Пам’яті гранатометника 134-го окремого батальйону ОК «Північ» Олександра Агапченка

Попри бронь і трьох дітей він пішов на фронт захищати їх майбутнє

У Менській виправній колонії №91 у Макошине на Чернігівщині встановлено пам’ятну дошку, присвячену полеглим на війні колегам. Серед фото двох Героїв на щиті – Олександр Агапченко, молодший інспектор відділу охорони цієї установи.

У січні 2023-го він мобілізувався як рядовий гранатометник у 134-ий окремий батальйон охорони і обслуговування ОК «Північ», виконував завдання у прикордонні. А через рік відправився на схід – на підсилення 58-ої окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського. Загинув 24 липня 2024 року на полі бою в районі населених пунктів Старомлинівка-Урожайне Волноваського району Донеччини.

Олександр народився в Макошине в багатодітній сім’ї, був старшою дитиною, маючи трьох братів і сестру. На певний час родина переїжджала у місто Сновськ (колишній Щорс), де Сашко здобував середню освіту й закінчив Вищий професійний ліцей лісового господарства. Згодом Агапченки вернулися на малу батьківщину, в рідне Макошине.

Школярем полюбляв садівництво, от і пішов навчатися на лісівника. Вже дорослим, як одружився, на обійсті висаджував багато квітів, кущів та дерев. Щороку на ділянці щось нове з’являлося. Навесні мав особливий ритуал – уранці вставав і кликав дружину милуватися, як квітне садок…

Інший пріоритет, що з часом вийшов на перше місце – він хотів стати військовим. Далі так і склалося: як почав з юності бути в однострої – армійському на строковій в Криму у ППО, а потім – пенітенціарному, на війні – знову у військовому, так з формою не розлучався все життя.

У листопаді 2011-го, вже за тиждень по «дембелю» зі строкової, Олександр пішов влаштовуватися і потім працювати у виправній установі.

«Ми познайомилися у 2014-му доволі спонтанно. Тоді я навчалася в Конотопі на залізничника і приїхала додому. Просто розговорилися на вулиці, обмінялися номерами телефонів, списалися. Зустрілися знову, і знову... Якось колеги з установи запросили нас у гості. І коли Саша відрекомендовував мене у товаристві, вимовив: це – Наталя, майбутня дружина! Сказати, що я була ошелешена, ще мало сказати. Я знітилася, віднікувалася, сприйняла це як жарт. А за кілька років, коли ми одружилися, цей епізод у нашій компанії не раз згадували. Насправді, ми достатньо різні за характером і темпераментом: я – емоційна й бойова, а Олександр був спокійніший. Ніколи не сварився, коли щось і виникало – просто виходив надвір і там знаходив якесь заспокоєння. За 9 років спільної дороги виникали нюанси, гладенько зовсім не було. Але сім’я у нього завжди перебувала на першому плані. Коханий більше про нас думав, а на собі економив. Такі от мав пріоритети...», – розповідає про нашого героя його дружина Наталія Юріївна.

Наталія і Олександр одружилися 2015-го. Відшуміло велике весілля – ще за колишніми звичаями: у наметі, кількаденне, з понад сотнею гостей. Вони удвох на річницю традиційно переглядали відео того, як створювалася їхня сім’я. Щораз з’являлися нові спогади і емоції. Відтоді, як Сашко загинув, Наталія ніколи цей фільм не дивилася. Каже, що не може й не знає, чи знайде сили його передивитися коли небудь знов…

Примітно, що незабаром після одруження Наталія стала колегою чоловіка, працюючи в колонії молодшим інспектором відділу охорони.

«На роботі ми були лише колегами, а вже вдома – подружжям. Чесно кажучи, він був проти такого працевлаштування. З часом чоловік змирився з тим. Більш того, став наставником і мотиватором, повсякчас повторюючи, що в мене все вийде добре», – веде далі пані Наталія.

Олександру завше подобалося, як у хаті гомонить багато дітлашні, – чоловіка тоді огортав спокій. Найдужче полюбляв вудити рибу на Десні. В тому його підтримував середній син Сашко. Також голова сімейства обожнював збір грибів – їх здебільшого консервували на зиму.

«24 лютого 2022-го я перебувала у декретній відпустці. Ми чули вибухи, а чоловік саме чергував. Згодом він телефонує: «Почалася війна, але все буде добре!». Сашко повідомив, що сидітимуть постійно в колонії. Свій день народження 27 лютого він провів на службі. А за кілька днів якимись кущами приїхав, щоб узяти поїсти, бо припаси скінчилися. Закруток, картоплі, круп йому наскладала...», – згадує початок великої війни дружина героя.

Співробітники установи десь тиждень перебували на казарменому становищі, а кілька колег пішли одразу воювати з окупантом – дехто взагалі у форматі партизанщини. Олександр теж хотів «партизанити», але Наталія відмовила, порадивши не поспішати, а виконувати службові обов’язки.

«Наш кум Сергій Бондарець служить з часів АТО в ЗСУ і теж воював. Сашко ще до повномасштабки хотів піти до нього у підрозділ на контракт. Я категорично заперечила. І в лютому 2022-го так само сказала «ні», – вагомим аргументом була вагітність сином. Сподівалася, поки Єгор народиться у червні й хоч трішки окріпне, війна матиме якесь завершення. Так і пояснила чоловікові. Але бойові дії не припинялися, а Саша дедалі частіше вів розмови про фронт... Він був справжнім патріотом. Якось приїхав Бондарець. Олександр серйозно з ним поговорив і твердо вирішив: прийшов і його час. «Йду на передову заради своїх дітей! І як можна сидіти вдома тепер?» – таким був головний його аргумент», – у пам’яті Наталії Агапченко спливли тодішні непрості розмові й рішення, що ухвалювали на сімейній раді.

Сердар Кличлієв – колега Агапченка, молодший інспектор-кінолог відділу охорони колонії, разом вони пропрацювали 7 років. Каже, що Олександр за характером якнайкраще підходив саме для служби у виправній установі. Дуже любив дітей і дружину, був хорошим господарем.

«Він не уникнув мобілізації, попри подвійну бронь, пішов у військо. Коли нас оточували росіяни, деякі колеги долучилися до тероборони, адже ситуація в цих краях була неабияк небезпечною. Тоді окупанти їздили по вулицям на техніці, але колонію не наважилися захоплювати. Сашко теж збирався воювати, але трохи побув в установі, бо і тут було чим займатися. А от узимку 2023-го таки одягнув військовий піксель. Він звик добре обмірковувати свої рішення, усе зважити і з холодною головою вирішити, як діяти далі», – розповідає пан Сердар.

Олександр Агапченко разом зі своїм 134-им окремим батальйоном в основному виконував бойові завдання попід кордоном з Росією. Якось тамтешня «бойова» собачка навела цуценяток. І от він телефонує коханій: їду додому й везу песика! Мовляв, не переймайся, той буде дуже маленьким. Кудланя діти назвали «Патроном». Тепер це чималий собацюра.

«Певний час удвох ми перебували в роті охорони. Там була своя єгерська група й із кумом виїздили на завдання до кордону. Він швидко вникнув у специфіку, навчався та адаптувався, – сприяло те, що колектив був надзвичайно побратимський. Згодом я перевівся в іншу бригаду, ми значно менше спілкувалися. Я воював декілька місяців на Куп’янському напрямку, а він – на Донеччині. Часто Сашка ставлю у приклад, коли розмова заходить, яким має бути справжній воїн та чоловік. Бронею на роботі і трьома дітьми не прикривався, а воював до останнього за них», – розказує побратим героя Сергій Бондарець.

Цікаво, що позивний «Агапич» в Олександра з’явився ще у виправній колонії й закріпився за ним і в армії.

Дружина завше за нього переживала. Якось, коли чоловік прослужив уже понад рік, сказала йому: «Саш, ти вже побачив і на своїй шкірі відчув, що таке війна… Може, повернешся додому, тебе троє діток чекають, і я…?». Але він відповів: «Ні, я став людиною війни і буду там до останнього її дня!».

«Востаннє наживо бачилися у травні 2024-го, – тоді Саші дали 10 діб відпустки. Діти його так цілували, обнімали… Згодом їх відправили на Донеччину підсилювати 58-му бригаду. Але він завжди твердив: у нього все гаразд і майже нічого не оповідав, але серце моє відчувало, коли йому важко», – описує останнє бойове відрядження чоловіка пані Наталія.

Родичі і місцеві волонтери по максимуму намагалися підтримати захисника. Якось у червні 2024 року в Агапченка внаслідок обстрілу згоріли всі обладунки, треба було придбати нові. Тоді «всім миром» і громадою вдалося зібрати кошти, закупити й вислати на фронт бронежилет, шолом, ремінно-плечову систему та інше. А через місяць, 24 липня, на полі бою у Волноваському районі Донеччини, Олександр Сергійович загинув.

У 33-літнього чоловіка залишилися дружина Наталія й троє неповнолітніх діток – 9-річна Софія, 6-літній Сашко і трирічний Єгор.

Батьки Олександра померли два роки назад: тато загинув унаслідок нещасного випадку, а мати не перенесла цієї втрати.

1 серпня 2024 року, рідні та близькі, друзі й побратими, представники влади та органів місцевого самоврядування Менської громади попрощалися та віддали останній земний уклін загиблому Воїну.