Сірі бджоли: медитативне і тягуче кіно про «сірі зони» нашої країни і нашої душі

В прокат вийшов фільм за романом Андрія Куркова «Сірі бджоли» - драма про двох пенсіонерів, які виживають в покинутому й забутому селі у прифронтовій зоні Донбасу, шукаючи в собі відповідь «хто я?».

Зйомки картини почались ще до повномасштабного вторгнення. Режисер Дмитро Мойсеєв та оператор Вадим Ільков наполягали, щоб картинка максимально відповідала дійсності, тож й знімати хотіли в справжній сірій зоні. Така знайшлась на Луганщині, в селі Вовчоярівка неподалік від Сіверськодонецька. Зйомки велись в лютому 2022 року до останнього, аж поки знімальну групу не поставили перед фактом – виїжджайте негайно, небезпечно.

- Режисер та оператор були категорично проти, хотіли продовжувати там знімати. Я сказала, що ми повернемось за тиждень і будемо знімати далі, - згадує продюсерка Іванна Дядюра. Зрозуміло, що ніхто туди більше не повернувся.

На дозйомки картини пішов ще рік. З 2024 року фільм почали показувати на міжнародних кінофестивалях, і ось майже в кінці 2025-го його нарешті можна побачити на широкому екрані.

…Січень, 2022 року. В країні триває АТО, деякі села на Донбасі опинились у так званій сірій зоні - ніби й бойових дій, як таких, немає, лише інколи «прилітає», немає й окупації, але нема й української влади. Села ніби не існує, люди давно виїхали, електрика давно відключена, навіть продуктів нема де взяти.

Залишились лише двоє старих чоловіків - Сергій Сергійович (Віктор Жданов) і Пашка (Володимир Ямненко) - колишні однокласники, колишні працівники шахти, колись недолюблювали один одного, а тепер змушені спілкуватись, щоб було відчуття хоч якоїсь людини поруч та було б кому прийти на допомогу, раптом що трапиться. Не виїхали вони, бо - «кому ми там потрібні. І тут наш дім».

Хоча й хати їхні ледь тримаються – простріляні ворота, вікна – десь ще цілі, а десь затягнуті плівкою, сирі кімнати з обірваними шпалерами, бо топити нема чим і від холоду псуються і речі, і стіни, і люди. Та їм ще пощастило – багато будинків в селі зруйновані вщент.

- Я найбільше люблю грати простих людей, - зізнавався Віктор Жданов в інтерв’ю Коротко про. - Беру все від життя. Намагаюся принаймні. Намагаюся споглядати, дивитися, як хто і що робить, підмічати.

Для Сергія Сергійовича (Віктор Жданов) важливо жити на своїй землі, у своєму домі. Кадр з фільму

Його персонаж хоч і дійсно проста людина, все ж має внутрішній стрижень та непохитні принципи. Сергій Сергійович – розлучений, дружина з донькою давно виїхали на безпечну територію, а оскільки мобільний розряджений, то зв’язку з рідними чоловік не має. Та й не хоче звалювати на них свої проблеми. В селі він залишився, бо займається бджолами – і ними треба опікуватись, як і малими дітьми.

У Пашки – немає нікого. «Та яка в тебе може бути жінка», - критично озивається Сергійович.
Символічно, що вікна хат пенсіонерів виходять на різні сторони. У Сергійовича – на захід, тобто на українську сторону. У Пашки – на схід, на т. зв. «ДНР». Тож і погляди їхні також розходяться: один - проукраїнський, а в другого така собі «сіра мораль» - і нашим, і вашим, головне, щоб дали жити. Можна випити з «денеерівцями», взяти в них каву чи горілку. І сперечатись потім з колишнім однокласником, що «не все так однозначно».

Так проходить день за днем – якась така собі стабільність, ніби бджоли, які зав’язли у бурштині. Такий собі лімб – коли ні до раю, ні навіть до пекла, завмер у невизначеності.

Пашка (Володимир Ямненко) хоче отримувати від життя лише насолоду і, бажано, без усіляких зусиль. Кадр з фільму

Звичний побут закінчується, коли Сергійович неподалік села знаходить тіло українського військового, якого явно «зняв» російський снайпер. Сергійович рішуче налаштований хоча б поховати бійця. І не здогадується, що за ними спостерігають.

Оця розміреність, медитативність та холодний спокій безрадісного життя, коли ти ніби не живеш, а просто споглядаєш, не сподіваючись на якісь гарні зміни, тягнеться через весь фільм. Фільм вийшов тягучий і густий, як мед у Сергія Сергійовича.

Цей особливий стиль режисера Дмитра Мойсеєва («Час хризантем», «Які красиві люди»), який називають візуальною поезією нашого кіно, підкреслюється операторською роботою Вадима Ількова («Вулкан», «Маріуполіс»). Його камера довго милується сіро-коричневим степом, ледь вкритим інієм. Завмирає біля зруйнованих хат чи на скромному побуті двох колишніх шахтарів, довго затримується на блимаючому каганці, який ніяк не хоче рівно горіти. Відсутність яскравих кольорів, інколи навіть здається, що ти дивишся чорно-біле кіно, а точніше, таку собі сепію, яка не дає надії на майбутнє, лише підкреслюючи, що майбутнього нема, є лише бездонна самотність, а над усім цим невідворотно висить очікування великої війни.

В обох чоловіків – і у Пашки, і у Сергія Сергійовича - ще є шанс вирватись з цієї сірої зони, цього сірого середовища, в якому, здається, навіть годинники зупинились, та переосмислити своє життя. Та чи будуть вони це робити?

І що б могли зробити на їхньому місці ми? З цим питанням ти залишаєшся навіть після кінця фільму.

Операторська робота допомагає побачити красу покинутого села навіть посеред безсніжної зими. Кадр з фільму

Сірі бджоли: медитативне і тягуче кіно про «сірі зони» нашої країни і нашої душі

Нагороди