Понівечені душі. Що приніс «русскій мір» на Донбас. Картина в цифрах та історіях

Усі ми здогадуємося, що принесе із собою «русскій мір». Тому й опираємося з таким завзяттям, яке дивує наших союзників.

Проте одна річ — здогадуватись, і геть інша — знати напевне.

Донецька та Луганська області перебувають в окупації з 2014 року. Цієї осені там пішли до четвертого класу діти, які є українцями лише за народженням… і не знають про це. Вони вважають своєю батьківщиною «ДНР» або «ЛНР», а ми колись вигадали кострубату абревіатуру ОРДЛО — окремі райони Донецької та Луганської областей.

Минуло більш як десять років. Достатньо часу, щоб оцінити зміни й побачити, на що перетворює «русскій мір» будь-яку землю, куди йому вдається ступити берцями свого солдата.

За ситуацією на окупованих Донеччині та Луганщині постійно спостерігають, звісно, аналітики української розвідки. ГУР МОУ під час підготовки цієї публікації погодилося поділитись із ZN.UA деякими статистичними даними й оцінками.

На додачу ми попросили біженців із цих територій зв’язатися з їхніми близькими та розпитати про повсякденне життя в окупації. Піклуючись про безпеку цих людей, ми не називатимемо їхніх імен.

Точка відліку

2012 року Донбас був на піку процвітання.

Під час підготовки до чемпіонату Європи з футболу в інфраструктуру влили колосальні кошти. Донецьк отримав новенький термінал для місцевого аеропорту, та й загалом місто набуло модернового квітучого вигляду.

Уродженець цього регіону Віктор Янукович був президентом країни. Слідом за ним вихідці звідти очолили всі ключові відомства та мали найбільшу фракцію в парламенті. Як жартували тоді, людей у Донецьку ловили на вулицях, аби відправити на керівну посаду до столиці. Тільки в одній-єдиній області, а саме у Львівській, адміністрації НЕ очолював донеччанин або луганчанин.

Донбас визначав політичну долю країни. Регіон, де концентрувалася п’ята частина виборців, своїми голосами легко схиляв шальки електоральних терезів у потрібний бік.

Окрім політичного, дві східні області мали й неабиякий економічний вплив. Тут були розташовані штаб-квартири кількох великих корпорацій, що зводили під єдиним управлінням виробничі ланцюжки з видобутку та переробки копалин, виробництва сталі й енергії, машинобудування. Звісно, найбільші компанії належали Рінату Ахметову, найбагатшій людині України. Але й решта, олігархи другого ешелону, теж не бідували.

Солідний внесок у національну економіку породив локальну пропагандистську формулу про «Донбас, який годує всю Україну». Наступні події показали, однак, що це було явним перебільшенням — втративши цей регіон, країна з голоду все ж таки не померла.

Працівники корпоративних офісів, шахт і заводів мали стабільний і доволі непоганий заробіток — середня зарплата перевищувала показники по країні щонайменше на третину. Малий та середній бізнес активно розвивався, допомагаючи трударям весело і з задоволенням витрачати «получку» на товари й послуги, які доправляли сюди з усього світу.

Переважна більшість населення від народження розмовляла російською мовою й відвідувала церкви Московського патріархату. Рідкісні та безсистемні спроби змінити ці уподобання наштовхувалися на доволі агресивну реакцію.

Угода з дияволом

За кілька тижнів після анексії Криму російські спецслужби почали провокувати заворушення у східних та південних регіонах України. Після невдач у Харкові, Дніпрі, Запоріжжі та Одесі росіяни повністю зосередили ресурси й увагу на Донецьку та Луганську.

Наводнивши вулиці завезеними провокаторами, а ефіри телеканалів — агресивною пропагандою, вони активно розхитували ситуацію.

І врешті домоглися свого. Загін Ігоря Стрєлкова в ніч із 11 на 12 квітня 2014 року перетнув російсько-український кордон і захопив Слов’янськ. До нього долучилися кілька місцевих мешканців. Групу офіцерів СБУ, що прибула на перемовини, розстріляли із засідки.

Почалися бойові дії. Одночасно готувалася легалізація окупації — у травні 2014 року під контролем загарбників відбувся «референдум», на якому мешканці Донбасу нібито  підтримали створення в їхньому регіоні двох «народних республік», Донецької та Луганської. Можливості перевірити оголошені результати не було. Виборчі списки, протоколи та бюлетені не мали електронних копій, не зводилися в єдину базу і були миттєво знищені.

А втім, якась частина донеччан і луганчан справді підтримувала відокремлення цих областей від України та приєднання до Росії. За даними опитування, проведеного у березні-квітні 2014 року на замовлення ZN.UA компанією КМІС, свою область у складі РФ хотіли б бачити 27,5% донеччан і 30,3% луганчан.

Чому? Що їм обіцяли, чого вони очікували?

По-перше, мир. Спровокувавши війну, росіяни запевняли місцевих, що зможуть їх захистити. Мовляв, ніхто не насмілиться чіпати людей, яким надано протекторат могутньої країни та «другої армії світу». Насправді ж відвертий прояв сепаратизму тільки роздмухав вогнище війни.

По-друге, захист мовних прав. Намагаючись здатися демократичнішою порівняно з «нацистським режимом Києва», так звана ДНР вписала у свою псевдоконституцію дві державні мови — російську та українську. Всі сліди другої зараз остаточно знищені в тамтешніх медіа, освіті, культурі, урбаністиці.

По-третє, включення до складу Російської Федерації. Натомість Росія вийшла на мирні перемовини з позицією, що Донбас — це територія України, а своїм фактичним домінуванням утримувала дві області у «сірій зоні» правової невизначеності. Що, звісно, не могло не позначитися на економіці та, відповідно, добробуті жителів.

І насамкінець — вищі зарплати та пенсії. Пенсії симпатиків Росії особливо збуджували. Про зарплати більше мріяли поліціянти й інші силовики, тоді як підприємці та кваліфіковані фахівці приватного сектору поставилися до цього скептично. Другі звикли заробляти власним розумом і відразу збагнули погані перспективи. А от пенсії були найжаданішим очікуванням, навіть мрією.

Цікаво, що формально обіцянки виконано. Але в тому й полягає специфіка угоди з дияволом — він ніколи не бреше прямо, просто багато недоговорює.

Вищі зарплати? Так, безперечно. Але найвищі — примусово мобілізованим «м’ясним штурмовикам».

Вищі пенсії? Звісно! Щоправда, до лютого 2022 року для цього був потрібен принизливий «пенсійний туризм». Доводилося вдаватися до неабияких махінацій, щоб отримати одночасно свою українську пенсію та виплати від окупаційної адміністрації. Попри яскраво виражену антипатію до України, місцеві пенсіонери були основними пасажирами автобусів, що перетинали лінію розмежування сторін гуманітарними коридорами. Вони ж утворювали величезні черги у відділеннях Пенсійного фонду та «Ощадбанку» прифронтових містечок.

У пакеті до всього переліченого йдуть дорогі продукти, зруйнована інфраструктура, життя в зоні бойових дій із регулярними обстрілами.

Прийняти до складу Росії? Все буде, треба тільки трошки почекати. Зовсім трошки, лише вісім років.

Російська мова? Ну, українську точно витіснили. Але є нюанс: тепер у деяких донеччан і луганчан з’явилися нові сусіди, які російською майже не розмовляють, надаючи перевагу кавказьким і середньоазійським мовам.

2014 року Росія малювала райдужні перспективи у боротьбі за симпатії мешканців Донбасу.

А зараз ми дізнаємося, як виглядають реалії сьогодення в окупованому регіоні.

Посуха

Єврейська родина на початку повномасштабного вторгнення надзвичайними зусиллями спромоглася вивезти з Донецька бабусю. Замість вдячності та, однак, докоряла своїм близьким за це й постійно вимагала відправити її назад додому. Доволі розповсюджена історія з літніми людьми Донеччини, які часто так реагують на вимушену евакуацію.

Якось вона зателефонувала рідним у Донецьк із тією самою вимогою.

— Бабушка Софа, — ввічливо відповіли їй. — Ви знаєте, що нас у квартирі багато, але не знаєте, що ми тут робимо зранку.

— Що?

— Ми набираємо в скляночку води… але тільки половинку, не більше!.. і чистимо зуби. А знаєте, що ми робимо потім?

— Що?

— Ми какаєм.

— Так це ж добре!

— Можливо. А знаєте, що ми робимо в обід? Ми знов какаєм.

— Алік, до чого ти це розказуєш?

— Зараз зрозумієте. І ось так ми цілий день какаєм…

— Алік, припини!

— …а ввечері змиваємо це все одним відром води. Але тільки одним, не більше!

Криза водопостачання зараз визначає реалії повсякденного життя донеччан.

Проблеми з водою прогнозували давно. З 2014 до 2022 року мережа водопостачання трималася тільки завдяки складній системі домовленостей, досягнутих на перемовинах у Мінську.

Джерела, з яких отримували воду мешканці окупованих Донеччини та Луганщини, перебували й перебувають під контролем України.

У Донецькій області воду викачували на півночі регіону з річки Сіверський Донець і через розгалужену систему каналів, трубопроводів, фільтрувальних та насосних станцій доправляли в усі райони, аж до Маріуполя на азовському узбережжі.

Обидві сторони були буквально в заручниках одна в одної у цьому питанні. Бо неможливо було подати воду зі, скажімо, Слов’янська до Покровська інакше як транзитом через ОРДЛО, тобто через Горлівку, Макіївку й Донецьк. Тож навіть у періоди запеклих боїв усі охоче погоджувалися на тимчасові припинення вогню для ремонтних робіт на водогонах.

Обслуговувала цю складну та громіздку інфраструктуру компанія «Вода Донбасу», формально — комунальне підприємство Донецької обласної ради. Під тією самою назвою окремі підрозділи компанії змушені були залишатися в ОРДЛО, щоби наглядати за роботою всього комплексу. Через це керівники «Води Донбасу» постійно мали різного ступеня неприємності розмови з СБУ, штрафи й навіть кримінальні провадження.

На Луганщині роль посередника взяв на себе Міжнародний комітет Червоного Хреста. Гуманітарна місія забезпечила механізм прийняття платежів за питну воду, що її постачали з підконтрольної українській владі території до окупованого Луганська.

Важко сказати, на що розраховували в таких умовах росіяни, розпочинаючи своє вторгнення 2022 року.

Можливо, швидко захопити Слов’янськ і взяти під контроль стартову точку гігантської водокачки на Донеччині. Але з 2014 року українська армія наполегливо розбудовувала тут лінії оборони. Слов’янськ не взятий досі, й ніби немає підстав боятися цього в найближчому майбутньому.

Можливо, покладалися на нові водогони від Дону. Проте гілка трубопроводів, хоч і була запущена, не змогла задовольнити потреби й на ситуацію суттєво не вплинула.

Протягом певного часу рятувалися тим, що регіональна система водопостачання включала чотири великі водосховища. Але врешті вони вичерпалися, й Донеччину накрила справжня посуха.

Зараз в окупованому обласному центрі воду мешканцям подають двічі на тиждень по три години. Все життя містян підпорядковане цьому графіку. Саме в ці рідкісні години треба встигнути помитися, випрати всі речі, наповнити водою всі доступні ємності. В ці дні та години не призначають ділових зустрічей, не засиджуються на роботі, не влаштовують дружніх посиденьок і не вигулюють домашніх улюбленців. Місто порожніє, всі поспішають додому з єдиною думкою: «Встигнути! За всяку ціну — встигнути!».

Вищеописані — щасливчики. Ті, кому пощастило мати воду.

Іншим доводиться гірше. Частково заповнена мережа добряче зношених труб у багатьох багатоповерхівках не здатна вичавити воду вище третього-четвертого поверху. Тому люди змушені бігти з відрами та пластиковими баклажками донизу, щоби встигнути злити воду з труб у підвалі. Це викликає обурення «привілейованих» сусідів і часто провокує конфлікти.

Посуха призвела до появи специфічного місцевого бізнесу. Стараннями приватних монтажників багатоповерхівки Донеччини оплітає заплутана павутина пластикових шлангів. Одні потайки від сусідів роблять у підвалах нелегальні врізки та прокладають собі власний водогін. Інші встановлюють на верхніх поверхах додаткові резервуари з насосами, аби таки доштовхати воду до своїх квартир і мати запас на кілька днів.

Час від часу окупаційна влада відправляє по дворах водовози, до яких миттєво вишикуються довжелезні черги.

А буває і навпаки — російські військові, що потерпають від тієї ж проблеми, об’їжджають ті самі двори та зливають воду з резервуарів для своїх потреб.

Окрім обсягів, абсолютно недостатніх для потреб мільйонів людей, проблемою є і якість води. Будь-які фільтри, що їх встановлюють у квартирах мешканці, виходять з ладу максимум за тиждень.

Очільник окупаційної адміністрації Денис Пушилін на водяний колапс відреагував жваво. По-перше, скоренько звинуватив у всьому Україну. По-друге, як стверджує його колишній соратник, а нині опальний ідеолог «Донецької республіки» Андрій Пургін, організував торгівлю очищеною водою через підконтрольні мережі магазинів і розливних автоматів.

Нарешті, останньою краплею, даруйте за чорний гумор, став той факт, що відсутня в кранах більшу частину часу і безмірно забруднена вода ще й регулярно дорожчає. У 2014–2022 роках окупаційна влада Донеччини навмисно стримувала ціни на комунальні послуги, щоби хоч у чомусь життя в «ДНР» вигідно відрізнялося від підконтрольної українській владі території. Український уряд неодноразово отримував порцію критики від суспільства за те, що і надалі постачає воду та інші ресурси в ОРДЛО, попри величезні витрати на цю гуманітарну ініціативу.

З офіційною анексією та включенням ОРДЛО до російської конституції і ця примарна перевага випарувалася. Двічі на рік комунальні тарифи підвищують. Але так не кажуть. Разом із «хлопками» та «від’ємним зростанням» в обіг введено ще один неологізм: ціни та тарифи «вирівнюють» до середніх показників по РФ.

На момент окупації кубометр питної води коштував 3 грн.

Перший ватажок самопроголошеної республіки Олександр Захарченко 2015 року своїм указом залишив цю вартість практично незмінною — 3,3 грн (так, він встановив тариф у гривнях!).

Зараз після всіх «вирівнювань» кубометр питної води на окупованій Донеччині коштує, за даними ГУР, 41 руб. Оскільки, як співав у своїй пісні гурт «Мертвий півень», на нашій біржі давно вже «російським рублем не торгували», точно перевести не вийде. Станом на курс 2022 року це буде приблизно 20,5 грн, вочевидь.

На окупованій Луганщині історія з водою вийшла не такою драматичною. Ще 2014 року окупаційна адміністрація прийняла програму, яка передбачала поступову відмову від українських постачань за рахунок буріння свердловин. Тому дефіциту води в Луганську не відзначається.

Єдиний мінус — заплатила за це не Росія. Влада «ЛНР» здерла ці витрати з людей через стрімке зростання вартості комунальних послуг.

Динаміка вартості кубометра води в Луганську виглядала так:

Підсумки десятирічки «руского міра»: вода зникла, зіпсувалася та подорожчала у багато разів.

Перші наслідки масштабного дефіциту води непокоять мешканців. Фермери у сухе та спекотне літо лишилися без врожаю, бо пересохли як природні джерела, так і зрошувальні системи. Електростанція у Зугресі, що живить енергією окуповану Донеччину, кілька разів зупинялася в аварійному режимі через брак води. Почали пересихати навіть відстійники з токсичними відходами поблизу Торецька, а значить, залишки фенолів стають більш концентрованими та отруйними.

Може виникнути очевидне запитання: а чому в окупованому Луганську бурили свердловини, а у Донецьку — ні?

Тому що під ногами донеччан не ґрунтові води. В них під ногами — закриті та затоплені шахти. Токсичну та насичену мінеральними сполуками рідину у гірничих виробках можна назвати «водою» доволі умовно.

До речі, про шахти…

Реквієм по індустріальному Донбасу

Донеччина та Луганщина рясніють артефактами соцреалізму, радянського мистецького напрямку, що прославляють шахтарську працю. Барельєфи, мозаїчні панно, монументи. В кабінетах місцевих чиновників і в палацах культури — картини, гобелени, сувенірні статуетки, подарункові фотоальбоми.

Сьогодні, однак, це вже не пам’ятки.

Це меморіали.

Понад сто років тому багаті поклади вугілля стали відправною точкою бурхливого розвитку та процвітання Донбасу. Вони приманили сюди спочатку іноземних бізнесменів, що з дозволу уряду Російської імперії будували шахти, робітничі селища та цілі міста, збагачуючи місцеву топоніміку екзотичними назвами на кшталт Боссе, Остхайм або Нью-Йорк.

Згодом підприємливих європейців змінили сталінські організатори індустріалізації Радянського Союзу.

Вугільна галузь стала основою добробуту місцевих жителів, фольклору, урбаністичних традицій. У перші роки української незалежності «чорне золото» зробило фантастично багатими людьми нове покоління скоробагатьків.

Все життя Донбасу оберталося навколо шахтарів і шахт подібно до того, як наша Галактика обертається навколо надмасивної чорної діри в її центрі.

Так було, поки не прийшов «рускій мір».

2014 року, перед початком війни, в Донецькій і Луганській областях було 114 працюючих шахт.

Зараз їх, за даними ГУР МОУ, лишилося 15.

Експерти Національної академії наук України, що профільно опікуються цією тематикою, в розмові із ZN.UA дають іще меншу цифру — 7.

Розбіжність виникає через те, що розвідники рахують усі функціонуючі підприємства, а науковці — тільки ті з них, які ще щось видобувають. Половина шахт працюють виключно як підземні водокачки, рятуючи від затоплення сусідні копальні.

Проте хоч на які дані спирайся, факт загибелі видобутку вугілля як галузі є безсумнівним.

Не сказати, що це було неочікувано. Ще 2014 року фахівці застерігали від такого розвитку подій. Росія ще тоді мала надлишок вугілля на внутрішньому ринку й активно закривала власні шахти. Тож навряд чи держава-окупант вкладалася б у стабільну роботу та розвиток захоплених підприємств на чужій землі.

Уявити перспективу було насправді нескладно. Достатньо було подивитися на Донецьк у Ростовській області РФ, місто-тезку Донецька українського, де панували тотальні злидні після масового закриття вугільних копалень.

Російська окупація поставила крапку на індустріальній історії Донбасу. Разом із вугільною галуззю зникли й інші виробництва, що будували свій технологічний цикл на корисних копалинах із місцевих родовищ.

У 2022–2024 роках пішли у небуття металургійні заводи у Маріуполі, коксохімічний завод в Авдіївці, хімічний завод «Азот» у Сєверодонецьку тощо.

Підприємства, не зачеплені бойовими діями, ледь жевріють. Інших варіантів для працевлаштування та заробітку тут небагато, занадто ґрунтовно економіка регіону була зав’язана на промислові гіганти.

«Рускій мір» забрав у людей роботу

На 2012 рік рівень безробіття тут був мізерним: 8,5% у Донецькій області та 6,9% — у Луганській. До того ж неабияка частка формально безробітних людей насправді були задіяні в тіньовій економіці. У прикордонних областях поширеним був заробіток на контрабанді, кримінальники володіли підпільними виробництвами контрафактного тютюну та алкоголю, в багатьох районах вугілля в обхід офіційного обліку потайки видобували у кустарних шахтах-копанках.

2025 року аналітики ГУР МОУ дають апокаліптичну картину. Через бойові дії понад 3 тисячі малих і середніх підприємств повністю припинили роботу, тим самим позбавивши альтернатив шахтарів із ліквідованих вугільних підприємств.

У результаті не більш як 30% місцевих жителів узагалі МАЮТЬ роботу. Хоч якусь. Рівень безробіття на окупованих територіях ОРДЛО втричі перевищує показники 1992 року, коли відбувалася болісна трансформація місцевої економіки з радянської системи управління на механізми вільного ринку.

З 2014 року і по сьогодні на окупованих територіях, як правило, з цілої родини будь-яке джерело доходу має хтось один. Тому, говорячи про зарплати та пенсії, треба мати на увазі, що названу суму відразу треба ділити на трьох-чотирьох утриманців єдиного годувальника. Це дуже контрастує з українськими родинами, де хоч якийсь дохід мають практично всі, крім неповнолітніх.

Певно, саме в цьому полягає головна відмінність у вимірюванні рівня життя в окупованих регіонах. Активна місцева економіка раніше була спроможна забезпечити роботою всіх охочих. Жити на утриманні рідних було соромно. На «тунєядців» дивилися косо і злегка зневажали: «Тобто ніде не працюєш? А чому?».

Зараз статус безробітного не є клеймом. Багато таких. А варіантів, де можна пошукати роботу, не надто багато.

Можна стати колаборантом і піти на роботу в органи окупаційної адміністрації. Найбільш щедро, крім військових, Росія оплачує роботу поліції та інших силовиків, лікарів і вчителів. Водночас чомусь платить копійчані зарплати працівникам соціальних служб, комунальникам, цивільним службовцям владних структур.

Зарплати у перелічених категорій розподіляються нерівномірно. На територіях, окупованих з 2022 року, встановлено федеральну надбавку за роботу у зоні бойових дій. У районах, загарбаних росіянами ще 2014-го, така преференція відсутня.

Одного разу група педагогів із Донецька поїхала у сільські райони проводити курси з підвищення кваліфікації для колег із глибинки. В розмові з’ясувалося, що сільські вчителі отримують на третину більше, ніж «столичні». З федеральною надбавкою це 40–45 тис. руб. (20–22,5 тис. грн).

Не так-то й мало, насправді. Росіяни дійсно активно вкладають у вчителів. З очевидної причини.

Російській президент Владімір Путін і уповноважена при президенті РФ з прав дитини Марія Львова-Бєлова отримали міжнародний ордер на арешт за фізичне викрадення українських дітей.

Менш помітною лишається ще одна форма такого викрадення — ментальна. Росія вкладає чималі кошти у те, щоби на окупованих територіях виховати маленьких українців росіянами. Навчання поєднується з військовою підготовкою та доволі агресивним «патріотичним вихованням».

Те саме з лікарями. На нових окупованих територіях їм платять більше. Але цивільні жителі покращення медицини на собі не дуже відчувають, оскільки багато лікарень працюють як військові шпиталі.

Поліцейським платять набагато більше, аж до 140 тис. руб. (70 тис. грн). Але тільки тим, хто пройшов перевірку на лояльність. У перший рік окупації ті, хто погодився піти на службу окупантам, виконували свої обов’язки без форми, зброї та службових посвідчень. На руках у них була тільки паперова довідка і все.

Згодом їх почали проганяти через кількамісячні «відрядження» на лінію фронту, в бойові підрозділи російської армії.

І тільки після цього офіційно прийняли на службу в російську поліцію, видали все необхідне і ощасливили величезними, за місцевими мірками, зарплатами.

Деякі з українських поліцейських перед усім цим пройшли ще й російські тюрми та катівні. Але згодом багатьох випустили та змусили приступити до роботи. Певно, через брак кадрів.

На нечисленних промислових підприємствах зарплати варіюються в діапазоні 40–80 тис. руб. (20–40 тис. грн), у малому та середньому бізнесі — 24–48 тис. руб., тобто 12–24 тис. грн (дані ГУР).

Несподівано заможною категорією населення стали пенсіонери. Після включення окупованих територій до свого складу російська адміністрація розпочала індексацію пенсій згідно із своїми федеральними нормами. Але у доволі цікавий спосіб: документи місцевих пенсіонерів розсилалися по всій Росії. Згодом вони отримували сповіщення про призначення пенсії в Уфі, Пермі та інших містах. Можливо, у такий спосіб окупаційна адміністрація намагається розмити дані про реальну кількість людей, що потребують соціальної допомоги.

Пенсія досягає 20–24 тис. руб. (10–12 тис. грн), і за тутешніми мірками це високий дохід.

Однією рукою роздаючи підвищені зарплати певним категоріям населення, іншою Росія нівелює арифметичне зростання доходів вищими цінами. У місцевих соцмережах постійно порівнюють свої заробітки та витрати з російськими. Зазвичай із прикордонними: Ростовська область, Краснодарський край, Бєлгородська область.

Порівняння не на користь квазіреспублік. Зарплати та пенсії справді вирівняно із середніми по Росії, хоч і тільки на «нових» окупованих територіях.

Натомість більшість базових продуктів харчування дорожча за російські на 15–25%, а м’ясо, риба та ковбаси взагалі прирівняні до делікатесів і коштують на 50–60% більше. Такі «ножиці цін» існували з 2014 року, оскільки на російському кордоні комерційні вантажі для Донецька та Луганська обкладали митом як такі, що йдуть на експорт за межі країни. Відкрите проголошення окупації цих регіонів із включенням до складу Росії не призвело до зниження цін. Попри те, що формально з російського боку колишній державний кордон почали вважати адміністративним.

Серед приватних підприємців добре заробляють ремонтні та будівельні бригади. З тієї простої причини, що їх залишилося дуже мало. На тлі кризи з водою практично помер бізнес із подобової оренди квартир, натомість готелі переповнені подорожувальниками — чиновниками й офіцерами, — бо спромоглися встановити насоси та резервуари.

Транспортна галузь явно в занепаді. На маршрути виходять старі та іржаві автобуси й тролейбуси, і ходять вони дедалі рідше. Навіть у «столицях» окупованих областей чекати на зупинці доводиться по пів години й більше. Для порівняння: 2012 року, готуючись приймати чемпіонат Європи з футболу, місцева влада Донецька вирішила, що на центральних маршрутах час очікування має становити не більш як п’ять хвилин, і місто закупило необхідну кількість тролейбусів та автобусів.

Усе це, звісно, не сприяє пожвавленню ринку праці. Так само, як і відсутність вкладень в інфраструктуру, яка поступово руйнується від занедбаності.

За враженнями мешканців окупованих територій, із якими вдалося сконтактувати ZN.UA, російська окупаційна влада опікується лише тими населеними пунктами, що мають значення для її військового контингенту. Тобто розташованими вздовж залізничної гілки, яка пролягає азовським узбережжям і поєднує російську територію з Кримом суходолом. У Донецькій області це Маріуполь і Волноваха, у сусідній Запорізькій — Бердянськ, у Херсонській — Скадовськ. Також не позбавлений уваги Луганськ — важливий для російської армії логістичний центр, який уперше припинив бути в ролі «молодшого брата» Донецька в питанні капіталовкладень.

Не дивно, що за таких умов тут почався відтік людей. ГУР оцінює трудову міграцію в 2014–2025 роках на рівні 900 тисяч осіб. Окрім безробіття та злиднів, місцеві чоловіки в такий спосіб рятуються й від мобілізації, бо в ОРДЛО вона не припинялася з 2022 року й триває донині.

А от парадоксальним стало стрімке підвищення цін на нерухомість. Так люди відреагували на постанови окупаційної влади про примусове вилучення житла у деяких категорій власників. До чорних списків потрапили як «українські шпигуни» та інші «зрадники батьківщини», так і ті, хто не встиг чи полінувався перереєструвати права на свої квартири та будинки згідно з російським законодавством.

Побоюючись втратити домівку безплатно, мешканці ОРДЛО намагаються максимально заробити на цій останній можливості, тому активно шукають тих, у кого тут іще є гроші.

Таких небагато. Хіба, може, військові.

(Не) сміє брат на брата йти у бій

На початку лютого 2022 року окупаційна влада ОРДЛО оголосила позачергові військові збори для призовників.

Один з учасників цього дійства, студент університету з Донецька, згодом ділився враженнями з однолітками, що жили на підконтрольній українській владі території:

— Фігня якась! Вивезли в поле, дали «Калаша». Нічого ми там не робили. Посиділи дві доби, потім усіх привезли назад.

Настрій у нього був бадьорий, як і в його друзів. Усі зійшлися на тому, що війни точно не буде. Бо хіба ж так готуються до неї?

А потім в ОРДЛО почалася примусова мобілізація. За оцінками ГУР, загалом на окупованих до 2022 року територіях російська армія силоміць загнала до своїх лав близько 100 тисяч осіб. На додачу до тих, хто добровільно пішов служити окупантам іще 2014 року. Решта почала панічно приймати російське громадянство й тікати до РФ.

Донбаських рекрутів звели у два армійські корпуси: 1АК — Донецька область; 2АК — Луганська. Обидва корпуси включили до складу 8-ї загальновійськової армії Південного військового округу. Решту сформували в окремі полки та придали іншим з’єднанням російської армії.

І миттєво кинули в бій у першому ешелоні вторгнення.

Станом на сьогодні, за різними оцінками, незворотні втрати цих частин становлять близько 40 тисяч осіб. Загиблі, зниклі безвісти, тяжкопоранені.

Інші протягом тривалого часу були дискриміновані порівняно з бійцями, які прибули на війну з, власне, Росії. Захмарні виплати, якими заманювали добровольців на службу російські рекрутери, місцевих бійців не стосувалися. Так само як і виплати в разі тяжкого поранення чи загибелі.

Згодом, коли Росія оголосила ОРДЛО «своїми» регіонами, грошове забезпечення військовослужбовців 1АК та 2АК почали поступово зрівнювати з нормами для кадрових частин російської армії. Базові оклади, за відомостями ГУР, коливаються в діапазоні 20–56 тис. руб. (10–28 тис. грн), а з бойовими доплатами сумарний заробіток може становити до 100–384 тис. руб. (50–192 тис. грн.).

Це робить залучених на службу окупанту мешканців ОРДЛО чи не єдиним драйвером місцевої економіки. Задля них працюють готелі та ресторани, до них приїжджають за викликом найдорожчі повії. Їм намагаються втюхати свої квартири їхні друзі та сусіди, перш ніж це житло відбере окупаційна адміністрація просто так.

Вони витрачають гроші, як в останній день свого життя — втім, у багатьох випадках так воно і є.

Але й проблем від них багато.

Якось у Єнакієвому до діда з бабою завітав онук, що служив у російській армії. Під час сімейних посиденьок чоловіки, трошки випивши, завели розмову про політику.

І старий дозволив собі чесно сказати, що за України тут жилося краще, а зараз — казна-що.

Розмова закінчилася побоями. Озвірілий від горілки та крамольних розмов «освободітєль» відгамселив власного діда до реанімації.

Масова примусова мобілізація вкупі з атмосферою страху перед репресіями породила моторошну місцеву традицію.

Коли мешканці ОРДЛО згадують своїх близьких, які не повернулися з цієї війни, завжди різко зупиняються.

— Миколаївна, а що там твій онук? Той, що служити пішов?

— Помер.

І відразу — повний стоп. На цьому розмова завершується. Всі відводять очі й мовчать. Ніхто не обговорює, як помер, чому, а головне — за що.

Боязнь сказати зайве слово змушує тримати рота на замку.

Жіноча народна республіка

Жителі окупованих Донецької та Луганської областей подекуди називають місце свого проживання саркастичною абревіатурою «ЖНР» — «Жіноча народна республіка».

Даються взнаки хвилі біженців 2014 та 2022 року, примусова мобілізація, відтік трудових мігрантів.

За даними ГУР, жінки становлять не менш як 60% місцевого населення.

І це не молоді дівчата. Частка людей літнього віку неухильно зростає й уже перевищує 35%. Донбас поступово набуває типового для регіонів із досвідом тривалої війни вигляду. І тут, і, скажімо, на Балканах домінуюча група населення — жінки-пенсіонерки. Молодь без сумнівів полишає опалені війною місця, тоді як старших людей приковують до рідної домівки ностальгія та хвороби.

Окуповані райони стрімко порожніють.

Порівняно з 2012 роком кількість населення зменшилася більш як удвічі. Дані ГУР:

Очікувано, що в таких умовах нечисленні молоді дівчата не поспішають народжувати дітей.

Статистика народжуваності наразі виглядає так:

На цьому тлі дещо несподівано виглядає відносно стабільна кількість мешканців у обласних центрах.

Населення Донецька, тисяч осіб:

2014 рік — 950

2022 рік — 900

2025 рік — 800

Населення Луганська, тисяч осіб:

2014 рік — 463

2022 рік — 400

2025 рік — 300

Насправді нічого дивного, якщо згадати історію цього регіону. І під час Голодомору, і під час початкової фази окупації 2014 року відбувалося те саме — люди тікали із сіл і містечок до мегаполісів у пошуках заробітку та порятунку.

До того ж стабільність у цифрах зовсім не означає постійного складу мешканців. Міграція з Росії не набула наразі великих масштабів, але відбувається постійно. Росіяни не їдуть до занедбаних під своєю ж окупацією чи зруйнованих у боях населених пунктів. Вони переміщуються до комфортних великих міст. Комфортних за їхніми мірками. Але після російської глибинки, де «русскій мір» панує не десятки, а сотні років, Донецьк і Луганськ навіть у нинішньому злиденному стані однаково кращі за рідну глушину.

Лотерея репресій

Назвати ситуацію в ОРДЛО «беззаконням» було б неправильно. Закони можна порушувати, коли вони є.

Натомість тут панує повний правовий нігілізм. У скрутних ситуаціях нікому й на думку не спадає згадати про якісь закони та їхніх служителів.

Дві сусідки сваряться через побутовий конфлікт і погрожують одна одній:

— Нічого, почекай! От прийде мій син з війни, побачиш! Він воює, давно вже чокнутий і зі зброєю!

— А мій іще з 2014 року воює! Він іще більше чокнутий!

Бійка, скандал.

Перелякані сусіди викликають дільничного. Той уважно вислуховує жінок і каже:

— Гражданочкі, не треба втягувати мене в конфлікт двох озброєних людей, будь ласка.

Розвертається. Йде.

У цій атмосфері правового нігілізму, як піраньї в каламутній воді, рискають спецслужбісти всіх різновидів. Шукають «українських шпигунів».

Точна кількість затриманих цивільних невідома. Наші джерела називають цифру близько 650 цивільних осіб, що зазнали переслідувань в ОРДЛО як «українські шпигуни», проте наші співрозмовники визнають, що достовірності не гарантують.

Але й кількох сотень випадків цілком достатньо, щоб отруїти повітря в ОРДЛО всеосяжним страхом. Бо кожен знає, що його може спіткати така доля, і на чиєсь заступництво розраховувати не доводиться.

Зате цілком можна очікувати зради від нібито найближчих людей. Радянські моделі поведінки несподівано легко повернулися в новому столітті.

Люди «стучать». Доносять усі й на всіх. Друзі, сусіди, однокласники, куми, родичі. Зводять рахунки, рятують себе ціною чужої свободи, роблять кар’єри.

Стукачем може виявитися будь-хто. Атмосфера тотальної недовіри всіх до всіх відроджує забуті, здавалося б, навічно нічні жахіття про тюрму за анекдот, розказаний у неправильній компанії.

Як і за часів сталінської «Великої чистки» 1937–1938 років, конвеєр репресій обирає собі жертв довільно. Неважливо, хто ти й ким був, справді ворогом цієї влади чи просто потрапив під гарячу руку. Була б людина — стаття знайдеться.

Замість епілогу

Життя в таких умовах поступово нівечить душі. Спотворює людяність. Вичавлює гідність. Робить неприйнятне буденним.

Одному мешканцю Донецька пощастило. В економічно депресивному місті йому випала нагода заробити достатньо грошей, аби замислитися про будівництво невеличкого котеджика, ще й не дуже далеко від центру.

Родина зібралася разом, аби обговорити всі деталі плану. Постало питання, чи копати коло хати колодязь. Шахт поруч ніби нема, може, вдасться забезпечити себе водою.

Звучали різні «за» й «проти», поки голова сімейства не видав неспростовний аргумент:

— Не треба! Зробиш, і туди сусіди тут же насруть!

Із цим сперечатися ніхто не став.

Насруть, обов’язково насруть.

Ненависть до тих, хто намагається хоч трошки поліпшити собі нелюдські умови життя, якось непомітно стала загальною нормою.

Вечорами люди в ОРДЛО іноді збираються на посиденьки. Розмовляють.

Про що?

Про Україну.

Досі про Україну.

Більшість — із ненавистю. Країну, позбавлену можливості впливати на їхнє життя вже понад десять років, звинувачують у всіх своїх бідах і негараздах.

Дехто — навпаки, із симпатією. Старші люди згадують часи, коли двічі на тиждень можна було ходити на «Донбас Арену» дивитися футбол, а не з баклажками до водовоза. Молодь мріє втекти туди, звідки можна вільно подорожувати Європою без віз, вчитися та створювати стартапи.

По той бік лінії фронту про них, можливо, в цей час думає хтось із біженців. Із тих, хто теж колись ходив цими вулицями, а зараз ступає ногами по львівській бруківці, київському асфальту чи не так далеко звідси місить рідну багнюку берцями у складі ЗСУ.