Випробувано на собі: як доїхати до Єгипту через два кордони із замінуванням мостів і без туалету

Для мене відпустка під час війни - це були роздрібнені, вирвані з робочого ритму окремі дні, які витрачаєш на різні клопоти, походи до лікаря або тупе лежання на канапі з намаганням ні про що не думати. Брати кілька тижнів, щоб отак марнувати час, не бачила сенсу, повноцінний відпочинок відкладався на... «коли вона закінчиться…». Лякали довга дорога туди, де злітають літаки, і думки про те, чи буде куди повернутися. Коли ж цього літа лише двічі вибралась на пляж, сказала собі: досить! Хочу до Червоного моря, різнокольорових рибок і сонця в безхмарному небі. Бо життя може скінчитися раніше, ніж війна, а в Єгипті почався сезон оксамитової погоди і недорогих манго. Мій досвід - у дорожніх нотатках для Коротко про.

Без європейських умов

Можете пирхати, мовляв, є кращі курорти, але ми з чоловіком і нашим другом Ігорем полюбили Єгипет. Особливо в жовтні, коли до холодних батарей додаються холодні дощі, а там повітря і морська вода однаково +30°С. Трохи засмутила вартість путівок, що раптом підскочила ледь не на третину порівняно з літом, але вирішили не здаватися. Відшукали більш-менш доступний гаманцям готель на центральній вулиці Шератон у Хургаді і почали збиратися. Туроператор порадив їхати через Молдову, бо простіше перетинати кордон, забронював місця в літаку і в автобусі.

Перший «сюрприз» очікував на центральному автовокзалі, коли з’ясувалося, що наш автобус запізнюється. Спершу на годину, потім ще на годину… Виявляється, якась сволота повідомила про «замінування» мосту через Дністер з боку Молдови. Ситуація, згодьтеся, нервова, особливо для пасажирів, у яких час прибуття до Кишинівського аеропорту майже збігався з початком реєстрації на літак. Ми красно подякували своєму оператору, який залишив люфт у чотири години (каюся, раніше я на це бурчала).

Нарешті ось він - наш європейський двоповерховий автобус. Стомлений і знервований натовп бере його просто штурмом. Такий же стомлений і знервований водій пояснює, що перед «замінованим» мостом поліція з собаками тримала їх чотири години. Це виходить, що він сюди людей привіз і тепер нас туди повезе без перепочинку. Доба за кермом, якось воно так… Добре хоч, що є напарник.

Всілися, рушили з місця. Перше повідомлення: туалет в салоні не працює, будуть санітарні зупинки кожні 3,5 години. Ми про таке були попереджені, а хто напився в дорогу чаю, знову запереживав… Секрет «зламаних» туалетів я дізналася згодом. Всі вони цілісінькі, вимиті, висушені, але…

- Це треба, щоб була вигрібна яма, була дезінфекція, дезодорація, а хто цим буде займатися? Такого немає ні в Кишиневі, ні в Києві, - пояснив водій на одній із зупинок.

Ну, це для нас зрозуміло: європейський автобус без європейських умов.

Для настрою вистачить

З приємного в автобусі - це хороший Wi-Fi, індивідуальне освітлення і пристрій для заряджання телефонів. Даремно я тягла з собою павербанк, ліпше б дорожню подушечку захопила. 12 годин у положенні сидячи - то таки випробовування. Виручали санітарні зупинки, де в черзі до жіночого туалету (а більшість пасажирів складали жінки і діти, чоловіки були представлені нечисленними пенсіонерами) можна було хвилин десять розминати ноги.

Паспортний контроль і митницю пройшли дійсно без проблем. Водій зібрав паспорти, а потім їх роздав. По салону пробігла молода вівчарочка. До Кишиніва прибули о першій ночі, всі на свої рейси встигли.

Ми від 12-годинного сидіння відпочили 3-годинним стоянням. Кишинівський аеропорт був набитий людьми. Це якби у київські «Жуляни» вмістили пасажиропотік «Борисполя». Хто довго чекав реєстрації, вмощувався просто на підлозі. Ще в Кишиневі своєрідний Duty Free: з пробників парфумів тут скручують пульверизатори - щоб не поливалися задарма, алкоголь в пакети не запечатують. Бажаючі відкорковували пляшки просто біля каси.

- Для настрою вистачить на трьох? - підморгнула нам продавчиня, вручаючи чек за 150-грамову пляшечку якогось місцевого віскі.

Переліт минув без пригод. Крок із дверей літака - і оця блаженна мить, коли тебе огортає тепле, сухе, просочене сонцем повітря. В дорозі минула доба. Ще трішки, і ми на березі Червоного моря…

Хильнемо пива по п'ятдесят...

- Сына, тут нет еды, нет воды, нет жизни! Тут есть только море, - здіймає руки до запилюжених люстр у холі готелю молода жінка. І повертається до нас, щоби далі жалітися.

Вони з сином приїхали з Росії, в перший день відпочинку не знайшли в кранах води, в їдальні - харчів, які вважають їстівними. Воду згодом дали, а якість обідів залишилася сталою.

- Сын здесь ест только хлеб, а я держусь на пиве. Но его же дают… - дамочка розпачливо потрусила 50-грамовою пластиковою скляночкою зі слідами пінки. У таку компактну тару тут наливають все: місцевий алкоголь - на денці, кока-колу, спрайт чи пиво - по вінця.

- И за 7 дней вот в этом я заплатила 200 000 рублей... - жінка закочує очі і йде.

«Добре розвели москаликів!» - гигикаємо ми, підрахувавши, що тиждень в готелі La Rosa коштував росіянам 2300 доларів. Ми удвічі менше заплатили. Хоча… претензій до готелю дійсно більше, ніж могли собі уявити. Навіть наш гід Ахмет сказав українською: «дешева рибка - погана юшка». Тут розвалене все, що могло розвалитися, в зоні для паління немає попільниць, в туалетах - паперу. Курка-гриль хронічно пересушена, картопля принципово недоварена чи недосмажена. І наруга над святим - навіть не крутять лебедів із сірих, сто разів запраних рушників.

Але море покриває все, тому навіть на грубих дерев’яних топчанах туристи почуваються щасливими.

«Бі-бі-біп» і божественні світанки

- А акули там є? Дуже акул боюся, - огрядна жіночка все не наважується зайти у воду. Кілька хвилин тому вона задавала це ж питання нашому другу Ігорю і, либонь, вирішила зі мною перестрахуватися.

- Та не бійтеся, нема акул, всі вільно купаються, - заспокоюю.

Пані з Волині приїхала із землячками на десять днів і вже придивилася для себе бізнес.

- Хочу кремів купити. Тут вони по долару, а продам по два, - ділиться планами практична волинянка.

Єгипетська косметика і ліки вважаються якісними, а тому розкупаються туристами на ура. Аптек на Шератоні не менше, ніж магазинів зі шмотками та сувенірами, з готелей навіть організовують спеціальні фармтури. Щодо інших товарів, то «диких» вуличних продажів на центральній вулиці Хургади поменшало, однак з’явилася нова фішка - через кожні 5 - 10 метрів підскакують молоді араби, щоб тицьнути в носа паперові смужки з ароматами: «Духи, духи!» Що то за «духи», ми так і не поцікавилися.

Прогулянки вечірнім Шератоном - це на любителя вогнів і галасу. З одного боку - сяючі вітрини, з іншого - потік автомобілів і безперевне «бі-бі-біп». У місцевих автолюбителів це така розвага - хто кого "перебібікає".

Перейти проїжджу частину - справжній квест, в Єгипті не існує ні світлофорів, ні «зебр», ні правил. Можна 5 і 10 хвилин стояти на узбіччі, чекаючи зазору. Ми зазвичай видивлялися місцевих і чіплялися їм «на хвіст».

Такі променади розважають, але й втомлюють. Повернення в тишу готелю стає приємним. Особливо, коли вас оточують коти різних кольорів і розмірів. Чого не відняти у La Rosa, так це хвостатиків.

- Вони їх спеціально тут розводять, щоб притлумлювати негатив, - висунув версію наш друг.

Крім котів, позитив несуть світанки. Вони тут божественні, довго спати - це не про Хургаду. Сонце сходить о сьомій ранку рівно між двома пагорбами на піщаних островах - червоне, повільне, величне, як сам Атон. Просто не віриться, що все це насправді, а не в кіно.

Останній світанок, останнє манго

«Черговий по басейну відсутній. Купання на свій страх і ризик», - попереджає трьома мовами табличка. Бажаючих ризикувати немає. І не через відсутність чергового, а через сумнівну чистоту басейну з геть порепаним дном. Зате в ресторані, що в «години пік» нагадує їдальню піонерського табору, біля столика із зубочистками постійно стовбичить наглядач. Бо іноді тут з’являються паперові серветки, і він стежить, щоб одразу всі не росхапали.

Ще гостріший дефіцит - столові ложки. Щоб посьорбати гарбузовий суп (єдиний придатний до споживання, в Єгипті із першим усюди біда), треба звернутися до наглядача, який стоїть біля роздачі, той піде ловити офіціанта, як зловить - пошле на кухню. Офіціант повернеться з одною ложкою і вручить її вам врочисто - як приз. Решта їдоків кидатиме у спину заздрісні і докірливі погляди.

Персонал у нашому готелі привітний, але хитруватий. Не тільки в нас склалося враження, що то імідж такий - "ми до вас пофігісти, а ви все одно до нас їдете". І таки їдуть - з Польші, з Балтії, звісно, з України. З росіянами ми більше не зустрічалися, якщо не зважати на пенсіонерів з Ханти-Мансійського округу.

Скільки б не тривав відпочинок, а завжди приходить останній день. Останній світанок на морі, останнє купання, останнє з’їдене на пляжі манго. І тоді всі побутові проблемки, недосмажена картопля чи пересмажене курча здаються нічого не вартими дрібницями.

Дорога додому теж зайняла добу і була втомливою. На українському кордоні спершу нам дозволили строго по двоє тишком збігати до туалету за рогом, потім завантажили в автобус і… всіх біля того самого туалету вивантажили. Щось шукали в салоні, але так не знайшли. Ще 5 годин по своїй землі, і ось він - Київ.