Катерина Кузнецова: Я завжди ставлю в пріоритет себе - і як особистість, і як жінку

Ви вже бачили Катерину Кузнецову у ролі мами трьох дітей? Саме зараз час ввімкнути Новий канал – там йде комедійний скетчком про будні великої родини «Любов, як вона є». За словами акторки, коли вийшла перша серія, її мама сміялась від душі, бо все, що Катя робила в кадрі, зазвичай робить вона.

В інтерв’ю Коротко про Катерина Кузнецова розповіла, як готувалася до цієї ролі, про стосунки зі своїми батьками, легендарним футболістом Олегом Кузнецовим та легкоатлеткою Аллою Борисенко, та як в такій родині не виросла зірковою дитиною, про якість українського кіно, як обирає для себе проєкти, де зніматися, чи пішла б шукати кохання на проєкт «Холостячка» та чому завжди ставить в пріоритет себе - і як особистість, і як жінку.

Зазвичай не жаліюся, і навіть коли важко, не показую цього

- Катю, ви зараз залучені у великій кількості стрічок, і для актора це, звісно, завжди щастя. А відмовляєтеся від якихось картин чи берете все? Хтось каже, що будь-який фільм - це досвід.

– Я насправді отримую досить багато пропозицій, але не на всі даю згоду. Для мене вкрай важливий сценарій. Іноді пропонують прочитати короткий опис і поділитися враженнями, але мені потрібно зануритися в історію, щоб зрозуміти драматургію та персонажа. На це, звісно, не завжди є час. Але якщо кінокомпанія зацікавлена в мені, вона цей час дає.

Прочитавши сценарій, я вже розумію, чи знаходить він відгук в моєму серці, чи ні. Я дуже люблю свою професію, тому історія має мене «торкати» всередині. Якщо вона викликає емоції – тоді даю добро. Бо розумію: якщо історія зачепить мене, то й мою аудиторію, наших прекрасних українських глядачів теж.

Ще важливо знати, хто буде режисером проєкту, з ким працюватиму. Мені необхідно зустрічатися з командою, обговорювати, можливо, разом щось вигадувати. Я до цього підходжу дуже творчо. І, напевно, наразі я вже не в тому становищі, щоб брати все підряд заради досвіду.

- Коли роботи забагато, актор же теж може вигоріти. Чи такий графік для вас нормальний?

– Це важлива тема – мене часто запитують, як я все встигаю. Розумію, що працюю без вихідних. Зазвичай не жаліюся, і навіть коли важко, не показую цього.

Мій головний лайфгак – під час обіду на знімальному майданчику я завжди сплю. Неважливо, де й у якому положенні, але ці 45 хвилин чи година дають мені можливість відновитися. Це допомагає продовжувати працювати в гарному фізичному стані.

Вважаю, що вмію балансувати та правильно розставляти пріоритети. Попри те, що після зйомок дуже хочеться зустрітися з друзями у кав’ярні на каву з тістечками, розумію, що буде важко. Якщо наступного дня маю зміну, завжди оберу поїхати додому, прийняти ванну, посидіти в тиші, випити трав’яний чайок і лягти спати раніше. Вже добре знаю свій організм і розумію, як з ним домовлятися – тому це працює.

- Зараз йде комедійний скетчком «Любов, як вона є», це історія про життя однієї великої родини. Ви тут – мама трьох дітей. Як готувалися до цієї ролі?

– Я скажу відверто – для мене ця роль суперечлива. У мене поки що немає дітей, тим паче трьох (сміється). Готуючись до ролі моєї Оксани, я спілкувалась з подругами, в кого вони є.

Ще маю прекрасний приклад – мою маму, яка все життя була домогосподаркою. Яка ж це недооцінена праця! Приготувати, попрати, попрасувати – це справді важко. Коли вийшла перша серія, мама сміялась від душі, бо все, що я робила в кадрі, зазвичай робить вона. У мене на це просто не вистачає часу. Коли я живу окремо, завжди запрошую помічницю, яка мені допомагає, бо фізично не встигаю. Через свій графік роботи вважаю це абсолютно нормальним.

Але мені було надзвичайно приємно грати мою Оксану. Я її дуже люблю, як і всю нашу «екранну» родину. У нас був прекрасний режисер Сергій Атрощенко. До речі, він батько трьох дітей. То Сергій нам розказував, як це буває у житті (усміхається). І коли ми намагалися в кадрі все зробити занадто «ідеально», він нас зупиняв і робив дуже влучні та правильні зауваження, підказував, як краще зіграти, аби бути максимально природними. А я завжди прагну саме цього – щоб люди повірили мені й відчули, що моя героїня справді перевантажена побутом, що вона мати трьох дітей, яка водночас намагається створити затишок в родині.

- А не боялися братися за романтичну комедію «Потяг «Червона рута»? Вам сподобався сценарій? Звісно, це не римейк фільму-концерту 1971 року. Але ж аналогії будуть проводити.

– Ви мені зараз відкрили таємницю, бо коли я погоджувалася на проєкт «Червона рута», ні з чим його не пов'язувала. Просто дуже люблю цю пісню. Усе дитинство «Червона рута» лунала з музичного центру моєї бабусі, адже вона теж її любила.

Прочитавши сценарій, я відчула, що моя героїня прописана максимально органічно, вона природна. Дуже люблю свою Тамару, як у першій частині, так і в продовженні. Обожнюю це кіно та команду, з якою ми працюємо. Мені завжди приємно, коли знімається друга частина – зустрічатися з тими самими представниками знімальної групи. Для мене це абсолютна любов. Дуже тішуся знайомству з нашим режисером Олексієм Єсаковим, він горить цим проєктом, і це надихає.

- Багато людей перестали дивитися телевізор, бо там одні й ті самі історії. На вашу думку, невже режисери, продюсери не розуміють, що ми всі вже давно сидимо на стримінгах, є з чого вибирати? Проблема у відсутності гарних сценаристів, у грошах, в режисерах?

– Зачепили дуже болючу тему для мене. Питання «чому люди перестали дивитися телебачення?» – абсолютно об'єктивне. Бо ТБ не цікаве. Я, наприклад, не дивлюсь телевізор, і навіть мої батьки, яким за 60, вечорами обирають Netflix, YouTube чи HBO.

Мені б дуже хотілося розвитку українського документального кіно. Таких фільмів, на жаль, дуже мало. У нас катастрофічно бракує якісних історій про українських митців і корифеїв. Натомість ми маємо в кінотеатрах багато повних метрів, які важко дивитися. Ми беремо кількістю, а не якістю. А я за те, щоб знімали менше, але добре.

Як на мене, корінь проблеми – освіта. Наприклад, писати сценарії мають фахові сценаристи, а не просто люди, які вирішили, що вони можуть це робити. Без якісної освіти не буде і якісного продукту.

Водночас українська документалістика зараз неймовірна. Це сильні, правдиві історії, які потрібно бачити. Мені боляче їх дивитися, але це необхідно. А ось фільми про війну у художньому форматі для мене неприйнятні. Такі теми слід розкривати тільки в документалістиці, коли ти буквально шкірою відчуваєш цей біль. Якщо ми хочемо, щоб українське кіно розвивалося, треба вкладатися не в дешевий хайп, а в освіту, якість і глибокий зміст. Бо саме це формує суспільство. І, до речі, український театр зараз переживає справжнє відродження, і це надихає. Хотілося б, щоб кіно рухалося тим самим шляхом.

Завжди варто пам'ятати, що ви у себе одні

- У вас в інстаграмі є знімок з Тарасом Цимбалюком. І хтось із ваших підписниць під цим фото лишив коментар, що ви були б чудовою «Холостячкою». Якщо би знову запустили цей проєкт і вам запропонували – цікаво? Чи так ви кохання шукати не готові?

– Зізнаюся вам, я ніколи не дивилася цей проєкт повністю. Бачила лише окремі вирізки або він просто йшов фоном. Але так, щоб зацікавлено дивитися від початку й до кінця, – ні.

Якщо б мені запропонували участь у «Холостячці», не впевнена, що пішла б, бо мені це не цікаво. Давайте будемо відвертими: не всі про це говорять, але думаю, більшість це розуміє – дівчата йдуть на такі проєкти здебільшого для того, щоб стати відомими, розвивати свій блог. Думаю, вони переслідують саме ці цілі. Безумовно, є учасниці, які справді хочуть закохатися, але мені здається, це маленький відсоток.

Не заперечую, що на таких проєктах можуть виникати симпатії чи навіть пристрасті, але все ж таки я за живе спілкування без камер, коли за тобою ніхто не слідкує і ти можеш бути собою. Я нікого не засуджую, якщо проєкт набирає оберти та має рейтинги, нехай він буде.

До Тараса ставлюся прекрасно, ми з ним знімалися в серіалі «Кохання та полум'я», і я дуже вдячна йому за партнерство. Не знаю, чи буду дивитися «Холостяка» цього року, але точно не переглядатиму кожну серію з пляшкою вина (сміється). Можливо, якісь коротесенькі відео, здебільшого в фіналі, подивлюся.

- Ви не так давно розійшлися зі своїм чоловіком Максимом Апліним. Готові до нових стосунків? Чи треба час? Ви не раз зізнавалися, що завжди обираєте роботу. А це ж завжди шкодить особистому життю.

– Не дуже люблю ці поняття «очікування» та «активний пошук» – це не про мене. Я людина, яка завжди ставить в пріоритет себе: і як особистість, і як жінку. Мені здається, що це принизливо, коли жінка постійно транслює: «Хочу дітей, родину, хочу чоловіка». Я не така.

Мені завжди є що робити й чим захоплюватися. Я відкрита до нових стосунків і з величезним задоволенням готова піти на побачення. Але потрібно, щоб мені справді сподобався чоловік, бо я не кидаюся на все підряд. Дуже прискіплива в цьому питанні, у хорошому сенсі цього слова. Для мене важливе спілкування, моменти щирості, спільні інтереси та плани на майбутнє.

Тому ні, у мене немає такого, що робота стоїть на першому місці. Це зараз так склалося, що ми розійшлися, і найбільш правильне рішення – не занурюватися в переживання, хвилювання чи страждання. Я завжди обираю реалізацію та роботу: вони мене надихають, підтримують і дають можливість твердо стояти на ногах.

Я відкрита до нових знайомств, можливо, десь на когось і зверну увагу. Але все має бути поступово, без жодних дедлайнів чи установок, що це має статися сьогодні, наступного місяця або що я маю вийти заміж через рік. Не люблю таких прогнозів. Я людина стихійна, щира, відкрита в цьому питанні. Всесвіт має для мене свої плани (усміхається).

- Страху самотності у вас немає?

– Для мене самотність не є ознакою із позначкою мінус. Я загалом живу за таким девізом, що людина має бути щасливою попри все – обставини, гроші, роботу, особисте життя. Які б у житті не складалися обставини, завжди варто пам'ятати, що ви у себе одні. І тільки ви маєте дбати про своє здоров'я, зовнішній вигляд, реалізацію, вподобання.

Тому для мене самотність – це радше момент медитації. Мені надзвичайно комфортно з собою, але я не занурююсь у цей стан. Мені так само добре в компанії друзів, батьків чи знімальної групи. Можливо, раніше я так не думала, але після 30-ти самотність почала мене надихати та наповнювати. Коли знаходжуся наодинці в тиші, мені спадає на думку багато інсайтів. Я знаходжу відповіді на запитання, які маю всередині.

У постійному хаосі серед людей не завжди можна заземлитися, а тиша й самотність дають можливість проаналізувати, подумати, пофантазувати, щось спланувати. Тому самотність не є для мене чимось негативним. Це ознака мудрості, самодостатності, внутрішньої сили.

- А як з такою зайнятістю ви встигаєте жити на два міста – Київ та Барселону?

– Це дуже цікавий досвід. Але я вже звикла так жити, тому що до повномасштабного вторгнення так само балансувала. Не секрет, що 13 років я жила в росії, і в кожну вільну хвилину приїжджала в Київ. Навіть якби постійно мешкала в одному місці, наприклад, у столиці, мені все одно хотілося б кудись вирушати.

Я дуже люблю відкривати нові країни і міста. Взагалі подобається цей валізний ритм життя (сміється). Наприклад, зараз нарешті матиму чотири вихідних дні і поїду в Буковель. До речі, ніколи раніше там не була. Уже в очікуванні, дуже хочу подивитися на цю надзвичайну природу, красу, гори, озера.

Жити на два міста – це теж прикольно. Якби мені хтось говорив, що треба буде змінювати місце проживання кожні два-три роки, я б це залюбки робила. Але все ж у мене є база – це моя батьківщина, Україна, яку я ні на що не проміняю. Мені важливо бути тут, торкатися цієї землі. Важливі мої батьки, бабуся, подружки, колеги, театри, заклади, архітектура. Для мене це невід'ємна частина мене, мій ідентифікаційний код. Водночас можливість відкривати нове для мене теж надзвичайно важлива.

- Це ж дорого – жити на два міста? В Європі дорога нерухомість. Не шкода витрачати гроші, коли квартира пустує?

– Щодо твердження, що за кордоном жити дорого, я б посперечалася. Мені здається, що ціни, які зараз із геометричною прогресією зростають в Україні, – це просто щось страшне. Я, як людина, яка постійно виїжджає й повертається, можу відслідкувати, наскільки стрімко дорожчають продукти в Україні. І, чесно кажучи, у Барселоні на більшість позицій ціни значно нижчі – це справді дивує. Складається враження, що ми скоро переплюнемо Лондон за рівнем цін, і люди почнуть брати кредити, щоб купувати продукти.

Якщо говорити про нерухомість, то в Барселоні, як і в будь-якому іншому місті, можна знайти квартиру не «за всі гроші світу». Тому ця історія про «дуже дорого» – трохи перебільшена. Наприклад, якщо порівняти мою локацію там із подібною в Києві, то ціни будуть приблизно однаковими.

Так, трохи неприємно, що квартира пустує, коли я в Україні. Але в мене багато друзів і родичів, яких я часто запрошую відпочити там, поки сама працюю тут. Я свідомо вирішила: працюватиму більше, щоб утримувати все це. Але сама думка про наявність місця, де можна відновитися після обстрілів, мене гріє. Якщо раптом станеться щось страшне, є місце, де моя родина зможе сховатися і бути в безпеці. Поки що живу в цих реаліях.

Мені здається, що з роками я стаю все більше схожою на батька

- Такий професійний азарт, затятість до своєї справи у вас від тата?

– Мені здається, що з роками я стаю все більше схожою на батька. Уже з віком можу аналізувати його надзвичайний шлях у спорті, у футболі – і порівнювати із собою. Ми з ним у цьому дуже схожі. Думаю, що у моєму віці тато, як і я зараз, ставив роботу на перше місце. Бо це було його справжнє покликання, місце, де він почувався як риба у воді. Він був реалізований, талановитий. Для мене він чемпіон, як і для багатьох. І «Динамо Київ», і збірна, і його тренерська діяльність – це ціла епоха.

Я теж марю своєю справою. Для мене це надзвичайно важливо. Можливо, тільки зараз, коли тато пішов на пенсію, його пріоритети змінилися – тепер це сім’я, мама. Але ми ніколи не ображалися, бо розуміли: робота для нього – це самореалізація. Він завжди дбав, щоб у нас усе було. Мої батьки бачать у мені ту саму відданість. Вони ніколи не дорікали, що я беру багато проєктів і не відпочиваю. Вони просто знають, як я це люблю.

Так, прокидатися о шостій ранку я ненавиджу – але це буквально три хвилини: випила каву, сіла в машину, поїхала на роботу, і все - очі знову горять. До слова, моя мама теж надзвичайно цілеспрямована жінка. Вона могла стати відомою легкоатлеткою, але обрала родину, побут і моє виховання. Вона має сильні підприємницькі й організаторські здібності. Вона теж неймовірна.

- Ваш тато – легенда. Як вам з цим жилося?

– Я ніколи не відчувала, що мій тато – якась особлива людина. Для мене він просто тато – найкращий, найдобріший, найрідніший. Наша родина ніколи не відчувала жодної «зірковості» чи надмірної уваги. Можливо, я просто цього не помічала. Уперше я зрозуміла, що мій тато відомий, коли мені було років шістнадцять – він очолив збірну України. Але навіть тоді нічого не змінилося.

Я дуже вдячна, що батьки виховували мене в дусі людяності. Вони завжди допомагали тим, хто цього потребував – дітям із онкозахворюваннями, людям похилого віку, тваринам, сім’ям у скруті. Тато, коли працював у Шотландії, також допомагав дітям із розладами розвитку. Це він мені прищепив – допомагати. А ще ми ніколи не витрачали гроші даремно. Мама розпоряджалася всім дуже розумно: вкладала в нерухомість, освіту, здоров’я, подорожі. Так, без дрібних радощів не обходилося, але все – з розумом.

- А як вам вдалося не вирости з зірковою хворобою? Бо багато дітей користуються популярністю батьків, їхніми заслугами і поводять себе так, наче це їхні надбання.

– У мене, мабуть, були всі передумови, щоб стати представницею «золотої молоді» – я й сама про це не раз говорила. Але ще з 17 років у мене було якесь тотальне бажання працювати. Не знаю чому. Можливо, підсвідомо я хотіла заробляти гроші, щоб щось купити батькам – бо вони для мене робили все.

Якщо чесно, вважаю, що зірковість і оця надмірна самозакоханість виникають там, де поруч немає авторитетів. Немає свідомих, розумних, інтелектуальних, ерудованих людей, які можуть поставити тебе на правильні рейки. У мене з цим усе ідеально. І мама, і тато – люди, які зробили себе самі, які ніколи ні в кого нічого не вкрали. Тато своїми розбитими колінами заробив і визнання, і реалізацію, і легендарну впізнаваність, ставши частиною історії не лише українського футболу. Такі цінності й така атмосфера завжди панували у нашій родині.

Іноді я жартома запитую маму: «Мамо, у мене колись проявлялася зірковість?» Вона відповідає: «Ні», – і я їй вірю. Бо моя мама – мій головний критик. Вона не з тих, хто казатиме: «Ти найкраща». Вона скаже: «Катюш, тут – погано, тут – не дуже». І я їй за це безмежно вдячна. Бо попри все, вона завжди об’єктивна – і на початку мого шляху, і тепер. Тато для мене – невід’ємний авторитет. Завжди був і є. Я можу прийти до нього з будь-яким питанням чи проханням. І він завжди скаже щось надзвичайно мудре. Він дуже глибока, змістовна, самодостатня людина.

- Ви так ніжно говорите про батьків. Ви були залюбленою дитиною?

– Так, я завжди була залюбленою дитиною – у найкращому сенсі цього слова. Але при цьому чітко знала, що таке «ні» і «не можна» (усміхається). У нашій родині завжди панували правильні, традиційні цінності.

Я категорично не погоджуюся, коли мені кажуть, що такі стосунки з батьками – це перебір, що має бути повна сепарація. Я бачу багато людей мого віку, які навмисне припинили спілкуватися з батьками, бо ті їх «дістали». Але це відбивається на їхньому житті – у них нічого не ладиться. Бо хороші стосунки з батьками – це запорука щасливого майбутнього.

Іноді мені кажуть, що я надто багато говорю про своїх батьків. І це правда! Бо я їх дуже люблю й безмежно вдячна за середовище, у якому зростала. Там завжди панували любов і повага. На мою думку, коли з батьками все добре, це позитивно впливає на життя загалом. Буває, що ми сперечаємося. І якщо я перебуваю у конфлікті з мамою чи татом, одразу відчуваю себе погано навіть фізично. Бо розумію: вони не молодшають, батьки – не вічні. Моя мама втратила свою маму у 29 років. І щоразу, коли ми говоримо про це, вона плаче й каже, що не встигла подарувати їй достатньо любові, бо думала, що час ще є. Я ні в якому разі не хочу нав’язувати свою думку, але для мене батьки, бабусі, дідусі – це головне. Бо щастя де? Воно – в родині (усміхається).