По слідах однієї екскурсії. На чию перемогу працюють екскурсоводи Національного музею історії України?

«Діти, так чия це була держава Русь і чи причетна вона до України?» –  звернулася я (з диктофоном) до групи четвертокласників у Національному музеї історії України після годинної екскурсії, що її проводив музейний екскурсовод за темою історії Русі та Києва періоду 11-14 ст. Відповіді розділилися: одні сказали, що не знають, інші – що Русь це була держава Російської Федерації.

За означенням британського музейного гуру Девіда Флемінга «Музеї завжди наповнені чиїмись переконаннями та поглядами. Директори і куратори створюють експозицію, закладаючи до неї конкретну ідею». Згадана екскурсія відбулася у жовтні цього року, тобто на четвертому році широкомасштабної війни за ідентичність. На початку якої кремлівський диктатор оголосив світу, що його армія «воюет на своих исторических землях». Тож постає питання: хто в Національному музеї історії України створює експозиції, що працюють на утвердження ідей міжнародного злочинця Путіна?

«Русь – це держава, що була на території нинішньої України», – цими словами почалася екскурсія. Далі діти слухали годинну оповідь про добу раннього середньовіччя, про полян, деревлян, волинян, про часи князювання Володимира, Ярослава Мудрого, про Десятинну церкву, Михайлівський Золотоверхий монастир, першу київську хроніку «Повість временних літ»...і тд і тп. Але без жодного пояснення, що Русь – це була українська держава, що поляни, деревляни, волиняни –  давні назви українських племен, що Володимир і Ярослав – українські князі,  «Повість» Нестора Літописця  започатковує українську літературу, а Десятинна церква та Михайлівський Золотоверхий – представляють українське кам’ яне будівництво княжої доби (саме так про це писав Данило Щербаківський – фундатор музейної справи України).

Слово «український»  екскурсовод промовив лише біля тисячолітньої плінфи (цеглини) із зображенням тризуба, розповідаючи, що це знак князя Володимира, і що сьогодні він є українським національним символом. З якого дива княжий знак з цеглини удостоївся честі стати українським національним символом  екскурсовод не пояснював. Цілком можливо, що він і сам цього не знає. Бо на моє запитання «Чому ви не пояснюєте дітям, чия була держава Русь» екскурсовод відповів запитанням:

– А чия?

– Та ж Грушевський обґрунтував що це була українська держава і що створив її український етнос.

– Так це ж Грушевський так вважав.

– Але Грушевський академік, а не якийсь дядько з вулиці.

– Ну і що? Багато хто вважає інакше.

На цьому дискусія завершилася, бо дійсно тих, хто вважає інакше було, і є багато. Варто нагадати з цього списку найбільш знаменитих. Наприклад, Сталін, Жданов і Кіров. 1934-го за їхніми підписами вийшла директива із забороною розглядати історію Великоросії окремо від історії «других народов СССР» і насамперед українців. Після виходу цієї директиви «Історію України-Руси» Грушевського вилучили з бібліотек, заборонили, а за порушників заборони бралося НКВД. Не погоджувався з Грушевським і один з організаторів Голодомору, міністр освіти УРСР Затонський. У своїй доповіді на сесії ВУАН 1934 року міністр шельмував академіка за «замазування справжнього історичного процесу, роздмухування націоналістичної романтики, задля якої Грушевський  не гребував прямою фальсифікацією». Михайло Рубач, один з перших директорів Інституту історії партії при ЦК КП(б)У також не погоджувався з висновками Грушевського і у розгромній статті 1969 року він звинувачував академіка у «націоналістичній інтерпретації джерел, у намаганні відірвати Україну від Росії, у твердженні, що Русь належить тільки історії України і не була спільною колискою трьох братніх народів…»

І врешті, для того, щоби весь радянський народ думав інакше, ніж Грушевський, щоранку загальносоюзна радіомережа починала своє мовлення з гімну «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь».

Петро Толочко, український академік, один з лідерів Партії політики Путіна, і в радянські час і після проголошення незалежності України також не погоджувався з висновками Грушевського і стверджував, що «Русскій мір починався не з Московського царства… а на берегах Дніпра, на давній Київській Русі». Напередодні широкомасштабного вторгнення у січні 2022 року Толочко ще брав активну участь у круглому столі російського історичного товариства, присвяченого 368 річниці Переяславської ради, де головував директор Служби зовнішньої розвідки РФ Наришкін.

Зрештою, кремлівський диктатор Путін також вважає інакше, аніж Грушевський. У своєму квазіісторичному опусі про триєдиний народ і Україну, яка створювалася за рахунок історичної Росії, він називає Михайла Грушевського «ідеологом українського націоналізму».

А от цікаво, чи знають у Національному музеї історії, що у тексті Акту проголошення незалежності України (1991) згадано саме висновки Михайла Грушевського, а не тих, хто вважав інакше, і тому там чітко написано про «тисячолітню традицію українського державотворення». І чи чули музейники бодай щось про видатних послідовників академіка, які своїми фундаментальними дослідженнями примножили вагу його вчення про Русь – укранську державу, яку створив український етнос.  Мабуть, не знають. Бо згадані в оповіді музейного екскурсовода племена, князі, землі, писемні пам'ятки... – тотально абстрактні. А у працях академіків Кримського, Шахматова, Єфремова, професорів Субтельного, Оглоблина, Полонської-Василенко – вони українські.

Ще варто додати: доктор історії Ярослав Дашкевич услід за Грушевським вважав, що історія української нації «починається в період утворення першої національної держави – Русі».

Академік НАНУ Григорій Півторак у статті 2018 року стверджує, що «історію українців, як окремого етносу потрібно починати, услід за Грушевським і багатьма іншими істориками, від середини І тис. н. е… З цього часу на українських етнічних землях між київською Наддніпрянщиною, східними Карпатами та Прип'яттю протягом 1500 років розвивався один етнос. Який від часів пізнього середньовіччя має назву українського».

Грушевський у кінці 19 ст. висловив  гіпотезу про те, що слов'янські племена антів (4-7 ст.) були прямими предками українців. А доктор історії і видатний археолог Михайло Брайчевський, якого називають найбільшим українським істориком другої половини ХХ ст, на підставі власних археологічних досліджень довів, що «історія державотворення українського народу є значно глибшою за інші етноси Східної Європи і починається ця історія з Антського царства (6-7 ст.). Княжа Русь була безпосереднім нащадком і спадкоємцем антів».

Доктор історії Ігор Гирич у книзі «Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації» (2016) наголошує, що українську державність Грушевський «виводив не з Козацької держави, а з княжої України, тому саме він запропонував на герб не козака з рушницею – символ Гетьманщини, а тризуб – родовий знак князя Володимира Великого. Історик наполягав  на терміні «відновлення української державності», а не «заснування нової державності, …бо Київська держава Володимира Великого була найбільшою українською державою, яку пам’ятає наша історія».

А ще цього року у Варшавському університеті вийшла монографія про українську мову в 11-14 століттях: «Спочатку було слово. Від мовного узусу – до літературної норми». Її автори – професор Житомирського університету, член-кореспондент  НАНУ Віктор Мойсієнко та  професорка Варшавського університету Йоанна  Ґетка  – дослідили більше сорока писемних пам’яток періоду княжої Русі (11-14 ст.) і дійшли висновку, що всі вони написані «рукою русина-українця» і свідчать про тисячолітню тяглість української мови – розмовної мови княжої України-Руси. Тобто все у відповідності до вчення Грушевського про український етнос, який тисячу років тому створив свою  національну державу – Русь. «Наша монографія вбиває осиковий кіл в ідею «общности и единства», повністю розвінчує цей міт», – розповідає в інтерв’ю радіо «Свобода»  професор Віктор Мойсієнко (нині офіцер ЗСУ, що від початку широкомасштабного вторгнення стоїть в обороні України). Він додає: «Нинішня війна Росії проти України не просто за територію, це війна значно глибша…Ми захищаємо свою землю, спадщину, мову, історію, культуру».

Вже згадуваний на початку Девід Флемінг головною метою існування музеїв називає поширення ідей. У зв’язку з цим запитання до Генеральної  директорки Національного музею історії України Олени Земляної: Шановна пані Олено. Чи знаєте Ви, які ідеї поширюють працівники Національного музею історії України? І як вважаєте, на чию перемогу у нинішній війні за ідентичність ці ідеї працюють?

Ірина Костенко, для «Главкома»