Вероніка Полякова: «Для нас журнал — не просто медійний продукт, це культурний акт»

Наприкінці серпня, до свого дворіччя, одеське онлайн-медіа «Море людей» презентувало свій перший паперовий журнал. Таким чином команда вирішила зберегти на папері свої найкращі матеріали. «Детектор медіа» розпитав СЕО «Море людей» Вероніку Полякову про концепцію та процес створення журналу й коли чекати на другий випуск.

— Чому онлайн-медіа вирішило створити великий друкований випуск на 130 сторінок?

— Багато причин насправді. Завдяки «Ґвара медіа» я побачила, що можна робити журнали, коли ще працювала з ними, а «Море людей» ще не існувало. І я тоді вже така: «О Боже, журнали! Як це круто!».

У «Море людей» ми не ставили прямо таку ціль, але обговорювали, що було б класно зробити журнал. В Одесі так ніхто не робить. Єдиний журнал, який я тримала, — це «Мост», але це про Херсон, а не про Одесу.

Хотілося зробити щось, що залишиться. Бо якщо, не дай Боже, видалять сторінки або ще щось, то це те, що залишиться назавжди. Знаєте, це як Одеса без фільтрів. Ми зробили так, що люди, про яких ми розповідаємо, ніби продовжують життя в цьому журналі.

На YouTube ми робимо по два великих інтерв’ю на тиждень. За два роки їх така величезна кількість, а хочеться, щоб вони не губилися. Ми плануємо і другий примірник робити. Обирати складно, бо всі матеріали класні. Але там не тільки інтерв’ю про людей — там і про історію, і про тих, кого вже немає. Ми документуємо сьогоднішню Одесу фактично.

І важливо, що це для нас не просто медійний продукт, а культурний акт. Ви можете побачити, що він дуже яскравий, зовсім не схожий на типові журнали, де просто білий фон і тексти. Ми там трішки бунтарі.

Фото: СОО, ведучий подкасту Ігор Філіппов і СЕО Вероніка Полякова

— Ви кажете про яскравість, але вся яскравість усередині. Обкладинка журналу чорна і матова. Ви не помістили на неї когось із героїв, немає заголовків, про що читати всередині, як робить більшість глянцевих видань. Як ви дійшли до такого рішення?

— Ми обкладинку робили останньою. Журнал вийшов такий яскравий, і коли постало питання, що ми будемо робити з обкладинкою, звісно, були пропозиції якось її класно затегати або повирізати в колажному форматі людей, або ще щось. Але для нас це все ж таки форма пам’яті. Ми все це робимо під час повномасштабної війни, і тут історії людей, які проходять дуже складний шлях. Усі ми. Загалом хотілося, щоб він сприймався серйозно.

— У ролику, присвяченому виходу журналу, з нього, як із миски, їсть котик. У наступних кадрах журнал мнеться, ним тушать цигарку або він потрапляє у воду на пляжі. Якщо журнал створювався для пам’яті, то яка в цьому ролику була задумка, — що журнал не для полички?

— Насправді цей журнал зараз по всій Одесі. Ви можете його побачити всюди. І от ми приходимо, наприклад, у заклади, бачимо наші журнали, і видно, який він уже потертий — його читають. Прикол у тому, що це ж річ, нею треба користуватися.

Її треба гортати, передавати з рук у руки, ділитися, розгортати постійно. Була ідея просто показати, що він «несеться»: у нього купа всього — і в морі купається, і горить, і все таке, але він усе одно існує.

Він проходить через увесь цей кіпіш, через усе, що з ним відбувається, але все одно ви можете тримати його в руках. Тобто це про присутність — про те, що він і на пляжі, і десь ще. Не хотілося його просто поставити, фотографувати, як усі зазвичай показують журнали. Ми могли так зробити, але це не про нас. Хотілося, щоб і у журналу був свій шлях.

https://www.instagram.com/reel/DN3a7tkUKPP/?utm_source=ig_web_copy_link

— Чи є у номері для вас особливий матеріал?

— Я в цілому пишаюсь кожним матеріалом, звісно. Ви не уявляєте, як ми їх обирали. Я думала, що в мене буде інфаркт. Ми ділили: тут буде розділ про волонтерство, тут — про ГО, про людей, які роблять суспільно важливі речі, тут треба трішки історії тощо.

Було дуже складно: стільки відео, матеріалів, героїв — кого обрати? Але найбільше я пишаюся тим, як ми класно проробили тему деколонізації. Ми приділили цьому не просто один розворот журналу, а показали на мапі райони, перейменування вулиць.

Ми хотіли зробити все дуже детально, тому для кожної вулиці написали, на честь кого її перейменовано, і коротку довідку про кожну людину. А потім ти можеш перегорнути й побачити, як ці люди виглядають.

І хотілося б, щоб усі, хто це прочитає, вже не запитували, як це часто буває в Одесі: «Хто така Ніна Строката? Що вона зробила для Одеси? Чому була вулиця Буніна, а тепер ні? Навіщо ви перейменовуєте?».

Тобто вся робота «Море людей» — це рефлексія на те, що ми знаємо, що відбувається в суспільстві, що говорять люди, які ставлять запитання, коли їм щось незрозуміло, або навіть коли вони займають проросійську позицію.

І наш журнал — це інструмент: подивіться, ось вам по районах, жовтеньким кольором. Можливо, деякі люди не дуже зрозуміли ці жовті рисочки, але другий журнал буде вже більш довершений.

Фото: Сторінки журналу

— Можете розказати про вартість створення журналу та партнерів?

— Журнал був створений за грантові кошти. Грантодавець — IWM, Інститут гуманітарних досліджень у Відні. Це незалежний інститут, який здійснює глибинні дослідження у сферах, що стосуються гуманітарних і соціальних наук. І вони самі написали нам — уявляєте? Написали на пошту, що підтримують незалежні медіа невеликими грантами.

Ми отримали грант на 5 000 євро. Але хочу одразу сказати, що нам довелося вкладати свої кошти, тому що цих грошей не вистачило. Спочатку мало бути 1000 примірників, але поки ми готувалися, ціни дуже зросли. Ми друкувались, я вважаю, у найкращій київській друкарні — Huss. Для мене було важливо, щоб це був дуже якісний продукт, щоб ми одразу привабили всіх.

Ми готували журнал майже дев’ять місяців — як дитину виношували. Ми всіх героїв окремо фотографували, бо не можна ж брати скриншоти з інтернету. Треба було прийти до цих людей. Частина інформації могла бути вже застарілою, тому для журналу важливо було оновити все, щоб це було актуально. Було складно зв’язуватися з військовими — вони на фронті, й комунікація часто затягувалася.

Коли ми все зробили, я відправила журнал до Відня. І вони написали, що у захваті, й готові ще раз надати кошти — на будь-який наш проєкт. Але ми одразу сказали: нам не треба, дякуємо, ми хочемо знову зробити журнал. У нас це вже продумано, тому буде другий.

Поки що грошей ще немає, але я сподіваюся, що все вийде. Плюс кошти, які люди сплачують за журнал, — це теж підтримка нас.

— Ви сказали, що планувався наклад 1000 примірників, а скільки в результаті вийшло?

 — Нам друкарня запропонувала: або ми зменшуємо якість, або кількість. Ми вирішили зменшити кількість до 500. Спочатку я подумала: «Боже, що я буду робити? 500 журналів, їх так багато». А зараз ми не встигаємо відправляти журнали замовникам. Раз на тиждень по понеділках ми збираємося командою і надсилаємо.

Ми презентували журнал 23 серпня. Влаштували велику тусовку, запросили одеситів і всіх охочих приєднатися, відсвяткувати вихід журналу й придбати його на місці. Ми продали на місці 68 журналів.

Зробили виставку наших робіт — фотографій Одеси під час війни. Ми роздрукували їх у великих розмірах і в маленьких, у форматі листівок. Люди купували їх на місці. Презентація була в Зеленому театрі, він безплатно надав нам місце.

Також виступав одеський гурт Virgin Call, який безплатно погодився виступити, знаючи, що в нас немає грошей. Едуард Городецький, наш локальний одеський винороб, подарував вина для гостей. Тобто весь івент був безплатним. Ви уявляєте?!

Це було так просто й так класно, що всі підтримали. Ми презентували журнал, і наразі вже продали примірники в Берлін, в Польщу, в Брюссель.

Фото: Святкування другого дня народження Море людей

— До презентації долучилося доволі багато партнерів. А чи допомагав ще хтось на етапі створення журналу?

— Дизайн нам робила брендингова агенція Buro22. І, до речі, зробили нам 50% знижки, бо в нас не було стільки грошей. Спочатку ми запитали, скільки це буде коштувати, але ціна нам не підійшла, було дуже дорого. А потім нам написала власниця, що вона любить «Море людей», що підписана на нас. А так загалом усе робило «Море людей».

До речі, на цей івент прийшов бізнесмен Юрій Дегас, який створив інклюзивний пляж в Одесі. У нас був аукціон речей, які мали піти на допомогу військовим. Там був і дрон, і ми навіть камінь продали на допомогу ЗСУ. Було дуже смішно — звичайний камінь.

Він підходить до мене і каже: «Розіграй журнал», але я не зрозуміла його одразу. Потім, коли ми вийшли з командою дякувати людям, розповідали про свою місію — навіщо ми створилися, що нам можна довіряти, що ми не заангажовані, пояснювали, як заробляємо гроші, — він виходить і каже: «Я купую ваш примірник за 100 000 грн». Ми всі просто впали.

— Їх теж передали на ЗСУ чи залишили на потреби редакції?

— Ми залишили їх на можливість виплачувати зарплати команді. В нас закінчився грант від European Endowment for Democracy (EED), а від нових ми поки не отримали відповідей, тож маємо попереду два складних місяці, тому це частина фінансової подушки.

Фото: Презентація журналу в Зеленому театрі

— Ви плануєте розробляти ще якийсь мерч?

— Так, дуже хочемо. Ми роздруковуємо й продаємо наші фотографії — це фото Одеси, великі й красиві. У нас уже є стикери. Є от журнал, і в наступному році, я дуже сподіваюся, ми запустимо мерч.

— Наступний випуск журналу буде так само влітку?

— Так, дай боже, буде — у наступному році. Ми вже все знаємо, нам буде набагато легше. Думаю, ми потягнемо й по фінансах. Цього разу ми все розуміємо. Це ж був перший досвід, ніхто в команді не уявляв, як це робити. Тепер, звісно, це вже не так страшно.

Фото надані Веронікою Поляковою