Прощання слов’янки з Іхтіандрами

Україна надто пов’язана з країнами Заходу, і не лише через активну фазу війни. Так склалося, що необхідні західним державам речі так чи інакше впираються в нас. У наші бойові спроможності та бажання вижити.

Тому не слід дивуватись, що побажання окремих лідерів контрастують із побажаннями їхньої команди. Наприклад, американський санкційний пакет проти Росії входить у фазу, коли політичний момент і технічна готовність уперше збігаються. Ми ж не в епоху абсолютних монархій живемо.

Табуретка не має забувати, що тримається на ніжках. Без них або впаде, або похитнеться.

Це ж елементарно. Бо аж диву даєшся. Побажання Ліндсі Грема у нас зустрічають пхиньканням «Трамп не захоче». Плани німців чи поляків — тим, що Брюссель не дасть добро. Шановні, як воно, жити в XVII столітті? Самим не набридло?

Лідер може хотіти що завгодно. Хоч відро чупа-чупсів. Однак його команда має свою голову на плечах. І та двопартійна ініціатива в Сенаті, про яку говорять як про «руйнівну», одержує дедалі ширшу підтримку. Навіть попри сумніви щодо позиції Білого дому.

Лідер більшості, Джон Тюн, окреслив орієнтир у тридцять днів — це строк, який створює рідкісне відчуття дедлайну у Вашингтоні та зобов’язує учасників до рішень. Співавтор законопроєкту наполягає, що голосування в найближчий місяць критично потрібне, аби зупинити воєнну машину Кремля.

Мовляв, дуже хочеться завершити війну в Україні. Прямо-таки аж снаги не стає. Проте за рахунок самої України це чомусь четвертий рік зробити не виходить — отже, треба міняти підходи.

На столі лежать неймовірні інструменти. Блокування продажу енергоносіїв, візова ізоляція, призупинення лістингів, мита до 500%. Сигнал синхронізований із меседжем із Білого дому після приїзду президента України — тиску бракує саме там, де РФ десятиліттями будувала свої головні важелі впливу.

У Палаті представників наголошують на простій ідеї: кожен день зволікання є подарунком Москві. Отже, закон має надати інструментарій, достатній для примусу до миру. Вже не вмовляннями, бо вони не спрацювали. Потрібна сила.

Як казав Фукідід, сильні роблять те, на що спроможні — слабкі терплять те, що мусять терпіти. То чи хочуть США говорити про силу, насправді виглядаючи слабкими? Ми так не вважаємо.

Якщо не хочете прислухатись до нас та якихось американських сенаторів, почуйте голос півночі Європи. Президент Фінляндії чекає на санкції з різким урізанням експорту російської нафти й газу. А ще потрібен хороший ляпас Кремлю. Наприклад, пустити його заморожені активи на допомогу Україні.

Це «кредит», який Україна не повертатиме, бо він зав’язаний на виплату росіянами репарацій. Тобто хороший транш у 200 млрд євро. І нехай не український бізнес виживає під обстрілами росіян, а всі це ігнорують із розмовами про мир. Нехай російські солдати стікають кров’ю на полі бою, бо їх убили за російський рахунок.

Це політична обітниця, що суверенітет України завершиться членством у ЄС і, бажано, у НАТО. А те, що жодних «територіальних компромісів» ззовні нав’язано бути не може, і так ясно — Росія час від часу проводить у себе «референдуми» та приписує собі чергову українську область, яку сама ніколи й не контролювала. Хоч Закарпатську. То навіщо говорити про компроміс?

Іронічно, але навіть у США визнають очевидне. Україна не просто тримається — вона зірвала сценарій бліцкригу, а застопорення російського наступу підриває міф про неймовірну силу Кремля. Коли з вуст американського президента лунає, що «хто б міг подумати про чотири роки війни і фактично нічию», це не лише комплімент нашій стійкості. Це ще й натяк: політичний фінал тут досі не зіграно.

Звісно, Москва старається підстрахувати свою стратегію. Вона фактично грає у дві руки. Правою рукою несе військову загрозу й шантаж ескалацією. Лівою показує економічні «мости»: та ви чого, хлопці, нумо заробляти разом. Так, ми десь воюємо. І що? Нормалізуймо це без зміни нашої поведінки. Ну давайте. Ну будь ласочка.

Аналітики фіксують, що це намагання переконати нову американську адміністрацію: вигідно торгувати, не чіпаючи теми справедливого миру. Мовляв, нехай ця дивна Росія кладе чергову дивізію за Павлоград, якщо їй так хочеться — а ви собі рахуйте гроші та дзьоби не розкривайте.

Росія це робить, бо щороку їй залишають простір для діалогу. Що ж, тоді немає сенсу чекати на рішення лідерів, які хочуть піти на переговори (наш у тому числі). Простору не має бути взагалі.

Тож, пане Тюн, ми за вас уболіваємо. Так чи інакше, це станеться.

Пора махати Росії руцями та цитувати безсмертну фразу з фільму «ДМБ» про прощання з Іхтіандрами. Давно пора, тож доведеться робити це із запізненням.

Якщо закон ухвалять у заявленому обсязі, наслідки для РФ будуть асиметричними. Удар припаде на чутливі артерії: енергетичні доходи, логістику розрахунків, вторинні ланцюжки переробки, доступ до капіталу.

Однак це стрес-тест і для європейської єдності. Розбіжності в темпах та винятках відкриватимуть коридори для обходів через треті країни, а отже, на перший план виходить не стільки список заборон, скільки спроможність їх виконувати — від вторинних санкцій до морського контролю «тіньового флоту», від таргетингу банків до криміналізації страхування ризиків поставок.

Україні така рамка дає шанс відіграти втрачений час. Механізм кредитування під заморожені активи РФ з опцією перетворення на грант — це багаторічна киснева подушка, якої насправді не вистачало.

Передумови нинішнього моменту прості й водночас складні. По-перше, РФ довго заробляла на енергоносіях більше, ніж утрачала від санкцій. По-друге, санкційні режими без зубів перетворюються на політичний шум. Такі собі «санкції заголовків». По-третє, Кремль завжди сприймає відсутність рішень як запрошення тестувати чергові червоні лінії.

Ймовірно, потрібна конструкція примусу, яка поєднає санкції, контроль за їх виконанням і чіткі умови для скасування. І робити акцент не на максималізмі авторів, а бажано на їх здатності ці нові обмеження виконувати. Трохи набридло, що західний бізнес біжить до росіян за черговою дозою енергоносіїв, поки його уряд іде на витрати заради обмеження цих самих росіян.

Виникає питання, хто в яку сторону воює. І замість відповіді чомусь згадується фраза про капіталіста та мотузку.

Можна мислити й не так. Розглядати простір від Північної Атлантики до Чорного й Каспійського морів як єдиний театр військових дій. Де Росія не воює, там пролягає її логістика. І не треба відвертатися від такого незручного висновку.

Ключова зміна, яка напрошується — перетворення України з буферної зони на опорний вузол безпеки та інфраструктури. Бо, вибачте, наші військові вчать європейських колег збивати російські дрони. Інші чомусь не вміють.

І якщо ми вам потрібні з питань безпеки — то запхайте собі якомога глибше старе сприйняття «Україна є проблемою, треба відкараскатись за будь-яку ціну». Лишіть цю фразу Орбану.