Психологія українського терпіння. Де закінчується незламність і починається боротьба?

«Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи…»
Василь Стус

Терпіння — чеснота рабів
Фрідріх Ніцше

Що довше ви заклякаєте у своїй непохитності, стійкості й незламності, то більша ймовірність, що саме в цей час хтось спритно обчищає ваші кишені.

Ситуативна непохитність мобілізує додаткові ресурси особистості та групи, мотивує й підвищує самооцінку. Але ресурс на те й ресурс, що в нього є свої ліміти вичерпання і динаміка поповнення.

Зазвичай енергозатратність наша в стані стресу значно вища, ніж відновлюваність. Якщо політичні гасла на початку масового стресу збігаються з вулканічною енергією групового самозахисту, вони сприяють виживанню. Якщо цей вулкан уже не вивергає лави й каміння з неба, а здебільшого дим, то дієві гасла перетворюються на порожні заклинання. Примітивна інформаційна політика сприяє емоційному вигоранню.

Ну, й давайте вже про анатомію всієї оцієї терпильності.

Добре було б почати з поняття «стійкість». Потім плавно, через Епіктета, Арістотеля й Фому Аквінського, перескочити на містичну обраність українського народу. Завершити славнем на честь якихось практичних ініціатив. Пунктів (прости Господи) незламності чи інших СММних перемог на брендових фронтах.

На щастя, зараз такого при здоровому розумі ніхто особливо не читатиме. Для такого — «круглі столи», семінари, симпозіуми, панелі й фуршети. Там хороші люди переконують іще кращих в очевидному.

Що воно нам дає, оце явище в діапазоні від телячої терплячості до самурайської принциповості? Погляньмо з практичної точки зору. Вміння терпіти незгоди в нас набуте, успадковане чи просто так зірки склалися? І коли цей терпець уривається, що опісля? Чи можна десь накосити міцності й заскиртувати про запас, бо вже кінчається?

Нейропластичність стійка до згинань, це ж начебто корисно. А якщо тебе поплавило, то що далі з цим нейропластиком відбувається?

Ми не раз в історії змінювалися, щоб не вимерти. Природну заповзятість і впертість, притаманну українському етносу, через періоди російського кріпацтва та польського панства з кульмінацією у вигляді погрому Січі та корумпування козацької старшини (так-так, не всіх, я в курсі) було переплавлено у виняткову терплячість.

Сказав би — не терплячість, а «терпильність», мазохістську пильність до всякої біди з її подальшим оспівуванням і сакралізацією («Бог терпів і нам велів»).

Якими є нейробіологічні механізми терпіння? Є в голові тоненька триміліметрова смужка сірої речовини, префронтальна кора (ПФК), центр самоконтролю, де загалом уміщаються всі наші культурно-цивілізаційні претензії. Відповідає за планування, гальмування імпульсів, ухвалення рішень. Що краще розвинена ПФК, то вища здатність терпіти. Наприклад, перехід від такої екстремальної форми виживання, як канібалізм, до створення інституту рабства супроводжувався появою соціальних норм і прогресивним контролем апетиту.

Кора пригальмовує свою еволюційно старшу сестру — лімбічну систему, сповнену пристрастей. Це як у барі з колегою, який іще хоче вживати нейромедіатори, а йому вже досить. І йому кажуть раціональне з правої півкулі мозку: «Чуєш, а давай краще завтра продовжимо».

Наша історія дещо менш весела, бо стрес затягнувся на невизначений час. Активується вісь гіпоталамус—гіпофіз—наднирники. Це стається, коли людина стикається з перешкодою на шляху до досягнення мети, бажання чи потреби. Емоційна реакція на біду. Якщо біда триває довго, система може розрегулюватися, що призводить до емоційного вигорання.

Терпіння — це не вроджене, це навичка. Формується й успадковується не через гени, а через досвід, виховання, соціальні моделі. Вона залежить від здатності мозку адаптуватися. Здатність ця велика, але не безмежна. Це як мідний чи алюмінієвий дріт — легко гнеться. Але якщо згини робити дуже часто, то в місці згинання (у нас це — нейронні зв’язки) дріт перегрівається й ламається.

Як ці навички в нас і наших предків формувалися? Абсолютна більшість наших громадян (демографія в поміч) вивчала в школі українську літературу. Тобто те, що було відібрано й надавалося для соціалістичного виховання трудящих.

Погляньмо на наших класиків під цим кутом.

Гоголівське «терпи, козаче, — отаманом будеш» — формула терпіння як необхідний етап кар’єрного зростання. У Лесі Українки (особливо в драмі «На полі крові») терпіння є внутрішнім конфліктом між вірою та розпачем. Ну, так собі вибір, як на наш час. У Франка терпіння межує із завченою безпорадністю, а етична напруга — з фрустрацією. Це не тільки «Мойсей» чи «Смерть Каїна», а й менш відомі твори («На дні», «Добрий заробіток»). Ну, й у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» Гоголя — «Не встанемо, мамо! не встанемо! умремо, а не встанемо! — кричали запорожці».

Так, насмикано з контексту, в них є різне. Але дозволені вони були до викладання саме через культ стражденництва, що і їхніми відредагованими життєписами підтверджувалося.

Карл Леонгард колись написав працю «Акцентуйовані особистості», де на прикладі літературних героїв аналізував людські психотипи. Українська новітня та радянського періоду література була наскрізь соціалістичною. Соціалізм закликав терпіти тимчасові труднощі побудови комунізму й показував літературні взірці. Нетерплячих пакували в ГУЛАГ, а кому терпець уривався якось радикально, тих фізично знищували.

Після короткої ейфорії початку 90-х увесь цей принишклий соціалізм знову відновився в повному об’ємі й продовжив свій шлях деградації вже під національним прапором. Тридцять років терпіння тимчасових труднощів у побудові світлого українського майбутнього. Це в Гоголя можна було плюнути в карти й перехрестити — і нечисть зникала. А тут хоч плюй, хоч що роби — їм усе божа роса.

Припустімо, є три фази психологічного опору: терпіння, незламність і боротьба. Погляньмо, де ми зараз і що з нами.

Не буває ніколи такого явища, коли весь народ стрункими лавами крокує в якомусь одному напрямку. Це опція пропаганди всіх часів і народів. Бувають кількісно значущі величини, але не абсолютні. Буває високомотивована меншість, яка за законом Парето може впливати на поведінку більшості.

Вищезгадані фази — не «система ніпель». Рух може бути послідовним, реверсивним, знову послідовним, із зависаннями тощо. Ці три фази взаємодіють між собою як тричастинна модель мозку: спинний, лімбічна система й неокортекс. Що давніше утворена система, то вона надійніша й тупіша водночас.

Тому в стані гострої стресової реакції у нас просідає спершу раціональне мислення, а потім емоційна сфера, й лишається інстинктивна поведінка, за яку потім буває незручно.

Терпіння, яке було важливим складником на початку нашого виживання, сьогодні є ретромоделлю поведінки, в котру своїм глибоким занепокоєнням і співчуттям нас заманюють західні миротворці на чолі з відомим «пісділом». Вельмишановне панство показує нам усі вигоди та переваги кріпацтва, либонь, спираючись на власний досвід сегрегації.

Незламність — це здебільшого про витримування тривалого тиску, як алмаз. Але попри свою виняткову твердість, алмаз під впливом сильного удару легко розколюється за площинами, паралельними гранями правильного октаедра, чотирма напрямками спайності.

З людською спільнотою, яка затвердла в незламності, може відбуватися (і, либонь, уже відбувається) таке саме сильне соціальне розшарування. Це не крах, а перехід у нову якість, яка сподобається далеко не всім.

Боротьба — це найбільш подієва, кінетична фаза. Її відмінність від подвижництва в тому, що подвиг — це завжди плата за чиюсь помилку, ціною чого часто є життя.

Тобто боротьба — це процес успішної самоорганізації. В якому окремі його компоненти можуть модернізуватися в разі зміни обставин, і процес від цього не страждає. Що важливо, на відміну від терпіння, боротьба швидше відновлює нашу енергетику, хоча, на перший погляд, і є затратнішою, ніж терпець.