Парламентські вибори в Сирії: новий республіканізм і відлуння Асада

5 жовтня в Сирії відбулися парламентські вибори. Вони стали першими після повалення Башара Асада в грудні 2024 року, а також першим політичним ритуалом легітимізації нових властей у рамках традиційних демократичних процедур, якими є вибори. Проте, на відміну від ліберально-демократичного тріумфального ореолу 2010-2012 років у період «арабської весни», ці вибори не стали розкручувати як «перші демократичні в історії країни» або як тотальну перемогу над диктатурою.

По-перше, вони проходили за новою системою, до якої виникли питання як у самих сирійців, так і у зовнішніх спостерігачів. По-друге, це далеко не перші демократичні вибори в історії Сирії. Механізм виборів за моделлю західних демократій уже використовувався в період 1946-1950 і 1954-1958 років. Навіть у період баасистського правління (1970-2024) голосування було невід'ємною частиною політичної системи, формальним ритуалом легітимізації влади, навіть з урахуванням їхньої повної керованості та відсутності реальних альтернатив.

Вибори 5 жовтня базувалися на новому перехідному законодавстві, прийнятому адміністрацією президента, тобто де-факто глави Сирії Ахмада аш-Шараа / Абу Мухаммеда аль-Джуляні у зв'язку з політичною нестабільністю, відсутністю контролю над окремими регіонами та бажанням нових властей зберегти управління державою і зацементувати свої позиції.

Нова виборча система була затверджена в серпні 2025 року президентським указом №143. Згідно з ним, парламент Сирії – Народна асамблея – обирався у складі 210 депутатів, але не напряму. Люди вперше не голосували самі. Замість них депутатів обирали спеціальні органи – виборчі комітети або колегії.

Система працювала таким чином:

• Президент призначав Вищу виборчу комісію (ВВК) у складі 11 членів. З них 2 мали представляти уряд, 7 – різні політичні фракції, не пов'язані з владою, і ще 2 незалежних члени.
• ВВК формувала в регіонах так звані виборчі комітети або колегії. Ті, у свою чергу, обирали членів колегій виборців у кожному виборчому окрузі своєї провінції. Кількість виборців була пропорційна населенню округу.
• Виборці потім займалися відбором кандидатів у депутати і голосували за обрання цих кандидатів, яких потім затверджувала виборча колегія, подаючи свої рішення до ВВК.

Таким способом обрали 70% депутатів парламенту, тобто 140 осіб. Загалом було 1,570 кандидатів у депутати. Політичні партії у виборах не брали участі. Іншими словами, усі кандидати представляли самих себе і йшли на вибори як незалежні. З одного боку, це дозволило владі уникнути запровадження багатопартійної системи та запуску реєстрації політичних сил, а з іншого боку це зробило процедуру відбору кандидатів максимально заплутаною і непрозорою. Відстежити, хто кого представляє на виборах, було практично неможливо.

Решту 30% депутатів парламенту обиралися вручну президентом країни, тобто тим же Ахмадом аш-Шараа.

Вища колегія виборців, яка була відповідальна за формування комітетів, що обирали депутатів у різних регіонах, за ідеєю має бути тим демократичним «фільтром», який має не допустити надмірного впливу на процес виборів президента і його команди. У теорії це має розмити переважний вплив уряду Ахмада аш-Шараа, в якому переважно його близькі соратники, родичі та друзі. На практиці не було впевненості у ступені незалежності ВВК від президента та його адміністрації, як і розуміння, в яких відносинах перебувають глава держави і призначені ним члени ВВК.

До складу Вищої колегії виборців входить 11 осіб. Ось вони всі:

1. Мухаммед аль-Ахмад – голова, колишній міністр аграрної політики в першому складі перехідного уряду колишніх бойовиків «Тахрір аш-Шям» у березні 2025 року. Входить до числа соратників де-факто глави країни, колишній член угруповання «Тахрір аш-Шям», в якому він займав низку високих посад з 2017 року.
2. Хассан ад-Дугайм – колишній суддя шаріатського суду в північній Сирії на підконтрольній бойовикам території, пов'язаний з протурецькими угрупованнями, що воювали з Асадом і курдами.
3. Імад аль-Барк – колишній голова Вищої освітньої ради при Міносвіти Сирії, член Сирійської туркоманської ради.
4. Лара Айзукі – правозахисниця, журналістка.
5. Навар Наджма – політичний активіст, публіцист.
6. Мухаммед Алі Яссін – колишній член Сирійської національної коаліції опозиційних і революційних сил (СНКОР), однієї з ключових опозиційних парасолькових структур опозиції за кордоном під час війни, пов'язаний з протурецьким угрупованням «Аль-Хамза».
7. Мухаммед аль-Валі – курдський політичний активіст.
8. Мухаммед Каххаля – генеральний директор Секретаріату політичних справ МЗС Сирії, один із соратників глави Сирії.
9. Ханан аль-Бальхі – колишня представниця Сирійської національної ради (СНР), однієї з опозиційних структур в еміграції, в Норвегії, політична активістка.
10. Бадр аль-Джамус – екс-голова Вищого переговорного комітету, який вів переговори з Асадом від імені опозиції під час війни.
11. Анас аль-Абда – екс-голова Вищого переговорного комітету, засновник опозиційної Партії справедливості та будівництва в Лондоні у 2006 році.

Як бачимо, у складі ВВК безліч різних людей: від старих політичних опозиціонерів-емігрантів до прозахідних активістів, політичних представників протурецьких фракцій та ісламістів, соратників нинішнього глави Сирії Ахмада аш-Шараа.

Офіційно, сирійський уряд пояснив вибір саме такого способу голосування надзвичайною ситуацією в країні та відсутністю в влади надійних і достовірних даних про реальну кількість громадян, що проживають у Сирії. До того ж, частина регіонів непідконтрольні уряду, а отже провести на них вибори фізично неможливо. Проблема відсутності оновленої бази даних громадян дійсно існує. Після 14 років конфлікту довоєнне населення Сирії зменшилося вдвічі. Повалення Асада в грудні 2024 року хоч і спонукало частину сирійців повернутися додому, але набагато більше віддали перевагу залишитися за кордоном.

Тим не менш, до такої системи голосування одразу ж виникли питання. Прозахідна частина сирійських політиків, які так і не отримали влади в новій пост-асадівській конфігурації, розкритикувала ці вибори як недемократичні, непрозорі та косметичні. У багатьох країн Заходу виникли також ті ж враження, однак розгортати інформаційну кампанію проти нового уряду там не стали, аби не розгойдувати ситуацію в, здавалося б, уже стабілізованій Сирії.

Весь процес голосування був поставлений під явний контроль з боку виконавчої влади. Причому, цей контроль був здійснений на різних етапах і рівнях. Окрім того, що сам склад ВВК призначався особисто президентом, формування виборчих комітетів у регіонах проходило в координації і за рекомендаціями Секретаріату політичних справ МЗС Сирії, який затверджував багато рішень ВВК щодо відбору членів таких комітетів або колегій.

До того ж, до кандидатів у депутати були виставлені різні умови, що відсікали значну частину колишніх політиків, чиновників, бюрократів, силовиків, представників етноконфесійних меншин, і взагалі будь-яких ненадійних людей, яких влада не хотіла пропускати. На вибори не могли йти кандидати, що працювали або мали зв'язки з попереднім урядом Асада, а також провокатори, що виступають за поділ Сирії – явний натяк на курдів, друзів, алавітів і кого завгодно, хто не поділяє політику держави.

Нарешті, не до кінця зрозумілим було пропорційне розділення депутатських місць за регіонами. Тоді як на північні провінції Алеппо та Ідліб припадало аж 42 мандати, Дамаск і агломерація обирали лише 22 особи, хоча тут живе набагато більше людей, ніж на півночі. На основі яких даних визначалася кількість населення і пропорційна їй кількість мандатів – невідомо.

У новому парламенті 32 місця залишаються вакантними, оскільки на частині території вибори було вирішено не проводити. Це якраз непідконтрольні уряду регіони: переважно друзька провінція Ас-Сувейда на півдні і контрольовані курдами провінції Аль-Хасака і Ракка на північному сході.

Ніяких квот у новому парламенті влада офіційно не встановлювала. Але в різний час там завжди були присутні жінки (6%-13% мандатів з 1981 року) та етноконфесійні меншини (особливо при Асаді, який на них спирався у своїй політиці). У нинішньому складі парламенту жінок буде лише 3%, а зі 120 депутатів лише 10 представників меншин, включаючи 2 християн.

Місцеве населення сприймало ці вибори або з надією на краще майбутнє, даючи владі авансом мандат на правління, або зі скепсисом і песимізмом, очікуючи подальшу дестабілізацію. У більшої частини сирійців не було великих очікувань від парламентських виборів, і багато хто віддавав перевагу «дати їм шанс», побачити в цьому надію на політичне оновлення та стабілізацію влади під час перехідного періоду. Інші вважали, що парламент все одно нічого не вирішує, а тому не має значення, чи будуть громадяни голосувати чи ні. Позначається й притаманний місцевим жителям патерналізм, які звикли жити в системі, де реального вибору все одно немає, а голосування має лише ритуальне значення.

На зовнішньому треку ставлення до виборів було обережно-скептичним, але з небажанням втягуватися в цю історію. Ні в кого на Заході немає ілюзій щодо «демократичності» нових властей. В ЄС закликали Дамаск до прозорості та відповідальності під час виборів, але в реальності всі віддають перевагу напівавторитарній стабільності в Сирії, аніж новій громадянській війні та хвилі біженців. Тому якоїсь гострої реакції з боку країн ЄС і НАТО на вибори в Сирії не було, лише рутинне вітання цієї події.

Минулі вибори багато про що говорять нам про нову політичну конфігурацію в Сирії. Тут можна зробити кілька ключових висновків:

1. Нова виборча система фактично ще більше обмежила можливості людей обирати владу, зробивши всю процедуру ще більш закритою і централізованою.
2. Фігура президента знову ставиться в самий центр, і на неї зав'язується контроль над процесом виборів. Тим самим, відтворюється та сама президентська автократія, яка існувала при Асадах. Але якщо в той період вибори проводилися напряму як ритуально-символічна подія без реальної політичної конкуренції, то зараз саме голосування йде в тінь, під ймовірний контроль влади.
3. Відцентрові тенденції в пост-асадівській Сирії закріплюються вже в правовому полі. Відмова влади проводити вибори в регіонах, де проживають меншини, показує їхню готовність відсікти ці групи від виборів, навіть ризикуючи знизити свою внутрішню легітимність.
4. Перехідні влади Сирії намагаються зацементувати конфігурацію, що склалася після грудня 2024 року, через нові процедури та тимчасові закони, які, ймовірно, спробують зробити постійними. Парламентські вибори стали репетицією для заміру громадської думки та думки зовнішніх партнерів.
5. Вибори показали те, що, здається, уже всі навколо усвідомили. Вони не стали тріумфом ліберально-демократичних сентиментів, закладених у первісний дух протестів 2011 року. Перемогли зовсім інші сили, більш організовані, мобільні та агресивні, але далекі від того ціннісно-гуманістичного характеру перших демонстрацій у Дамаску в 2011 році, який їм приписували переважно західні ЗМІ.
6. Незважаючи на явну спробу перехідної влади консолідувати владу і зберегти контроль над державою, ці вибори необов'язково означають лише централізацію влади. Сама процедура відкриває можливості для посилення регіональних еліт, від яких зараз залежить дуже багато: від забезпечення безпеки до формування виборчих комітетів. Відповідно, за певних обставин, ці вибори можуть стати початком децентралізації політичного поля Сирії.