Інклюзія для дітей із розладами психіки та поведінки: ілюзії МОН vs реальність шкіл

Психічне здоров’я дітей давно перестало бути темою для вузького кола фахівців, нині це — виклик для суспільства. За даними ВООЗ, кожен сьомий підліток у світі має психічний розлад, а половина випадків починається до 14 років. В Україні ситуацію ускладнює війна: згідно з дослідженнями, третина підлітків має симптоми депресії та пережитої психологічної травми, майже половина — ознаки психологічного стресу.

Школа — перше місце, де видно, що з дитиною щось не так. І саме тут можна вчасно помітити кризу, підтримати, допомогти. Проте лише за умови, що така інклюзія буде не на папері, а в реальності: з фахівцями, системою підтримки та підготовленими вчителями.

Натомість сьогодні школа не має достатньо ресурсів, аби ефективно реагувати на цей соціальний виклик. МОН нібито звернуло увагу на проблему, але те, що воно пропонує, — радше ілюзія турботи, ніж реальне рішення. Що не так із організацією інклюзивного навчання для дітей із порушеннями психіки та поведінки?

Ілюзії МОН і їхня ціна

У жовтні 2025 року МОН оприлюднило методичні рекомендації щодо підтримки дітей із розладами психіки та поведінки. Його ідеї ґрунтуються на досвіді «Школи супергероїв» — це державна мережа сучасних освітніх центрів при лікарнях. Тут діти навчаються індивідуально або в мінігрупах, із медичним супроводом, у тиші та стабільності. МОН вважає, що цей досвід можна «перенести» до загальноосвітніх шкіл. Це — ключова ілюзія, адже клас із тридцятьма дітьми, дзвінками, шумом і контрольними не має нічого спільного з лікарняною палатою.

Учитель, поруч із яким немає медиків, не може діагностувати розлад дитини, не має права знати медичні дані, а будь-яке намагання з’ясувати це може трактуватись як «порушення прав дитини». Ще донедавна у школах проводили співбесіди з батьками, де педагог міг дізнатися про особливості розвитку, характер чи потреби дитини. Тепер — ані співбесід, ані медичних карт, ані контактів із лікарями. Вочевидь, учитель має «відчути» проблему інтуїтивно. Проблему, в якій він не є фахівцем. У результаті всі програють: дитина, педагог і сама ідея інклюзії.

Батьки ж часто мовчать про діагноз. І врешті педагог залишається сам на сам із дитиною, яку не розуміє.

Підтримкою могли б бути шкільні психологи та соціальні педагоги. Але їх у школах бракує — за даними nus.org.ua, 2025 року лише 82,28% українських шкіл забезпечені ними на повну ставку. Водночас у МОН визнають, що не мають точних даних стосовно того, скільки закладів узагалі залишаються без таких фахівців.

Та навіть якщо у школі є психолог, він не може діяти без письмової згоди батьків. А батьки її дають не завжди — через страх, стигму, небажання виносити сміття з хати.

Порівняймо навчання в умовах школи та лікарні

Ось із якими ситуаціями може щодня стикатися вчитель. І кожна помилка чи невірна реакція тут може дорого коштувати. Для дитини це може обернутися панічними атаками, аутоагресією, неконтрольованою поведінкою, ризиком травмування себе чи інших. Для вчителя — виснаженням, емоційним вигоранням, а іноді й звільненням. Для класу — зірваними уроками. Порівняйте, наскільки відрізняються можливості навчання у лікарняній школі й у звичайній.

Тривожні діти живуть у постійному очікуванні небезпеки. Будь-який гучний звук, погляд чи рух спричиняє паніку. Їм потрібні тиша, м’який голос, передбачуваний розклад, знайоме оточення.

У лікарні це можливо: один учитель, стабільний простір, жодного поспіху. Уроки — короткі, з м’яким початком і завершенням, поєднані з дихальними вправами, малюванням, прогулянками. Немає поспіху, змагання, шуму.

У школі — гамір, контрольні, напруга. Там, де потрібна тиша, лунає дзвінок або галасує клас. Учитель просто не встигає помітити, як дитина «випадає» зі спільного ритму. Там, де дитину треба заспокоїти, її підганяють. Там, де потрібно дати їй час, від неї вимагають швидкості.

Діти з депресивними станами мовчазні. Вони не сперечаються, не конфліктують. Уранці їм важко встати, увечері — заснути. Вони можуть годинами сидіти з порожнім поглядом. Коли їх кличуть, відповідають повільно, наче крізь воду.

У лікарні з ними починають заняття не з підручників, а з відновлення довіри: через музику, малювання, розмови.

У школі ж очікують активності — «працюй, відповідай, думай». Але дитина не може, її ресурси вичерпані. Для неї ж кожен день — наче біг по піску.

Діти з ПТСР реагують не на слова, а на звуки. Дзвінок, гучний сміх чи сварка можуть повернути їх у момент вибуху. Вони завмирають, тікають, затуляють руками вуха чи кричать. Вони не «капризують», а переживають війну знову. Їхнє тіло пам’ятає звук вибуху, запах диму, чужі крики.

У лікарні простір контрольований: тиша, короткі уроки з вправами на відновлення відчуття безпеки, підтримка психіатра.

У школі — тригери на кожному кроці: гучний дзвінок, крик, навіть плескання в долоні. Учитель не розуміє, чому дитина «випадає» з реальності, падає на підлогу або кричить.

Діти з розладами поведінки часто стають об’єктом осуду. Вони кричать, сперечаються, кидаються речами. Та це не про агресію, а про невміння виражати біль словами. Волання, протест, жбурляння предметів — це крик про допомогу.

У стаціонарі з ними щодня працює терапевтична команда: терапія, аналіз поведінки, м’яке навчання з частими перервами, з похвалою за найменший прогрес.

У школі немає команди, є лише вчитель, який має втримати клас, коли дитина зірвалася, заспокоїти її та продовжити урок.

Діти з аутизмом потребують передбачуваності та сенсорної тиші.

У лікарні це можливо: стабільне середовище, сталі ритуали, візуальні підказки. Вчитель не змінюється, завдання повторюються, простір знайомий.

У школі — світло, рух, хаос, гамір, непередбачувані ситуації. Дитина розгублена, тривожна, може замикатись у собі або емоційно вибухати.

Це далеко не повний перелік станів дітей, із якими стикається вчитель. Є учні із психопатичними, біполярними й афективними станами. Усі вони, безумовно, потребують підтримки та соціалізації. Але також — особливої атмосфери та супроводу фахівців. Їм потрібне середовище, де спокій важливіший за оцінку, а підтримка — за звіт. Школа ж живе в ритмі шуму, перевантаження та… інклюзії на папері. Й коли держава вимагає від учителя робити те, що під силу лише команді фахівців, і не надає йому підтримки — це вже не про турботу, а про перекладання відповідальності.

Щоправда, міністерські рекомендації пропонують учителю дві ідеї на випадок труднощів. Перша — викликати швидку або поліцію, якщо дитина поводиться небезпечно. Друга — вести спостереження: фіксувати зміни поведінки, настрою, реакцій. Це корисно, але для лікарні, де поруч психіатр. У школі ж — не працює.

Що мала б зробити держава

Справжня інклюзія можлива лише тоді, коли система працює на всіх рівнях.

Держава повинна законодавчо закріпити право школи знати про поведінкові ризики дитини — без розкриття діагнозу — й тимчасово не допускати до занять учнів, які становлять загрозу для себе чи інших, до висновку лікаря. Забезпечити ставки медичних психологів у школах.

МОН має створити чіткий алгоритм дій у кризових ситуаціях. Підготувати педагогів до роботи із психічними розладами, а не лише говорити про інклюзію загалом. Не перекладати всю відповідальність на вчителя.

МОЗ має забезпечити доступ до дитячого психіатра в кожній громаді. Розробити протоколи взаємодії між лікарем і школою.

Інклюзивно-ресурсний центр міг би не лише видавати висновок, а й супроводжувати дитину з особливими освітніми потребами динамічно. Рекомендувати екстернат або патронаж, якщо навчання в класі для неї некомфортне або навіть небезпечне.

Школа та сім’я мають бути партнерами. Не союзом замовчування, а спільнотою довіри. Бо дитину не можна захистити, приховуючи її стан.

Школа має бути простором безпеки

Методичні рекомендації Міністерства освіти і науки — крок важливий, але поверховий. І поки МОН звітує про «турботу», вчителі стикаються з реальністю, де щоденна робота нагадує кризову терапію. І де кожен день — це випробування на витривалість, якої й так бракує.

Школа — не лікарня, а педагог — не психіатр. Тому інклюзія без ресурсів стає формою насильства над усіма. Найкраща допомога дитині з особливими освітніми потребами — це не завжди просто «бути поруч». Іноді допомога — визнати, що дитині потрібне лікування, а не оцінка.

Українська школа заслуговує на систему, де вчитель не боїться, дитина почувається комфортно, а турбота не зводиться до пункту в методичці.

Тільки в такому разі можна говорити про справжню інклюзію.