Параноя та комфорт. Паралельні світи оператора дрона Ярослава Пілунського

А що як часу не існує – є тільки почуття, рух у просторі та плин думок?.

Кінооператор Ярослав Пілунський, який звик до чіткого тайм-менеджменту, відчув ілюзорність часу, коли подивився на світ крізь камеру дрона.

Його зима в Бахмуті в складі тактичної групи "Адам" тривала дванадцять місяців.

"Це було стовідсоткове відчуття, що пройшов цілий рік", – каже доброволець, який, ніби герой стрічки "Інтерстеллар", задля порятунку рідних наважився пройти через червоточину.

Коли часу не існує, полеглі побратими завжди присутні.

А слово, що лунає на межі, не прив'язане до горизонту подій, до конкретної епохи.

Якось, лежачи в окопі під час обстрілу, Пілунський звернувся до мухи з обпаленими крилами: "Привіт, мала! Бачу, тебе теж війна пошматувала?".

Відтоді життя кожної комахи (не ворога) стало для Пілунського набагато ціннішим.

Вторгнення чужинців у чийсь простір – сюжет, який теж поза часом.

"Я ставлюсь до них, як до якихось істот з іншої планети, – розповідає той, хто знімав "Оранжлав", "Вий" та сльози гурту "KAZKA".

– Вони міцні, дуже небезпечні.

Їх просто треба знищувати".

"Таким чином мозок вибудовує психологічний якір, за який можна вчепитися, – пояснює боєць.

– І якщо це вдається, людина адаптується до військової роботи.

Це захисна реакція, яка необхідна для того, щоб перетнути межу морального кодексу, з яким ти живеш своє цивільне життя".

Тим, хто хоче виправдати власну жорстокість, зручно розводити руками: війна є природним станом людства.

Із вірою у це твердження живе і той, хто втомився розв'язувати питання життя, Всесвіту і взагалі.

"Війна – точно не моя стихія, – каже Пілунський.

– Я завжди був пацифістом.

Але треба рухатися".

Поміж "був" і "треба", серед часу й простору він обрав дію: "Я – кримський сам.

Треба своє повертати.

Я був у полоні 2014 року (навесні після окупації півострова – УП).

Коли мене звільнили, пообіцяв вагітній дружині, що на фронт не піду, займатимусь волонтерством.

Але син підріс, і я сказав: "Все, треба".

"В якомусь із паралельних світів ти вже помер".

Як у кіно або в шоу.

"Не вірю, що все це реально", – казав журналісту УП актор та доброволець Віктор Стороженко.

Це було в затінку дворика головного шпиталю Міноборони в Києві, де влітку 2022 року штурмовик "Легіону Свободи" проходив реабілітацію.

Це було й потім – у спілкуванні з іншими воїнами.

"Важко повірити, що все це відбувається з тобою", – вдавалися вони до схожих описів пережитого на фронті.

"Я б не називав це "як у кіно", – реагує на сталий вислів Ярослав Пілунський.

– Відчуття нереальності подій – так, воно постійно є.

Але кіно – вигадка й гра, а я не можу визнати, що війна є грою".

Одного разу за десять метрів від нього розірвався танковий снаряд.

Все було схоже на сон.

А може, все й відбувалося уві сні?.

"Кожного дня я бачив, наскільки руйнівні ці танкові розриви, а тут виходжу прямо з нього своїми ногами.

Сприймати все це як реальність, як якусь логічну або просто послідовність подій – неможливо.

Починаєш думати, що в якомусь із паралельних світів ти вже помер, а в цьому – ще живий".

Ярослав Пілунський: Ця тягучка часу на війні некомфортна.

Там все некомфортне.

Там дуже важка праця, яку я порівнюю із шахтарською: постійно підкопуєш лаву і робиш все, щоб тебе не завалило.

У війську щоденна, важка робота; 40% – просто забезпечення життєдіяльності, побуту; 40% – робота з документами, рапортами; і 20% – безпосередньо бойові.

Варто опинитися перед обличчям смерті або піти в бій, вдягнувши її маску, мозок чудить на повну.

Коли під час мінометного обстрілу ворог коригує вогонь, а боєприпаси лягають все ближче, час сповільнюється.

"Вони знають, де ти, і б'ють саме по тобі.

Розрив, ще розрив… Ближче, ще ближче… Хвилини між вибухами в такі моменти розтягуються на години.

Кольори стають яскравішими.

"Ти ніби людина, яка переживала клінічну смерть: вона бачить якийсь коридор або летить в тунелі, – продовжує Ярослав Пілунський.

– Але це просто мозок добудовує фінальну частину, щоб ти зміг абстрагуватися від жаху.

Щоб було не так страшно.

Коли на війні складно прив'язатися до якогось образу, до визначення всього, що там відбувається, то найперше, що приходить у голову – "як у кіно".

Останній бій штурмовика Медяника на Курщині.

По високій траві.

Подейкують, кінооператор Роберт Річардсон – який разом із Тарантіно вбив Білла, звільнів Джанго, зробив вісімку мерзенною, а виродків безславними – одного разу в Голлівуді ледь не згорів на роботі.

Під час зйомок "Авіатора" Річардсон настільки захопився втіленням фантазій Мартіна Скорсезе, що вогонь зіпсував його взуття.

Але що би сталося із Річардсоном, власником трьох "Оскарів", якби він замінив кінокамеру на камеру дрона?.

"У нас в екіпажі була приказка, – згадує Ярослав Пілунський.

– Навіть не приказка, а девіз: параноя та комфорт! Кожного разу, коли виходиш у кіллзону, треба боятися, бути на чеку.

Кожен крок – з думками: куди зараз ступаєш, чи не підвернеш ногу, чи не натрапиш на міну.

Кожен крок: а чи все зроблено, щоб нічого не відволікало від виконання завдань? Чи обладнали максимально позицію, взяли воду, їжу, запасний, теплий одяг?".

"Параноя і комфорт, – каже Пілунський.

– Ось – постійний режим існування на війні.

Все має бути збалансовано, але "параноя" залишається на першому місці.

Страх є завжди.

І тому на фронті – не як у кіно або на знімальному майданчику.

Тебе тут постійно та по-справжньому хочуть вбити.

Ти завжди під наглядом.

Дивись під ноги, слухай небо".

“Війна – не є справою мого життя, я хочу займатися творчістю.

Я взагалі дуже важко адаптувався у військовому середовищі, бо в мене були міфи про суцільне військове братерство.

Насправді воно є, але в основному серед добровольців, у невеликих підрозділах.

У командах, де є командир, який може виховувати своїх бійців і може дозволити собі особливий мікроклімат.

У кадрових військових справжнє братерство скоріше виключення з правил, бо вони кажуть: “Читай статут”.

Незадовго до інтерв'ю Ярослав із "директором" – так він називає командира групи – йшли стежкою, шукали необхідну їм точку.

"Я взяв напрямок і кажу: "А можеш попереду мене йти?", – розповідає Пілунський.

– Знаю, що на тому клаптику не заміновано, але мені все одно некомфортно ходити по високій траві.

Йому пофіг (командиру – УП), а мій мозок вже намагається керувати мною".

Параноя програє комфорту, коли Пілунський повертається додому.

"Рік не був там, – згадує він.

– І ось коли відкрив двері, в мене було відчуття, що я лише вчора звідси вийшов.

Наче в моєму цивільному житті була дуже коротка перерва.

Вся військова праця стиснулась, залишилась десь там.

Дім з тилом і фронт – паралельно існуючі світи.

В мене ніби тумблер перемикається: ось – ти військовий.

Ось заходиш додому – і ти зовсім інша, цивільна людина".

"Наче не було цього року зі всіма його жахіттями, невиліковними втратами, руйнівними розчаруваннями та нескінченно розтягнутим часом.

Наче не провалювався в цю чорну діру, в якій лише три місяці зими під Бахмутом здавалися цілим роком", – написав Пілунський у Фейсбуці про свій особистий ПТСР.

Історія одного фото та життя страченого росіянами Героя України.

Нереально красиво.

Найдовший план Пілунського в кліпмейкерстві – три хвилини тридцять одна секунда.

Стільки 2006 року рухалась камера, щоб зняти одним кадром відео, назву якого Ярославу важко згадати.

Але гугл все пам'ятає: гурт "Мурени", пісня "Трек 22".

На фронті його "кадри" значно довші.

Якщо "Мавік", то приблизно п'ятдесят хвилин.

Якщо "Лелека" – три години.

Бувають дні безперервної роботи.

Два десятки вильотів, один за одним.

"Під ялиночку сходити" – все, що встигає пілот під час перезарядки.

"В мене внутрішній конфлікт ось у чому: я постійно приборкую бажання використати дрон як творчу машину, – каже Пілунський.

– Йдемо, наприклад, на позицію, і зустрічаємо розквітле макове поле – так я зняв кадри, які потім потрапили у різні фільми".

Під Часовим Яром Ярослав пересувався дорогою, яку постійно обстрілювали "Градами".

"Кожен день, в одне й те саме місце закидують", – зазначає він.

"І ось одного разу захід сонця, – розповідає він далі.

– Ще п'ятнадцять хвилин, і воно зникне за горизонтом, і саме у цей момент мають бути прильоти.

В мене пауза в роботі.

Я користуюсь можливістю: займаю позицію, піднімаю дрон.

Далі пішов акуратний, кінематографічний "наїзд" – з композицією, всім іншим.

А потім полетіли "гради" – нереально красиво! Цей кадр увійшов у "Довгу добу" Бадоєва".

“Добровольці й кадровики – два різні боки армії.

Коли йде стрій солдат, я зможу побачити, хто там доброволець, хто мобілізований, а хто – кадровик.

Мотивація у добровольців зовсім інша”.

Попри жах у простір війни проривається краса – з того, іншого всесвіту, де дім, рідні й улюблена справа.

Під черговим обстрілом в окопі Пілунський розмірковував над тим, який кадр він втрачає.

Ось – лежать побратими поруч.

"Вийшло б круто он з того ракурсу".

Але ні, внутрішній режисер каже: "Лежи, не ворушись!".

"Бажання розкадрувати якусь сценку на війні, зробити документальною постійно виникає, але все ж себе привчив: я – солдат.

Я солдат, і мені треба виконувати бойові завдання, а не займатися творчістю.

Мені треба зберігати бойову концентрацію, інакше ніхто з побратимів мені не буде довіряти", – розповідає Пілунський.

Кілька місяців тому він уперше після вторгнення взяв цивільну камеру.

На зйомки кліпу для "Антитіл" їхав із острахом.

"Боявся, що все забув, що буду "тупити", – пояснює.

– Хвилювався, що не впораюсь із щільним графіком, у який треба вписатися".

Але він опинився у потрібному місці, хоч й у непотрібний для військового час.

"Я настільки скучив за знімальним процесом! Прийшов, і ніби шухлядка відкрилась: бігав, як двадцятип'ятирічний хлопчина, виставляв ракурси, робив все ніби граючи".

Як фотограф Рістенко опинився в окупації, став аеророзвідником і змінив світанки на сутінки.

Знайти слова.

Коли дрони летять, музи мовчать.

У кращому разі ледь шепочуть.

На фестивалі "Молодість" 2014 року ще цивільного Пілунського запросили в журі.

"Це був такий треш! – згадує він стрічки про війну, які йому довелося судити.

Він просто користується обставинами".

Вже військовим, у період переведення з одного підрозділу в інший, Ярослав сів писати сценарій.

Думав, набутий бойовий досвід полегшить задачу.

Але чи не вперше від початку вторгнення йому знадобився час – той, звичний, не ілюзорний, якого в нього зараз обмаль.

"Щоб повернутися у стан митця, мені треба щонайменше кілька днів, – розповідає.

– Можливо, я просто вимогливий до себе.

Але виконуючи бойові завдання, військову роботу, неможливо створити щось велике, якийсь справжній меседж для інших.

Для цього потрібно трішки часу, подивитися на все зі сторони".

Від України, яка була сто років тому, нічого не залишилось.

Все перелопачено совком.

І зараз воно все брудне, тільки-но починає складатися".

"Думаю, зараз справжнє кіно про війну неможливо зробити, – ділиться міркуваннями Пілунський.

– У когось є на це час, можливості, натхнення, але ті, хто дійсно відверті, допомагають фронту або у війську.

Для справжнього кіно треба зупинитися, замислитися.

Знайти слова, які дадуть поштовх для розвитку, а не додадуть відчаю, зараз неможливо.

Висмикнути повну гаму емоцій, почуттів з подій, які досі відбуваються навколо тебе, і скласти їх в одну цілісну поему – це просто титанічна праця".

Якось Ярослав Пілунський подивився "На західному фронті без змін".

Стрічка 2022 року йому не сподобалась.

На відміну від книги Ремарка, яку той написав за кілька років після завершення Першої світової, все у фільмі здалося ляльковим.

"Кінематографічна драматургія зараз взагалі перестала вражати, – каже оператор БПЛА.

– Всі відчуття в комі в порівнянні з тим, що відбувається на фронті.

На війні якщо відчай або радість, то – справжні.

Там якщо зрада, то якась позамежна".

Справжніми в тилу залишаються дім та пам'ять.

Після року відсутності у цій, позафронтовій реальності, Ярослав Пілунський поїхав з родиною на дачу.

Коли сонце сховалось за горизонт, пішов на річку, де "тиша зіткана із тисячі звуків життя".

"Я ділюся своїми враженнями із загиблими побратимами – так, наче вони й досі поруч, наче дійсно сприймають все, що зараз сприймаю я.

Підходячи до річки, відмічаю ідеальні для тіла температуру та вологість – і уявляю, який уїдливий жарт з цього приводу видає "Убер" із Херсона.

Заходячи у воду, уявляю, як повз мене, розгоном з берега, наперегонки один з одним проносяться "Раста" з Києва з дредами, що розлітаються у повітрі, та "Наруто" з Маріуполя, чий дзвінкий голос щирого дитячого захоплення збурює навколишню тишу, і обидва одночасно зникають у вибухах води".

Євген Руденко – УП.