєш – жахатись чи сміятись.

Пан Чхан Ук використовує ці прийоми, щоб показати: людина навіть не гвинтик – лише папірець з тієї ж паперової фабрики, який в будь-який момент може підхопити вітер змін, зіжмакати і віднести кудись на смітник, де тебе привалить іншим сміттям. І вирватись з того смітника практично нереально, особливо у світі, де величезний розрив між вищими та нижчими класами, де корпоративна жадібність розростається до справжнього безумства, ШІ, який з легкістю, безкоштовно і без лікарняних та вихідних справляється з задачами, де потрібно було декілька робітників. Це така собі м’ясорубка (м’ясорубка у фільмі теж буде), яка перетворює добрих, порядних, люблячих людей на моральних монстрів. Змінюються не лише глави сімей, що втратили роботу, а й їхні близькі - у когось зникає колись палке кохання, хтось теж потроху втрачає людяність, хтось стикається з самопоглинаючою самотністю, а у кого і навпаки - сім'ї і самі будуть готові піти на злочини заради єдності.

І, якщо у «трилогії помсти» Пан Чхан Ука було добре зрозуміло – ось злодії, ось їх головні герої заслужено і жорстоко їх карають, і так їм і треба, то тут немає негідників, тут є люди, які просто хотіли бути щасливими, але вони ламаються під тиском суспільства, що вимагає від тебе бути успішним і радісним. І це своєрідний маніфест Пан Чхан Ука, заклик дати відсіч капіталізму, доки він повністю нас не розлюднить.

Після більше двох годин фільму пролітають непомітно, настільки в ньому бурлять пристрасті. Але іноді камера робить кульбіт і ми опиняємось на лоні розкішної осінньої природи, яка мала б умиротворювати, але навпаки, ця яскрава краса лише підкреслює внутрішню темряву і відчай персонажів. Взагалі операторська робота в цьому фільмі – на найвищому рівні. Ми бачимо і витончену екзотичну красу Кореї – хоч в природі, хоч в інтер’єрі. Іноді в цю красу вриваються кадри бездушних машин на заводі: виглядають вони так, ніби хочуть перемолоти все людяне, що є в картині. Буряна  дощова ніч змінюється сонячною погодою, але золотаво-червона осінь плавно перетворюється на безсніжну, а від того ще більш похмуру і бездушну зиму. Бездушну, як і світ, в якому успіх та гроші, куди важливіші за людяність.