Деглобалізація розриває світ на три полюси: яке місце України в зонах впливу між США, Китаєм і ЄС

Тенденції, які ще недавно об'єднували світ у єдиний глобальний ринок, сьогодні розповзаються на три паралельні групи інтересів. Американці сьогодні концентруються на захисті власної промисловості від Китаю, Європа шукає економічного посилення за океаном, а Китай у пришвидшеному темпі освоює африканський континент.

Глобальна економіка більше не рухається за єдиною логікою, а поступово ділиться на кілька систем, що конкурують, кожна з яких прагне отримати максимум від своєї "сфери впливу".

24 Канал проаналізував, які тенденції бачать західні дослідники у світовій торгівлі та як митна політика Дональда Трампа впливає на глобальні економічні процеси. У цьому нам допоміг розібратися експерт Ради зовнішньої політики "Українська Призма" Іван Ус.

Три великі економічні блоки: як виглядає сучасна "деглобалізація"?

Протягом останніх трьох десятиліть світ звикнув до глобальних процесів – від обміну інформацією і туризму до фактично вільного економічного середовища. Завдяки глобалізації світової торгівлі були налагоджені ланцюги постачання товарів та сировини практично в будь-яку точку світу з будь-якої іншої точки світу.

Однак, видно, що цей золотий стандарт поступово вичерпується. Перші дзвоники пролунали ще після світової фінансової кризи 2008 року, коли частка експорту у світовому ВВП почала поступово спадати. Згодом у 2018 році відбулася перша торгівельна війна США проти Китаю, а у 2020-му економічна криза внаслідок пандемії.

Сьогодні ж, через вторгнення Росії до України суто економічні непорозуміння доповнюються жорсткими політичними суперечностями. Станом на 2025 рік цей розворот оформився в чітку картину, де світ більше не рухається до єдиного ринку, натомість фрагментується на три великі економічні зони – під проводом США, Китаю та ЄС. І як влучно сказала Урсула фон дер Ляєн: "Захід, яким ми його знали, припинив своє існування".

Аналітики Wells Fargo змоделювали карту зі 100 країн, що сукупно включає близько 97% глобального ВВП та охоплює 93% всього світового експорту. За попередніми оцінками, дослідники отримали приблизно такий розподіл:

• Американський блок – близько половини світового ВВП, а включатиме цей "клуб" перш за все сусідів США – Канаду та Мексику, включно з азійськими технологічними гігантами – Японією та Південною Кореєю, і широку ресурсну базу у вигляді Саудівської Аравії та інші союзні монархії Близького Сходу;
• Європейський блок – забирає чверть ВВП та включатиме власне сам Євросоюз, економічно підсилений Великою Британією, а також Туреччиною – як великим гравцем і логістичним хабом. На додачу сюди приєднуються Україна та Норвегія вже для посилення складника безпеки;
• Китайський блок отримує також 25% світового ВВП з участю Росії – як гігантського джерела ресурсів та ринку збуту власної продукції. А також Пакистаном та Індонезією як важливими логістичними вузлами. Водночас китайський блок включатиме й низку африканських країн, де зараз Пекін активно нарощує свій вплив.

Карта теоретичного розподілу світу на три великі економічні блоки / Джерело: Wells Fargo

Експерт Ради зовнішньої політики "Українська Призма" Іван Ус у коментарі 24 Каналу ставить під сумнів активну роль Європи у формуванні нового "триполярного" економічного середовища та вказує на схильність європейців шукати баланс у відносинах зі США та Китаєм.

Додатковим поштовхом до такого "світового розподілу" стала тарифна політика США введена Дональдом Трампом після так званого "Дня визволення" у квітні 2024 року. Проблема полягає не лише в розмаху цих мит, а також у їхній нерівномірності, коли спершу Китай отримує 145% тарифів на торгівлю зі США з наступним зниженням до 30%, Індія отримує 25% на початку, але через закупівлі російської нафти мито зростає до 50%.

Водночас найближчі союзники США, на кшталт ЄС чи Канади, встигли укласти з Вашингтоном рамкові угоди про торгівлю, що може попередньо здатися розв’язанням проблеми. Однак угоди залишаються доволі хиткими, й будь-яка серйозна суперечка щодо конкретних пунктів може зірвати домовленості та повернути сторони до відкритої економічної конфронтації.

Для великих компаній це означає хаос, коли правила гри на ринку не визначені та дуже швидкоплинні. Стає набагато легше локалізувати виробництво і ринки в якихось конкретних частинах світу, ніж сподіватися, що наступна партія вашої продукції не буде обкладена додатковим митом через чергове охолождення у відносинах Сполучених Штатів з Китаєм чи Євросоюзом.

Політичний висновок доволі жорсткий та неприємний. Фрагментація світової економіки виглядає вже не тимчасовим збоєм, а новою нормою. Навіть якщо частину найрадикальніших тарифів у США обмежать через суди, сам політичний рушій цих змін – від прагнення "захистити власні ланцюги постачання" до обіцянок робочих місць всередині своїх країн – продовжить штовхати урядовців до створення нових торгівельних бар'єрів.

У підсумку світ отримує повільніше економічне зростання, дорожчі товари та важкі часи для тих держав, які опинилися на роздоріжжі та не приєдналися до жодного із цих блоків. І чим глибше закріплюється подібна триполярна модель, тим менш імовірним виглядає повернення до традиційної глобальної торгівлі.

Економічний націоналізм Трампа: які проблеми спричинює торгівельна війна США проти світу?

Другий термін Дональда Трампа розпочався з різкої тарифної ескалації. Якщо у 2018 – 2019 роках торгівельна війна з Китаєм виглядала радше неприємним епізодом, то тепер митна політика перетворилась на головний інструмент зовнішньої політики США.

Дональд Трамп демонструє нові мита США проти інших країн, квітень 2025 року / Фото Getty Images

Ба більше, Вашингтон за лідерства Трампа почав однаково карати як партнерів, так і конкурентів. Особливим сигналом стала вимога Трампа до ЄС і навіть НАТО накласти 100% тарифи на Китай та Індію через їхні закупівлі російської нафти. Європейські чиновники, однак, навряд чи підуть на це, адже Китай залишається найбільшим імпортним партнером ЄС, а Індія лишається потенційним ринком для співпраці.

Ідея Трампа виглядала радше як спроба перекласти відповідальність за жорсткіший тиск на Росію на європейців, створюючи "політичне прикриття" для обмежених кроків з боку США.

Зрештою, тарифи Трампа часто виглядають як політика подвійних стандартів. Проти Індії він вже запровадив 50% мита, зокрема 25% – за імпорт російської нафти, тоді як щодо Китаю обмежився переговорами й тимчасовим зниженням тарифів, зі 145% до 30% у рамках "митного перемир'я". Це явна демонстрація того, що в пріоритеті у Трампа не санкцій проти Москви, а скоріше спроба балансувати між власними ідеями протекціонізму та прагненням домовитися з ключовими азійськими ринками.

Важливо! Для ЄС тарифна стратегія Трампа стає головним викликом. З одного боку, Брюссель змушений погоджуватися на угоди із США, які передбачають 15% мита на більшість товарів і одночасне зобов'язання купувати американський скраплений газ та нафту на сотні мільярдів доларів.

З іншого ж – ЄС поки не готовий повністю повторювати тарифну логіку Трампа у відносинах з Китаєм та Індією, адже це б означало параліч європейських ланцюгів постачання, особливо у сфері електроніки та промислового обладнання.

Так званий тарифний націоналізм Дональда Трампа виглядає як довгострокова стратегія, яка має на меті послабити конкурентів, змусити союзників купувати американські ресурси й зміцнити власну внутрішню промисловість. Проте ціна реалізації таких планів – надзвичайно висока.

Політика Білого дому створює хаос у глобальних ланцюгах постачання, адже якщо раніше тарифи були інструментом "покарання", то тепер вони перетворилися на основу зовнішньої політики США – із наслідками, які відчуває на собі весь світ.

Африка орієнтується на Китай: як Пекін веде економічну експансію на континенті?

Та поки Трамп свариться з потенційними партнерами, Китай навпаки йде у повноцінний економічний наступ на африканський континент. Пекін обіцяє повне скасування мит для 53 африканських країн, тобто для всіх, що визнають принцип "єдиного Китаю", тим самим поширивши торішню угоду для найбідніших держав на найбільших торгових партнерів в регіоні – ПАР та Нігерію.

Для африканських міністрів це звучало як сигнал, що поки Дональд Трамп нарощує економічний протекціонізм, Китай відкриває свої ринки та готовий інвестувати в інфраструктуру, зелену енергетику та цифрову економіку.

Головний дипломат Китаю Ван Ї відкриває захід з нагоди 25-річчя Форуму китайсько-африканського співробітництва / Фото МЗС КНР

Китай провів низку посадових зустрічей та заходів, за результатами чого було підписано угод на понад 11 мільярдів доларів з африканськими країнами. Китайські корпорації заходять у ключові державні проєкти – від сталеливарного заводу в Алжирі, до інфраструктурних об'єктів в Танзанії та Лівії.

Окремий акцент робиться на сонячній енергетиці та електрокарах, тобто тих галузях, де Китай на сьогодні займає провідні позиції у світі. Китайські сонячні панелі вже заполонили африканський ринок, витісняючи європейських конкурентів завдяки низьким цінам.

Однак для африканського континенту це створює певну залежність, коли з одного боку країни отримують дешеве обладнання та забезпечують електроенергією мільйони місцевих жителів, а з іншого така тенденція знищує потенційний розвиток локальних компаній та бізнесу.

Зауважимо, що лише за вісім місяців Пекін сформував 60-ти мільярдний профіцит у торгівлі з Африкою. Натомість африканський експорт до Китаю досі залишається виключно сировинним – нафта, мінерали, сільськогосподарська продукція. В цьому контексті не дивує критика зі сторони західних експертів до Пекіна.

Вони наголошують на тому, що Китай "заганяє" континент у пастку залежності, при цьому не стимулюючи розвиток місцевих виробництв, які б мали можливість розробляли товари з доданою вартістю.

Протягом двох десятиліть Китаю вдалося майже повністю захопити африканські ринки / Мапа Statista

Розширення впливу Пекіна в Африці йде паралельно із його глобальною грою проти Індії. Хоча обидві країни називають себе "лідерами Глобального Півдня" і разом сидять у BRICS та ШОС, їхня взаємодія радше крихке балансування інтересів, ніж повноцінний союз. Китай інвестує мільярди у пакистанську інфраструктуру та постачає зброю Ісламабаду, що підкріплює потенційну загрозу на кордоні для Нью-Делі.

Своєю чергою, Індія намагається скористатися тарифною війною США та Китаю, щоб перетягнути виробництво американських корпорацій до себе. Проте поки що китайська економіка у п'ять разів більша, а виробничі ланцюжки Індії залишаються залежними від імпорту китайських компонентів.

Євросоюз посилює свою вагу: як угода з MERCOSUR вплине на суб'єктність Європи?

Після 25 років перемовин Європейський Союз виходить на фінішну пряму зі своїм найбільшим торгівельним договором з блоком країн Південної Америки – MERCOSUR, що включає Бразилію, Аргентину, Парагвай та Уругвай. Очікується, що це буде найбільша угода ЄС з відкриття свого ринку для іншого континенту.

Згідно з задумом, MERCOSUR скасовує мита на 91% європейського експорту, включно з 35% бар'єром для авто протягом 15 років. Своєю чергою ЄС прибере мита на 92% товарів із Південної Америки протягом 10 років.

Фіналізація угоди з MERCOSUR може зайняти роки, через дебати та суперечки всередині самого Євросоюзу / Фото Getty Images

Для Брюсселя це не лише економічна можливість, а також і дуже своєчасна відповідь на тарифний тиск Білого дому. Зокрема, угода підкріплює європейське прагнення зменшити залежність від Китаю, особливо щодо критичних мінералів, необхідних для виробництва високотехнологічної електроніки.

Сама по собі угода відкриває для ЄС ринок у понад 300 мільйонів людей із сукупним ВВП понад 4,3 трильйона доларів. ЄС оцінює щорічний прибуток у 4 мільярди коштом скасованих мит. Водночас Брюссель вбачає також можливість для своїх компаній вперше отримати рівний доступ до державних контрактів у країнах MERCOSUR.

Виграють німецький і французький автопроми, виробники машин та хімії, а також харчова промисловість. Для Латинської Америки це шанс закріпити статус постачальника агропродукції та критичних сировинних ресурсів на європейському ринку, а також знизити власну залежність від США.

Суперечки навколо угоди з MERCOSUR не вщухають. Проти підписання виступає Франція, яка має потужне лобі виробників яловичини, а також Польща і низка інших країн, які побоюються, що дешеве латиноамериканське м'ясо та зерно вдарять по місцевих виробниках. Ба більше, європейські фермери регулярно виходять на протести, стверджуючи, що продукти MERCOSUR не відповідають екологічним і санітарним нормам ЄС.

Протести фермерів проти угоди з MERCOSUR у Страсбурзі / Фото AFP

Брюссель, відчуваючи, що угода все ж необхідна з низки економічних та політичних причин пропонує різні механізми захисту для європейських компаній та фермерів. Зрештою, навіть Франція, яка була в авангарді критики MERCOSUR, сьогодні поступово пом'якшує свою позицію, визнаючи це "кроком у правильному напрямку". Водночас Польща, хоча й продовжує виступати проти, фактично залишилася без союзників для подальшого блокування цих процесів.

Якщо угоду все ж буде ратифіковано, це стане серйозним сигналом, що ЄС здатен диверсифікувати торгівельні зв'язки й вийти з тіні Вашингтона. В умовах деглобалізації та торгівельних воєн з боку США, новий альянс із Південною Америкою це вже не лише про дешеве м'ясо чи вигідні квоти для європейського вина. Це випробування самої суб'єктності Європи та її спроможності укладати великі угоди та диктувати власні правила у світовій торгівлі.