Від операції "Захід" до окупаційних "евакуацій": як сьогодні Росія повторює сталінські методи

21 жовтня 1947 року на західних землях України настав ранок, який для тисяч родин став останнім днем у домівках, які вони називали "своїми". Того дня секретні розпорядження радянської влади були приведені в дію з холодною точністю, і більш ніж 78 тисяч осіб — членів родин повстанців, учасників ОУН-УПА або підозрюваних у симпатіях до націоналістичного руху — були примусово виселені до віддалених районів Сибіру та Казахстану.

Ця каральна акція, названа Операція "Захід", стала однією з наймасовіших депортацій, які здійснила радянська влада на теренах Західної України.

Операція "Захід": ніч, що зламала життя

Операція "Захід" готувалася в умовах суворої конспірації. У центральних і регіональних органах МГБ і КДБ формувалися списки родин "неблагонадійних" осіб. У вересні 1947 року була видана постанова Ради Міністрів СРСР "Про виселення із західних областей УРСР членів родин оунівців".

На низовому рівні секретарі райкомів, керівники органів безпеки отримали інструкції лише за кілька днів до початку операції, або навіть в її ході.

Ключовою метою акції було ліквідувати "соціальну базу" повстанського руху — змусити мовчати або переселити людей, які могли підтримувати УПА або бути пов'язаними з нею.

Операція розпочалася опівночі 21 жовтня. В багатьох населених пунктах органи влади та внутрішні війська одночасно штурмували будинки. За лічені хвилини люди отримували наказ покинути оселю й з'явитися на місця збору з мінімальним багажем.

Більшість із тих, кого вивозили, навіть не мали змоги попрощатися з рідними, зібрати всі речі чи підготуватися до далекого шляху. Дітей, жінок, старих — усіх спакували у товарні вагони, не дбаючи про елементарні умови.

Упродовж доби операція де-факто завершилась: майже вся передбачена частина населення Західної України була вивезена.

За офіційними даними, виселили 26 332 родини або 77 291 людину.

За деякими місцевими підрахунками — 26 644 родини, 76 192 особи: серед них — 18 866 чоловіків, 35 152 жінки, 22 174 дитини.

Депортація не залишилася без людських втрат. Деякі люди не витримували суворих умов транспорту, хворіли, вмирали дорогою. Багатьом не вистачало їжі, води, захисту від холоду чи спеки.

У віддалених місцях заслання їх чекали нові випробування: життя на чужині без опіки, в'язкі солоні степи, суворі кліматичні умови Сибіру та Казахстану, відсутність засобів до існування, ізоляція від рідних.

Багато родин втратили контакт із тими, хто залишився чи був виселений окремо. Деякі не знали, чи живі їхні близькі.

Сьогоднішня окупаційна політика — це продовження тієї самої логіки імперського насильства, що діяла у 1940-х: зламати національну ідентичність, знищити українську присутність на своїй землі, замінити її колонізаторами.

Різниця лише у формах і технологіях, але не в суті — тоді ешелони з українцями йшли на Сибір, нині автобуси й літаки везуть їх у віддалені регіони РФ під виглядом "програм переселення".

Що відбувається на окупованих територіях України зараз

За словами громадського і політичного діяча, доктора юридичних наук Бориса Бабіна, серед усіх окупованих регіонів України найгірша гуманітарна ситуація нині спостерігається на частині Херсонщини та Запорізької області. Саме там, де більшість населення — етнічні українці та україномовні громадяни, російські окупанти реалізують найжорсткіші геноцидальні політики. Їхня мета — повністю змінити етнічний склад регіонів, витіснити проукраїнське населення й замістити його лояльними до Кремля колонізаторами.

Як відбувається депортація українців

Існує кілька механізмів депортації. Перший — "вичавлювання" людей, які відмовляються брати російське громадянство.

"Таких людей оголошують "іноземцями" на їхній же землі й готуються видворяти за межі окупованих територій. Це — абсолютно незаконно.

Найімовірніше, їх депортуватимуть не до Росії, а за межі окупованої зони, наприклад, через кавказькі пункти пропуску. Частину людей можуть попередньо позбавляти волі, утримуючи у спеціальних "приймальниках-розподільниках" — російська каральна система має розгалужену інфраструктуру для цього, зокрема й в окупованому Криму", — розповідає Фокусу Бабін.

Другий механізм — "добровільне" переселення. Окупанти пропонують мешканцям окупованих територій переїхати у віддалені регіони Росії нібито за соціальними програмами. Насправді це інструмент розпорошення українського населення, його асиміляції.

"Проте, більшість українців не погоджується на ці програми. Найчастіше ними користуються ті, хто й без того підтримує окупаційний режим. Унаслідок цього Кремль переглянув свою політику — тепер акцент зроблено на примусовому видворенні проукраїнських громадян, які відмовилися брати участь у псевдовиборах чи отримувати паспорти РФ", — продовжує експерт.

Колонізація: хто заселяє українські міста

Паралельно з депортаціями Москва активно заселяє окуповані території "своїми" людьми. Це не лише росіяни, а й мешканці інших регіонів РФ — зокрема Кавказу. За словами Бабіна, часто до окупованих міст перекидають колаборантів із Криму чи Донбасу, нерідко як "покарання" за внутрішню корупцію або провали в роботі.

Інших "переселенців" — чиновників, суддів, вчителів — направляють із самої Росії, бо Кремль не довіряє місцевим колаборантам.

Майно українців, які покинули домівки після 2022 року, відчужують незаконно й передають новоприбулим. Такі випадки фіксують у Мелітополі, Генічеську та низці міст Запорізької області.

Повернення депортованих — надзвичайно складне питання. Частину людей можуть репресувати під вигаданими кримінальними звинуваченнями. Інших, після короткого утримання у розподільниках, просто "вивозять у нікуди" — без документів і підтримки.

"Показовий випадок трапився на російсько-грузинському кордоні у Верхньому Ларсі: там опинилося близько 50 українських громадян, яких не приймали грузинські прикордонники. Вони були колишніми ув'язненими, звільненими з російських колоній. Лише завдяки волонтерам і підтримці МЗС України вдалося організувати їхнє повернення до Одеси через Молдову літаком", — розповідає експерт.

Цей випадок — радше виняток. За словами Бабіна, державний апарат України не готовий до швидкої допомоги тисячам людей, яких окупанти можуть примусово видворити до Грузії, Казахстану чи інших країн.

Чому Україна не готова боротися за своїх громадян

"Проблема не лише в гуманітарному аспекті. Ми повинні боротися за кожного громадянина, щоб люди не ставали "гарматним м'ясом" російської армії". Для цього потрібні практичні кроки — державні програми допомоги, мотиваційні механізми, юридична підтримка для тих, хто прагне втекти з окупації до третіх країн чи на підконтрольну Україні територію.

На жаль, наразі таких механізмів немає. Україна ліквідувала профільне Міністерство з питань окупованих територій, а його функції фактично розмиті. І хоча формально діє Представництво президента у справах Криму, системної роботи воно не демонструє", — зазначає Бабін.

Експерт підкреслює, що ті, хто опинився в окупації — це не зрадники й не винуватці свого становища.

"Вони просто прокинулися в Мелітополі 24 лютого 2022 року в окупації. Це не їхня провина. І держава зобов'язана їм допомогти", — наголошує експерт.

Допомогти не лише гуманітарно, а й стратегічно: кожен українець, який не опиниться в російській армії — це вже внесок у перемогу. Але поки українська держава лишається осторонь, рятують людей — волонтери.

Раніше Фокус писав, що система психіатричної допомоги в Україні балансує на межі колапсу: великі лікарні зникають, нові центри тримаються на волонтерах і донорах, а законодавство не встигає за реаліями війни.