Макрон между плохим и еще худшим: какое влияние на Украину и ЕС окажет кризис во Франции

Франція не просто переживає політичну кризу – вона її експортує.

З травня 2022 року у країні змінилося п’ять прем’єр-міністрів.

Лише у 2024 році четверо різних очільників уряду намагалися – і не змогли – стабілізувати країну.

Навіть Мішель Барньє, колишній головний переговорник ЄС щодо Brexit, протримався на посаді прем’єр-міністра лише 91 день, перш ніж піти у відставку в грудні.

Тим часом після минулорічних дострокових виборів парламент Франції перебуває у стані постійного глухого кута.

Жодна партія чи альянс не має більшості, тому уряди не можуть ухвалити навіть базові реформи.

Використання урядом статті 49.3 Конституції, яка дозволяє ухвалювати закони без голосування, стало звичною практикою, що ще більше підриває довіру французів до влади.

Досвідчені спостерігачі вже говорять про "перманентну кризу" – хронічний стан дисфункції, коли Матіньйон (резиденція прем’єр-міністра) утратив свою традиційну "амортизуючу" функцію.

Замість того щоб послабити політичну напругу, кожен наступний уряд розвалюється під її тиском.

Ця дезінтеграція на найвищому рівні має реальні наслідки для всієї Європи.

Політично паралізована Франція більше не є надійним двигуном для європейського порядку денного.

Як зазначив один французький аналітик, "ми спостерігаємо інституційну корозію Республіки в реальному часі".

Франція має чималі економічні проблеми.

У країні зараз бюджетний дефіцит у 5,8% ВВП – значно вище за поріг ЄС у 3%.

Державний борг сягає 114% ВВП, а лише за останній рік кредитний рейтинг Франції було знижено двічі.

У листопаді 2024 року Fitch знизило рейтинг з AA до AA-, пославшись на структурні фіскальні дисбаланси та неспроможність уряду скоротити видатки.

Moody’s зробило те саме у березні 2025 року.

Глибша проблема – колапс довіри до інституцій.

Згідно з нещодавнім опитуванням IFOP, лише 23% громадян довіряють Національним зборам і лише 30% схвалюють дії президента Макрона під час кризи.

За відсутності стабільного лідерства політичні крайнощі набувають дедалі більшої привабливості.

Згідно з останніми опитуваннями, ультраправе "Національне об’єднання" Марін Ле Пен та його союзники лідирують із 34–36% підтримки, а ультраліва "Нескорена Франція" – 17–20%.

Натомість традиційні партії (республіканці та соціалісти) залишаються роздробленими, кожна з підтримкою нижче 10%.

Без стабільної коаліції політична система залишається такою, що не працює і не відображає волю виборців.

Три опції для Макрона.

Емманюель Макрон прийшов до влади, обіцяючи реформи та модернізацію.

Але його президентство дедалі більше спирається на ризиковані припущення.

Протести "жовтих жилетів" 2018–2019 років, спричинені податком на пальне, зламали темп реформ.

У відповідь він послабив бюджетну дисципліну, збільшивши державні видатки на 17 млрд євро – практика, яка згодом стала звичною.

Дострокові вибори в червні 2024 року стали ще однією авантюрою.

Задумані для відновлення контролю, вони остаточно розбалансували політичний порядок.

Через рік, у серпні 2025-го, Макрон призначив Себастьєна Лекорню прем’єр-міністром.

Уже за 192 години уряд Лекорню провалив голосування про довіру – історичний прецедент у П’ятій Республіці та найкоротше життя уряду з 1958 року.

Реакція на кризу перетворилася на метод управління.

Уряд Макрона знову і знову вдавався до бюджетних вливань, щоб відкласти структурні реформи.

Під час пандемії COVID-19 Франція покривала зарплати, оренду та комунальні рахунки – все це фінансувалося завдяки вибуховому зростанню державного боргу.

Тепер цей підхід досяг межі.

Бюджетна ситуація не лише хитка – вона паралізує інвестиції, зокрема у сферу оборони та підтримку України.

Франції вже важко зрівнятися з рівнем допомоги, який надають Велика Британія, Німеччина чи Польща.

З вичерпаними інституційними інструментами Макрон має три ризиковані варіанти:.

Лівоцентристська коаліція.

Вимагатиме відмови від пенсійної реформи, скорочення витрат і трудового законодавства, а також політичної гнучкості його союзників.

Конституційна реформа.

Запровадження пропорційного представництва.

Це могло б розблокувати парламент, але водночас загрожує ще більшою фрагментацією, невдоволенням або навіть передачею влади крайній правиці.

Керування через укази, тимчасові міністри, екстрені бюджети.

Франція так дрейфуватиме до наступних президентських виборів 2027 року.

При цьому кожен із цих шляхів звужує вплив Франції в Європі.

Країна, яка колись була центральною для європейської інтеграції, оборони та стратегії щодо України, сьогодні поглинута внутрішніми пожежами.

Європа без Франції?.

Наприкінці серпня 2025 року франко-німецька рада міністрів зібралася в Тулоні, маючи великі амбіції.

Емманюель Макрон і канцлер Німеччини Фрідріх Мерц домовилися відновити франко-німецьку співпрацю через низку спільних ініціатив у сферах оборони, енергетики, промислової політики та розширення ЄС.

Але вже за кілька тижнів Париж знову опинився у вирі політичного хаосу.

Уряд Себастьєна Лекорню розпався лише через десять днів після свого формування, залишивши Берлін без надійного партнера.

Стратегічні оборонні проєкти – такі як Future Combat Air System (FCAS) та Main Ground Combat System (MGCS), ключові франко-німецькі промислові ініціативи – відтоді втратили динаміку.

Традиційно франко-німецькі саміти задавали тон європейській політиці, але, за даними аналітиків IFRI та DGAP, Берлін уже досліджує альтернативні варіанти – зокрема, тристоронню координацію з Варшавою та Римом.

У липні 2023 року Макрон оголосив про різке збільшення військових витрат: 6,7 млрд євро, запланованих на 2026 рік, у межах амбітного оборонного закону на 413 млрд євро, який діятиме до 2030-го.

Збільшення фінансування мало модернізувати французькі збройні сили – від дронів і запасів боєприпасів до систем радіоелектронної боротьби.

Але тепер нічого з цього не гарантовано.

Оскільки роботу парламенту фактично призупинено і повноцінного бюджету не ухвалено з 2023 року, Франція живе завдяки надзвичайним тимчасовим бюджетам.

Міністерство збройних сил уже попередило, що без повноцінного фінансового закону заплановане збільшення витрат буде заморожене.

Попри це Франція залишається єдиною ядерною державою ЄС і єдиним постійним членом Радбезу ООН від Євросоюзу.

Але нині ці символічні активи нівельовані політичною нестабільністю.

За словами провідних аналітиків German Marshall Fund і Centre for European Reform, у Вашингтоні, Берліні, Варшаві та Римі Париж дедалі частіше вважають "ненадійним партнером".

Прем’єр-міністр Італії Джорджа Мелоні перебирає на себе лідерство на південному фланзі ЄС, особливо в питаннях міграції та розширення.

На сході Польща та країни Балтії формують оборонне планування навколо України – з Парижем чи без нього.

Навіть у межах "коаліції рішучих", франко-британської ініціативи на підтримку України, голос Франції слабшає через обмежений обсяг матеріальної допомоги та політичний параліч.

Як анонімно зазначив один високопосадовий французький дипломат у розмові з Carnegie Europe: "Ми колись задавали темп.

Тепер ми лише намагаємося наздогнати, якщо взагалі маємо місце за столом".

Наслідки для України.

Франції не вдається зрівнятися з рівнем підтримки, яку надають інші європейські союзники.

Тим часом Німеччина пообіцяла понад 22 млрд євро допомоги, тоді як загальні видатки Франції залишаються нижчими за 8 млрд – різниця, яку неможливо пояснити лише економічною спроможністю.

Частково така недостатність пояснюється фіскальними обмеженнями та політичною нестабільністю, але глибше занепокоєння в Брюсселі стосується політичної тяглості.

Ослаблений Макрон і відсутність чіткого наступника в центристському таборі створюють ризик, що у разі перемоги крайніх правих з партії "Національне об’єднання" на президентських виборах 2027 року це призведе до стратегічного розриву в політиці ЄС.

Марін Ле Пен уже відмовлялася визнавати Росію державою-агресором, а її партія неодноразово виступала проти постачання зброї Україні.

Кремль уважно стежить за подіями у Парижі.

Російські аналітики й офіційні особи регулярно подають французьку кризу як доказ "занепаду Заходу" та "провалу еліт".

RT і Sputnik активно поширюють наративи про "французький хаос" та зображають Макрона як "невдалого імператора", просуваючи "Національне об’єднання" як "партію миру".

Всередині країни французькі популістичні партії використовують війну в Україні, щоб атакувати уряд, називаючи допомогу Києву "безвідповідальною" на тлі державного боргу у 114% ВВП.

Для Москви Франція, занурена у внутрішні суперечки та обмежена боргом – це стратегічний подарунок.

Вона послаблює східний фланг ЄС, деморалізує менші держави й потенційно створює пролом у системі європейського стримування.

Якщо Франція відійде від геополітичного фронту, Росія отримає менше перешкод і більше можливостей – як в Україні, так і за її межами.

* * * * *.

Криза у Франції вже стала загальноєвропейською проблемою.

Париж більше не може задавати темп у Брюсселі.

Це має значення для України.

Україні потрібні снаряди, гроші, дипломатична підтримка та навчання військових.

До кінця 2025 року ЄС планує передати Україні 2 мільйони снарядів.

Цього року мають початися виплати з кредиту, забезпеченого прибутками від заморожених російських активів.

Місія ЄС з підготовки українських військових (EUMAM) розширюється, стартує спільна програма ЄС-Україна з виробництва дронів, а ініціатива Brave.

Tech EU профінансує тестування фронтових інновацій до 2026 року.

Якщо Франція, єдина ядерна держава ЄС і постійний член Радбезу ООН, виконає свої зобов’язання, цих цілей можна буде досягти.

Якщо ні – дедлайни зриватимуться, координація страждатиме, а Росія отримає шанс.

Втім, відсутність французького лідерства відкрила шлях іншим.

Берлін бере ініціативу в промисловості та фінансах, Варшава й країни Балтії – у стримуванні Росії, Рим – у питаннях міграції та розширення.

Якщо Париж і далі дивитиметься всередину, центр тяжіння Європи й надалі зміщуватиметься на схід і південь.

Авторка: Шарлотт Гійу-Клер,.

журналістка (Франція).