Камера смертників, тортури та обмін на Медведчука: відверте інтерв'ю з британцем про жахи російського полону

Росіяни катують військовополонених і байдуже – це український чи британський солдат, чи цивільна особа. Гуманність та міжнародне право для Росії нічого не значать. Про це не з чуток знає Шон Піннер. Він – колишній солдат Королівського британського полку, який приєднався до українських морпіхів і воював у Маріуполі. Він потрапив у полон до росіян, де провів майже пів року.

Після захоплення Верховний суд самопроголошеної "ДНР" засудив Піннера до смертної кари у показовому процесі. Однак у вересні 2022 року британця вдалося обміняти.

В ексклюзивному інтерв'ю для 24 Каналу Шон Піннер відверто поділився, що допомогло йому пережити російські тортури, які методи катувань застосовують росіяни і чому його кілька разів оголошували мертвим. Про це і не лише – читайте далі.

Як іноземець став командиром українських морпіхів?

Ви вступили до Морської піхоти України задовго до того, як сталося повномасштабне вторгнення. Що змусило вас відчути тоді, що боротьба України – це також і ваша боротьба?

Тут є про що розповісти. Мій син вступив до університету, і я подумав, що одні з найщасливіших моментів у моєму житті були пов'язані зі службою в армії. Тому вирішив змінити своє життя. У 2018 році я поїхав до Маріуполя і два роки пропрацював інструктором зі снайперської підготовки у Нацгвардії. Контракт зі мною не уклали, бо я не був громадянином України.

У 2020 році я одружився з українкою та оселився в Маріуполі. Мені запропонували трирічний контракт з Морською піхотою, щоб потім отримати громадянство і залишитися в країні. Я вважаю це чесним обміном. У мене була спільнота.

Я працював у Маріуполі два – три роки. Спочатку я вивчив суржик, а не українську, бо в мене ніколи не було формальної освіти ні українською, ні російською мовою. Загалом я просто слухав і копіював тих, хто був навколо мене.

На момент повномасштабного вторгнення я вже мав два роки служби та чотири ротації. Я був першим іноземцем, який командував морпіхами на передовій. Пройшов парашутну підготовку й отримав блакитний берет – що в мої 45 років було нелегко.

Як тільки вивчаєш мову – усе відкривається. Люди поступово звикли до мене, і я вже був не просто іноземцем, який приїхав сюди. Маріуполь став моїм домом, там була моя сім'я. Тож насправді це ніколи не було вибором. Думаю, більшість людей захищатимуть своє місто, дім, родину від чужинців-загарбників. Мені не довелося робити вибір – я мав бути з хлопцями, з якими служив до вторгнення.

Інтерв'ю з Шоном Піннером: дивіться відео

Чому вирішив не здаватися, навіть коли залишився сам?

Як ви зустріли 24 лютого 2022 року?

Я був на спостережному пункті за 800 метрів від передової. Два тижні я готувався до вторгнення Росії. Ми знали, що це станеться. Більшість українців так не думали, але я вважав: якщо вони захопили Крим і вторглися на Схід України, то, ймовірно, зроблять це знову. Так і сталося. О четвертій ранку все стало зрозуміло – у нас війна з росіянами.

Отже, ви потрапили в полон досить швидко?

Ми протрималися кілька тижнів, а вже після того, як мене обміняли, я зрозумів: трохи більше. Нам дали вибір – здатися або спробувати вирватися. На той момент, здається, це було на початку квітня. Ми перебували у 200-кілометровому оточенні навколо Маріуполя.

Я ніколи б не здався, бо, по-перше, я британець. По-друге, я прожив тут довго і не хотів, щоб мене спіймали. Я спробував вирватися з Маріуполя, але мене захопили приблизно за дві години шляху від міста, коли я намагався прорватися й дістатися до своїх.

Як так вийшло, що коли вас захопили російські війська, ви були одні?

Ми потрапили в засідку. Вирушили приблизно 11 квітня о третій ночі. Було темно. Ми обладнали машини, наче у «Шаленому Максі». Вони були броньовані, ми намагалися прорватися, але потрапили в засідку.

Коли нас атакували, ми вийшли з машин і намагалися відійти якомога далі. Був хаос. Ми загубили людей у лісі, розділилися. Я допомагав одному пораненому офіцеру, відповідальному за транспорт, у якого в нозі був уламок – йому було дуже зле. Але, переконавшись, що з ним усе гаразд, я пішов шукати свій взвод.

Ми були розкидані. У мене все ще залишалося все моє спорядження. Моє завдання полягало в тому, щоб дістатися місця приблизно за 130 кілометрів від Маріуполя й приєднатися до свого підрозділу. І саме в тому районі, де я був і де їх загубив, мене й схопили.

Я знав, де перебуваю, адже жив у Маріуполі. Все, що мені потрібно було зробити, – це просто йти на захід. Але я буквально натрапив на позицію, що була приблизно за 30 метрів від мене. Там стояли солдати так званої "ДНР". Я тоді не знав, що ці сепаратисти були поруч і буквально чекали на мене.

Вони зробили попереджувальний постріл. На той час сонце вже зійшло, всюди були дрони. Я зробив правильний вибір. Я не шкодую про своє рішення. Вони були дуже близько, і я не міг вибратися, тому йшлося про переговори щодо моєї здачі.

Що допомогло не зламатися у полоні?

Ви пройшли підготовку у британській армії, а це означає, що ви знаєте про полон – принаймні теоретично. Але коли все це відбувалося з вами насправді – коли вас били, катували електрошоком, піддавали фізичним та психологічним тортурам, тримали в ізоляції тривалий час – чи допомогло вам те навчання, яке ви проходили, якось із цим впоратися?

Так, мені довелося додати силові тренування близько 20 років тому, а також пройти навчання з виживання, ухилення, опору та втечі в США, у штаті Вашингтон, перед тим як я вирушив у друге відрядження до Боснії на початку 1990 років.

Я пройшов цей курс і вже мав досвід того, що означає бути захопленим, піддаватися тортурам, стояти перед камерою, як з цим справлятися та як виживати в дикій природі. Хоч би як не називали цей досвід, він дуже добре мене підготував. Нічого не змінилося. Я розумів етапи захоплення, і знав, що початкове захоплення буде найнебезпечнішим. Адже саме непередбачуваність моменту захоплення є основною небезпекою.

Тож я точно знав, на що йду, і жив тут дуже довго. Я знав, що сказати. Я трохи розумів мову, і цього може бути достатньо, щоб врятувати життя, адже нерозуміння могло призвести навіть до перелому ребра.

Я трохи розумів мову та культуру. Я знав, хто мій ворог, і думаю, що завдяки цьому вижив у перше захоплення, а не був просто застрелений десь на парковці або, що найгірше, виставлений на показ у відеороликах зі стратами та поверненням до своєї родини. Мені пощастило в тій ситуації. На найперших етапах багато що залежить від удачі.

З вашого досвіду, що підтримує життя людини в полоні? Я маю на увазі – це дисципліна, уява, віра? Чи у вашому випадку це був минулий досвід і той телефонний дзвінок дружини, яка сказала вам ті три фрази? Що саме? Чи все разом?

Мені пощастило у всьому. Коли ти в полоні – це справжні американські гірки. Найсильніша людина піднімається й опускається. А потім тебе морять голодом, який одного дня робить тебе втомленим, а наступного – злим. Їжа стає товаром. Ти озираєшся, шукаючи загрозу. Про це можна говорити багато.

Але мені пощастило, що я зустрів людей, які підбадьорювали мене, коли мені було погано. Ми підтримували один одного. Повертаючись до дружини, ти все ще борешся, просто інакше. Все одно потрібно дозувати інформацію і тримати все у глибині душі. Ти зламаєшся рано чи пізно.

У Росії тортури не застосовують так, як це показано в кіно. Вони застосовують їх, щоб змусити вас зізнатися в тому, чого ви ніколи не робили, або в тому, що ви були в місцях, де ніколи не були.

Вони хотіли виправдати своє вторгнення, тому зображали мене найманцем, нацистом та терористом, хоча я не був ні тим, ні іншим. Я ніколи не покидав країну, мав легальний статус і служив у війську, тому міг з ними певною мірою сперечатися. Але я зміг наполягти на своєму й сказати, що насправді я морський піхотинець. Я був одружений з українкою і жив тут.

З часом ви розумієте: фізичне насильство стає дещо меншим, але потім починається випробування громадською думкою – тебе закидають на російські медіа задовго до того, як ти потрапиш до російського суду. Це багато, і треба мати надію. Ви ніколи не повинні її втрачати, і тоді повернетеся до своєї сім’ї, своєї дружини. Тож треба продовжувати боротися.

Але мало що можна зробити, коли тебе морять голодом, ранять у ногу або б'ють струмом. Треба просто тримати удар, як кажуть у нас в Британії.

У вас вийшла книга "Живи. Борися. Виживи", в якій ви розповідаєте про своє перебування в полоні. Мене вразило, як на початку полону ви сказали щось на кшталт: якщо хочеш убити мене – зроби це зараз. Я навіть близько не могла уявити таке. Як часто у вас виникало відчуття, що краще загинути, ніж жити за таких умов?

Озираючись назад, я думаю, що коли вони інсценували мою кару і не натиснули на гачок, було знаком того, що я мав якусь цінність. І це була маленька перемога. Як тільки я усвідомив це, то навіть не зважаючи на те, що не контролював ситуацію і не знав, що відбувається навколо мене, я схопився за цю ідею. Згодом я описав це в книзі.

Я зрозумів, що як тільки почав представляти якусь цінність, мене не вб'ють. Хтось відповідав за мене. Я міг розширювати й розсувати кордони з опором всередині, доки перебував у полоні. Біль не можна тренувати, його можна лише трохи зменшити. Але ці цілі – це те, що ви маєте намір досягти, це ті цілі, маленькі перемоги. Це може бути сигарета, трохи води. Це може бути бартер із медіа, щоб роздобути трохи їжі.

Росіяни обожнювали знімати, як я їм бургер. Голодування було для нас, мабуть, найгіршим катуванням. Ми щодня їли трохи хліба. До кінця суду я важив 60 кілограмів. Я виглядав, наче щойно звільнений в'язень Аушвіца (один із найбільших нацистських концтаборів – 24 Канал) – дуже худий. Зазвичай я важу близько 85 кілограмів, тож значно втратив у вазі. На фотографіях із суду можна було бачити мої ребра.

Шон Піннер у російському СІЗО / фото з фейсбук-сторінки

Тому ви навряд чи зможете якось вплинути на оточення. Все, що можна – зберегти сильну волю, щоб повернутися додому.

Про жахливі тортури російського полону

Чи намагалися росіяни стерти вашу ідентичність як солдата, як чоловіка?

Ба більше, вони мали план. Отже, вони просувають найманську, нацистську риторику, виправдовуючи війну. Неважливо, що в мене контракт. Їм просто не подобався мій британський паспорт. Згідно з Женевськими конвенціями, технічно я морський піхотинець, я маю право на захист як військовополонений. Їм це було нецікаво.

Вони хотіли зобразити мене нацистом, найманцем та терористом, хоча насправді я ніколи не залишав країну, мав легальний статус. Ця розповідь про мене сформувалася, поки я був у полоні. Тому я був такий злий, коли мене обміняли. Тому я і написав цю книгу. Мені потрібно було розповісти, що сталося насправді.

Вони роблять більше за це. Це не просто, щоб позбавити вас людяності. Це потрібно, щоб просувати певний наратив, виправдання війни, мовляв: "У нас є нацист, найманець і терорист". Я не нацист, точно не терорист. Я ніколи не вторгався в іншу країну, щоб повалити уряд.

Треба тримати свою ідентичність, сподіваючись, що кожен, хто дивиться російську пропаганду, знає, хто ти є. А вони зазвичай і знають. Їм відомо, що вас катуватимуть. Вони знають, що все сказане – під примусом.

Моя родина була сильною. Коли я вийшов, то отримав купу повідомлень в стилі: "Ми їм не вірили", "Ми раді за вас", "Це просто смішно".

Як обмін на Медведчука врятував військового?

Мільйони людей бачили, що російські пропагандистські ролики з вами точно постановочні, змонтовані, призначені для приниження. Розкажіть, що було за лаштунками. Чи змушували росіяни вас зізнаватись у тому, чого ви ніколи не робили і що не має до вас відношення?

Перш за все, вони ініціалізують. Вони катують, це найгірше. Вони битимуть струмом, колотимуть ножем або битимуть щодня, саджатимуть в ізолятор, не даватимуть спати, змушуватимуть підписувати зізнання – вся ця гидота.

Мені дали обвинувальний висновок. Там мовилось, що я перебуваю в суді, за їхніми даними, орієнтовно з 18 квітня, а схопили мене 13 квітня. Тоді вони вирішували, що зі мною робити.

Я опинився на секретному об'єкті та був підданий всім цим допитам, тортурам електричним струмом, ударам струмом по вуху, голоду, одиночній камері, погрозам, поки в певну мить хтось не сказав: "Ми його засудимо". Зі мною могли зробити все, що завгодно. Але ж в якусь мить я мав цінність. Вони хотіли мене обміняти.

На Медведчука?

Так. Хороша угода. 150 українців за Медведчука та 55 російських офіцерів. Зрештою, їм потрібні були люди. Лише тому я живий, що вони хотіли Віктора Медведчука. Вони б мене застрелили, якби не думали, що зможуть отримати його.

Зверніть увагу! У рамках обміну 22 вересня 2022 року Украні вдалося повернути 200 захисників України, з них – 188 героїв "Азовсталі" та Маріуполя. Серед них був і Шон Піннер. Натомість Росіяя отримала одного з лідерів ОПЗЖ та кума президента Росії Володимира Путіна – Віктора Медведчука.

Але ви ніколи не говорили їм на камеру те, що вони хотіли, щоб ви сказали.

Допит виявився зовсім не тим, на що я очікував. Вони просувають наратив, хочуть, щоб ви сказали людям, що ви нацист. Тож у полоні, якщо ви хоча б трохи протримаєтеся, не зламаєтеся і терпітимете удари, зрештою вони просто здадуться. Вони вас не здолають.

Це не схоже на фільми, де говорять: "Розкажіть, що ви знаєте" і б'ють струмом, бо це не працює. Якби мене спитали: "Ви працюєте з Елвісом?". Я напевно скажу "так", якщо вони вдарять струмом. Це так не працює.

Але вони хочуть, щоб людина зазнала таких тортур, щоб зрештою просто сказала: "Так, я нацист, я найманець, я терорист". Адже тоді ви перебуваєте в системі, вас не обміняють, відправлять до умовного ГУЛАГу або застрелять.

Але цього з вами не було.

Ні, їм був хтось потрібний. У полоні досі сидять хлопці, які народилися не в Україні, але у них все по-іншому. Де вони, чому не обміняні – хто знає…

Як вдавалось "домовитись" з росіянами?

Я читала, що росіяни влаштували сцену, коли ви їли перед камерами. Це правда?

Так.

Вся їжа, яку ви споживали, була брудна вода та хліб? Більше нічого протягом місяців?

Ми швидко зрозуміли, що якщо їм потрібно було інтерв'ю, а мені, наприклад, хотілося сигарету, я міг її отримати. Я простягаю руку за бургером, а вони знімають мене на відео, мовляв: "Дивіться, ми даємо йому бургер". Звісно, я виглядав таким худим, навіть попри те, що вони знімали, як я їм цей бургер.

Все це повертає нас до тих людей, які б'ють у секретній в'язниці. Це місце або фільтраційний табір, про місце розташування якого ніхто не знає. Людина не знає, де перебуває. Це не для протоколу і це неофіційно.

Ті самі люди, які знімали те, що відбувалося на камеру, були тими, які били мене в секретній в'язниці. Якщо ви скажете щось, що їм не сподобається, вони просто відправлять вас назад. Тому доводилось бути дуже дипломатичним на камеру.

Я мав великий досвід у вивченні пропаганди та спілкування, розмови на камеру для медіа. Тож я мусив бути обережним. Але треба дуже обережно добирати слова, бо я ледь не назвав їх сепаратистами й терористами. Так не можна казати.

Один із них зайшов і дозволив мені зателефонувати додому. Мама сказала мені, що зв'язалася з Hostage UK. Після дзвінка він спитав, хто це? Я відповів, що не знаю. Він запитав: "Вони думають, що ми терористи?". А що я скажу? А ти ж не можеш просто сказати, що у заручниках. Я не військовополонений, мене намагаються обміняти. Технічно, я зараз заручник. Тобто, потрібно бути дипломатичнішим. Це перевірка ваших політичних навичок.

Довідка. Hostage International (раніше Hostage UK) – благодійна організація, що спрямована на підтримку сімей заручників і колишніх заручників, надаючи емоційну та практичну допомогу як під час, так і після викрадення.

Але іноді ви можете налагодити контакт. Наприклад, у книзі є жарти про сигарети. Хлопець запропонував мені сигарету, я йому подякував. Він відповідає: "Вибач, але це найогидніші російські сигарети". А я говорю: "Мені все одно, хоч би вони були з Уганди". Вони посміялися.

Я намагався налагодити контакт. В певну мить вони вирішили, що я для них нецікавий і врешті-решт перевели мене до Макіївки. Життя стало трохи легшим. Мене кинули разом з іншими іноземцями, яких теж схопили.

"Мене кілька разів оголошували мертвим": про брехню Росії

Коли ваша сім'я зрозуміла, що ви перебуваєте в полоні? Після відео?

Не знаю. Потім, коли я вийшов, почав складати все докупи. Їм 3 – 4 рази казали, що я мертвий. До того, як мене спіймали, вони знайшли мої документи, потім вони зайшли в базу, в офіси Маріуполя. Вони витягли всі контракти та інформацію. Загалом вони знали, хто перебуває в цьому районі, тому почали публікувати про мене документи, в яких повідомляли, що я мертвий.

Мою родину атакували у соцмережах, пишучи, що я мертвий. Моїх племінниць атакували, кажучи, що мене немає в живих. Вони надсилали їм повідомлення, намагалися розшукати мою родину. Моя сім'я думала, що я помер перед тим, як я раптово з'явився в інтерв'ю.

Це було орієнтовно 20 квітня, коли в прокуратурі був дуже відомий російський пропагандист, який знімав мене на відео. Вони одразу ж опинилися там із пропагандою та судом громадської думки задовго до того, як я дістався до суду.

Коли вас утримувала у так званій "ДНР", всі сепаратисти говорили, що Україна впала, що вона вже під владою Росії. Чи були у вас сумніви в тому, що це правда, чи у вас було передчуття, що вони брешуть?

Ні, перші декілька тижнів я нічого не знав. Потім прийшов англієць, але протягом кількох тижнів після того, як мене схопили, там був тільки я і ще кілька українців. Нам говорили на тому ранньому етапі, що вони (росіяни – 24 Канал) досягли великого прогресу, а ми поняття не мали, чи взагалі буде Україна. Ми не знали, що відбувалося.

Протягом двох – трьох тижнів я думав, як мені з цього вибратися. Бо якщо не буде України, як тоді це зробити? А потім до сусідньої камери увійшов ще один ув'язнений, Пол Урі, на жаль, його потім до смерті забили у в'язниці. Я запитав, чи знає він, що відбувається. Він сказав: "Україна дає відсіч, ми потопили "Москву".

Також він сказав, що там повно хлопців, що приїжджає багато іноземців. Він сказав, що росіяни застрягли. Розповів, що є камера, яка спостерігає за нами. Досі мурахи по шкірі, тому що ми тоді говорили: "Так, ми боремося". Але протягом кількох тижнів ми не розуміли, що відбувається. Ця інформація була дійсно важлива, щоб зрозуміти, що ми виберемося з цього і що вони (українці – 24 Канал) борються.

Гумор як спосіб вижити в неволі

В книзі ви описуєте, як навіть погляд, шепіт або стукіт по стіні між камерами можуть означати все. Що означає людський зв'язок в неволі?

Дуже багато. Я пишу про те, що ми називаємо чорним гумором. Я буквально був у камері смертників, засуджений до смерті. Тепер я розумію, що це таке. Я був у камері смертників, але не втрачав гумору, жарти нікуди не поділись.

Дійшло до того, що ми почали боротися проти системи, використовувати "донецький кодекс", розуміти закон, чинити внутрішній опір, затягувати судові справи. Нам це вдалося.

Ми почали боротися у полоні єдиним можливим способом, соціальна взаємодія була винятковою.

Трохи тодішнього гумору. Історія про марокканця Брахіма. Коли ми вперше пішли в душ, то піднялися нагору, нас побили, одягли мішки, знову побили і кинули у цей душ. У нас було 15 хвилин для трьох на те, аби помитися, а вода ледь крапала. Потім нас витягли, без рушника мокрими, знову нам одягли мішки на голову, кинули вниз сходами. Потім побили кийками, кинули назад у камеру і ми сиділи, задихаючись.

Тоді Брахім сказав: "Думаю, що завтра я пропущу душ".

Цей гумор був присутній навіть на секретному об'єкті, бо ти ніколи не знаєш, що чекає на тебе за рогом. Було дуже важливо зберегти цей фокус, діалог та гумор. Стукіт у вікно, розмова через вікно, розмова з новим ув'язненим, з'ясування, що відбувається – це багато значить.

Від Death Metal до ABBA: дивні дії російських катів

У вас є особливість – бачити деталі у людях. Отже, вас засудили до страти, а ви все ще звертали увагу на акцент, взуття, зачіску. Це ваша особиста риса чи те, чого вас навчали?

Частково, я думаю, що є певна безпека в армії, незалежно від її аспектів. Десь більше, десь менше. Я глибоко недовірливий. Але думаю, це почалося ще тоді, коли я керував пабом. Мені це подобалося і це зробило з мене чудового знавця людей. Це має бути моя наступна робота.

Коли хтось заходить у двері, то відразу думаєш про те, чи він збирається витратити гроші, чи створить для тебе проблеми. Якщо піти в інший паб, там будуть ті ж персонажі з іншими обличчями. Потім добре починаєш розуміти їх. Це не змінюється навіть у неволі.

Навіть починаєш помічати такі речі, як блискучу підлогу чи черевики. Це означало, що мене там навряд чи вб'ють. Я майже весь час був з мішком на голові та міг бачити тільки невелику ділянку перед собою, я оцінював ситуацію за тим, що чув і бачив. Загалом я розрізняв, що добре, а що погано.

Ваше життя – це звук. Поза камерою чи землею – це шаблон життя, норма. Ви визначаєте ненормальне в нормальному, що інстинктивно відбувається в такому середовищі. Тобто, наприклад, там грала Death Metal. У другій в'язниці – ABBA, це було жахливо. Вони постійно слухали Death Metal на повторі. Я міг визначити час доби за кількістю пісень. 17 пісень по три хвилини.

Я міг вирахувати тривалість плейлиста. Тому я розумів, скільки годин минуло. Коли це припинялося, ми знали, що люди заходять чи виходять. Починаєш звикати до такого способу життя і все зводиться до слуху, тому що нічого не бачиш. Починаєш розуміти, що відбувається навколо, просто слухаючи. Більше немає що робити.

Як ви зараз реагуєте на музику, яку чули у полоні?

Жартома. В Макіївці постійно крутили пісню Шер – "Believe", по три – чотири рази на день. Там були слова "Do you believe in life after love" (з англ. "чи віриш ти в життя після кохання" – 24 Канал). Тепер дружина питає, чи вимкнути її, а я відповідаю, хай залишає.

Ми чули це стільки разів… Мій друг Ділан, який був у полоні разом зі мною, раптом може сказати: "Ну що, ти віриш у життя після кохання?". А я кажу: "Заткнися".

Товариство та гумор рятували, це залишиться зі мною назавжди. Коли я повернувся, у заголовку однієї газети написали: "Британський ув'язнений Шон Піннер повертається додому: смерть від ABBA". Я подумав, що насправді все було не так, але вони звернули увагу на одну річ – ABBA.

Треба пам'ятати, що це спосіб впоратися, маючи ці гумористичні миті, коли дивишся на речі по-іншому. Я думаю, що загалом солдати мають найкраще почуття гумору у світі.

Чи варто говорити про полон?

Я чула думку українського воїна, який повернувся з російського полону, що розповідати про полон не дуже правильно, адже це може зашкодити тим, хто досі там. Що ви про це думаєте?

Це непросте питання. Ми дуже дипломатичні в тому, що говорити. Більшість із них (росіян – 24 Канал) насамперед займаються пропагандою. Вони виклали відео, поширили наративи. Тож усі ролики і матеріали, які ми використовуємо для ідентифікації катувань і страт, уже опублікували вони самі. Це не я роблю.

Їхні відео, де вони страчують, б'ють чи катують полонених, я використовую доволі часто. Я нічого не можу змінити тут. До того ж ті, хто в полоні, уже проходять через ту систему. Я змінив імена в книзі, щоб захистити хлопців, які ще в полоні. Ми вживаємо запобіжних заходів, але більшість цих жахливих речей вони оприлюднюють самі.

Про те, як Шон Піннер виграв унікальну судову справу проти Росії, яким може бути кінець Путіна і чи погрожують йому росіяни після полону – дізнайтесь у відеоверсії інтерв'ю.