Масове викрадення дітей: в кого вчився Путін

У своєму нещодавньому інтервʼю російська уповноважена з прав дитини з ордером на арешт а воєнна злочиниця Марія Львова-Бєлова укотре розповіла про те, як усиновила 15-річного сироту Пилипа з Маріуполя. За словами Бєлової, він не любив Росію і не хотів там жити, намагався “провокувати” її тим, що стежив за українськими новинами й співав українські пісні. Зрештою — прямим текстом каже Бєлова — у хлопця “почалися зміни у свідомості” й тепер хлопець, тепер уже Філіпп, повертатися до рідного Маріуполя не хоче.

Це — чергове свідчення воєнного злочину, за який Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Львової-Бєлової та російського лідера Володимира Путіна. Їх підозрюють у незаконній депортації та переміщенні українських дітей. За даними урядової ініціативи Bring Kids Back, Росія викрала близько 20 тисяч українських дітей, яких встановлено поіменно. Загалом же понад 1,6 мільйона українських дітей перебувають під контролем РФ.

Росіяни не оригінальні в своєму злочині. Викрадення дітей у певних етнічних груп та “виховання” з них “правильних” громадян було частиною багатьох збройних конфліктів, геноцидів та етнічних чисток. Суспільне розповідає про найяскравіші приклади цього в історії та чи покарані за них винуватці злочинів.

Німеччина: покоління “правильних” арійців

Хрестоматійний приклад, який засвідчує, наскільки довготривалі наслідки може мати злочин насильницького переміщення й масового викрадення дітей — це нацистська Німеччина. Чимало жертв цього злочину так ніколи й не дізналися, що вони є ними. За різними оцінками, нацисти вивезли з Югославії, Чехословаччини, Румунії, Естонії, Латвії, Норвегії, України, і особливо — Польщі від 250 тисяч до 400 тисяч дітей “арійської” зовнішності. Після завершення війни вдалося з’ясувати долю лише приблизно кожного десятого з них. Частина дітей повернулися до кровних батьків, частина залишилися в прийомних сім’ях.

Головним ідейним натхненником операції з вивезення дітей із цих територій був райхсфюрер СС Генріх Гіммлер. Метою було відсіяти “расово цінних” дітей від “нікчемних”, завойованих народів.

Усе почалося в середині 1930-х: тоді Гіммлер ініціював створення мережі так званих будинків материнства для незаміжніх німецьких жінок із малюками — Lebensborn, у перекладі — “джерело життя”. Спершу це були притулки, де жінки могли залишати позашлюбних малюків. Але вже з початком Другої світової вони “обросли” новими, ідеологічно вигіднішими Рейху функціями — зокрема, викраденням дітей з окупованих територій та прилаштуванням їх у німецькі родини. Малюків здебільшого силоміць забирали в батьків, яких, у разі спротиву, часом убивали. Гіммлер заявляв, що кампанія з викрадення має зосередитися на дітях, яким менше 10 років. На його погляд, лише вони були “сприятливими до германізації”.

Вже до кінця 1941 року в Німеччині та на завойованих нею землях почали зʼявлятися тимчасові центри, куди в межах програми Lebensborn викрадених зі Східної Європи дітей перевозили на обстеження, а точніше — на новий етап відбору. Там оцінювали їхній колір очей, волосся, форму черепа і здоровʼя. Хто не відповідав параметрам, опинявся на примусових роботах, решту ж відправляли до дитбудинків на території “старого Рейху”, де дітей кілька місяців “опрацьовували” й передавали законослухняним нацистським родинам. Також, звісно, дітям повністю змінювали ідентичність. Як ідеться в секретному документі нацистського Управління з питань раси та переселення (RuSHA), що керувало проєктом у 1939-1941 роках, дітям було вирішено видавати нові свідоцтва про народження, а також німецькі імена “тевтонського походження”. Їхні нові батьки здебільшого теж нічого не знали про минуле всиновленої дитини.

Щодо старших дітей у нацистській Німеччині теж був окремий напрямок роботи — військова операція Heuaktion (heu німецькою “сіно”, а також — абревіатура, що позначала “операцію щодо бездомних, дітей без батьків та без даху над головою — heimatlos, elternlos, unterkunftslos, — ред.). Підлітків віком від 10 до 14 років викрадали з територій Східної Європи — здебільшого з Польщі, Білорусі та України, щоб використовувати як безкоштовну робочу силу в Третьому Рейху та перевиховувати. Однією з цілей таких масових викрадень був тиск на доросле населення на окупованих нацистами територіях.

Повертати дітей у воєнні роки можливості не було й усі пошуки відбувалися вже після поразки Німеччини. Гуманітарні працівники UNRRA, Адміністрації ООН для допомоги й відбудови, ходили від будинку до будинку зі знімками немовлят та дітей раннього віку, демонстрували фото й розповіді від рідних про те, коли і як вони зникли. Та оскільки імена дітей змінили й часто вони вже мали фальшиві свідоцтва про народження, пошук просувався вкрай складно. А наступною великою проблемою — як розповідала Суспільному Мішель Мутон, професорка історії в університеті Вісконсина, що вивчає питання жінок і дітей у повоєнній Європі — було повернути знайденим дітям втрачену ідентичність.

“Коли знаходили цих дітей, більшість не памʼятали свою рідну мову. Багато з них взагалі не думали, що можуть розмовляти будь-якою іншою мовою, крім німецької. Вони почувалися німцями, — розповідала Мутон. — Тож треба було поставити якесь запитання, у надії, що воно викличе якусь спонтанну відповідь рідною для них мовою, яку вони й самі не очікували, що все ще памʼятали. Скажімо, якщо запитати, як мама називала твого тата польською, чеською чи російською — можливо, тоді зʼявиться якась зачіпка. Або — як ви святкували Різдво, куди ваша родина їздила на вихідні чи у відпустку? Усі ці запитання, які можуть викликати в памʼяті історію чи нові запитання, і дитина могла б продемонструвати, що знає іншу мову”, — розповідала Мутон.

Гіммлер так і не постав перед судом за злочини нацизму: він скоїв самогубство ще до початку Нюрнберзького трибуналу. А ось його поплічники таки опинилися у залі суду — на так званих Наступних (або Малих) Нюрнберзьких процесах під керівництвом військового командування США. Злочини, пов’язані з расовою політикою СС, примусовою германізацією та програмою Lebensborn розглядали у межах “справи RuSHA”. Тоді дії причетних до неї кваліфікували як злочини проти людяності, а також як “акти, що мали на меті знищення національної групи, що є ознакою геноциду”. Ульріха Грайфельта, начальника штабу RuSHA, якого визнали винним в організації примусової германізації та незаконному переміщенні етнічно “цінних” дітей з окупованих територій, засудили до довічного увʼязнення, однак він помер вже наступного року після оголошення вироку.

Аргентина: викрадені немовлята “Брудної війни”

У липні цього року британське видання The Guardian розповіло історію 49-річного аргентинця, якого немовлям викрали з родини й лиш тепер він воззʼєднався зі своїми справжніми родичами. Неназваний з міркувань безпеки чоловік став 140-ю людиною, яка віднайшла свою ідентичність і родину завдяки “Бабусям Пласа-де-Майо” — організації, що розшукує зниклих безвісти за часів військової диктатури 1976-1983 років. Герой матеріалу є сином Ґрасіели Алісії Ромеро та Рауля Еухеніо Меца, яких викрали військові 16 грудня 1976 року в західній частині Аргентини. Ромеро була на п’ятому місяці вагітності, коли військові здійснили рейд на будинок, де мешкало подружжя. Жінку заарештували і одразу ж після пологів убили.

У березні 1976 року до влади в Аргентині шляхом військового перевороту прийшов Хорхе Відела, якого називали “Гітлером Пампи” і розпочав те, що історики назвали “Брудною війною”. Це була комбінація способів тримати країну під контролем, зокрема тортурами, масовими викраденнями й позасудовими розправами. Під час “процесу національної реорганізації”, як військова хунта називала своє правління, за сім років зникли від 9 до 30 тисяч людей — за різними підрахунками. Більшість із них, яких влада кваліфікувала як опонентів режиму, зазнавали особливо витончених у своїй жорстокості тортур — наприклад, “польотів смерті”. Це форма позасудової розправи, коли людину спершу вводили у несвідомий стан завдяки барбітуратам, тоді роздягали і скидали з літака чи вертольота у річку Ла-Плата або в Атлантичний океан.

Серед жертв насильницьких зникнень часів Відели були малолітні діти, яких арештовували разом із “політично ненадійними” батьками, та вагітні жінки, які опинилися в увʼязненні до пологів. Після пологів жінок здебільшого вбивали, як Ромеро, а значну частину новонароджених дітей передавали на всиновлення в родини військових. Наприклад, журналісти розповідали історію Хав’єра Пеніно Віньяса, якого у 1977 році викрали представники режиму, і передали на незаконне усиновлення. Так він опинився в родині офіцера ВМС Аргентини Хорхе Вільдоси та одного з керівників ESMA — сумнозвісної вʼязниці, де масово катували вʼязнів і де матір Хав’єра вбили під час пологів. Коли хлопчика почали шукати його справжні родичі, новий “батько” вивіз його за кордон.

Історики висувають різні версії, навіщо аргентинська хунта забирала малюків. Хтось каже, що вони мали квазікатолицьке переконання, що, хоча батьки цих дітей і були невиправними грішниками, які заслуговували на смерть, убивство їхніх новонароджених дітей було б гріхом. Інші кажуть, що аргентинські військові були переконані, що можуть “врятувати” й “виправити” цих дітей, виховати їх в ідеологічно “правильному” середовищі. “Привласнення дітей, як і зґвалтування, завжди мало на меті принизити й підкорити ворога. Відбирання дитини ворога було розмінною монетою. Вони змінюють життя людини, вириваючи її з оточення та біологічної сім’ї. А метод, який використовували в Аргентині, був особливо збоченим: чекати, поки жінка народить, забирати в неї дитину, катувати її, вбивати та змушувати її зникнути”, — зазначав Бальтасар Гарсон, колишній іспанський суддя й правозахисник.

Сотні аргентинських дітей зі стертою ідентичністю роками виховувалися в родинах тих самих людей, які були відповідальні за тортури і смерть їхніх біологічних батьків. Після повернення країни до демократії чимало військовослужбовців утекли за кордон разом зі своїми новими сім’ями — зокрема, до країн, де екстрадиція була заборонена. Але частину з них таки покарали. Фактично, кейс Аргентини став першим судовим процесом, де викрадення дітей розцінювали як окремий злочин проти людяності, який був спрямований на те, аби стерти ідентичність. Довести цей злочин стало можливо великою мірою завдяки правозахисним організаціям, зокрема “Бабусям Пласа-де-Майо”, які безпосередньо займалися пошуком зниклих дітей. Хорхе Віделу засудили до довічного увʼязанення за низкою обвинувачень. Зокрема, у 1998-му його визнали винним у викраденні немовлят під час “Брудної війни”.

Австралія: “викрадені покоління” корінних народів

Коли у 1788 році до берегів Австралії припливли європейці, корінні народи континенту стали “гостями у власному домі”. Європейці вважали, що їх треба “привчити” жити правильно і одним з елементів цього була асиміляція корінних жителів Австралії в біле суспільство. Законодавцем цієї “моди” знищення корінних народів став Обер Невілл, керівник проєкту “Захист аборигенів”. Першим кроком такого “захисту” він бачив “розчинення” крові корінних народів: він заборонив їхнім представникам одружуватися між собою. Аби народити дитину, можна було побратися лише з білою людиною. Вважалося, аби “розчинити” гени повністю, потрібно три покоління.

У 1880-х на континенті зʼявилась Рада з захисту аборигенів, але, хоч як парадоксально, “захищала” вона не все корінне населення, а дітей, яких могли забирати з їхніх родин, бо там вони нібито не можуть отримати гідне виховання. Спершу для такого вилучення дитини потрібне було рішення суду, а згодом — лише цивільної влади. Часом це ставалося геть несподівано — якщо дитина опинялась без батьків, коли ті, наприклад, пішли на полювання.

Між 1910-ми і 1970-ми роками уряди, церкви та установи соціального забезпечення в Австралії силоміць забирали тисячі дітей аборигенів та жителів островів Торресової протоки з їхніх сімей: за різними оцінками від кожної десятої до кожної третьої дитини корінного населення в цей період вилучили. Такі дії були зумовлені політикою асиміляції, спрямованої на поглинання аборигенів білим суспільством або шляхом примусової інтеграції, або сподіванням, що з часом вони просто “вимруть”. Влада цілеспрямовано переслідувала дітей, особливо змішаного походження, бо вважала, що їх значно легше асимілювати через світлішу шкіру.

Найчастіше забирали дітей віком до п’яти років, бо вважали, що їх було простіше “відучити” від своєї культури. Та часом це були й старші діти, і зовсім немовлята, яких прозвали “ковдряними” — адже їх забирали у матерів ще в пологовому будинку, закривши личко ковдрою. Життя таких дітей не було простим: їх віддавали в інтернати або прийомним родинам, відмовляли в будь-яких контактах зі своїми громадами, змінювали імена й забороняли спілкуватися рідною мовою. Багато з таких дітей зазнавали жорстокого поводження і навіть сексуального насильства. Практично всі діти “викрадених поколінь”, за даними медичного видання Lancet, живуть із тривалими наслідками пережитого травматичного досвіду в дитинстві.

31 липня 2018 року Фонд зцілення та Австралійський інститут охорони здоров’я та добробуту (AIHW) опублікували звіт “Викрадені покоління аборигенів та остров’ян Торресової протоки та їхні нащадки”. Він засвідчує: представники “викрадених поколінь” продовжують страждати від економічних, соціальних та медичних наслідків такої державної політики щодо себе. 42% із них були бездомними, 52% мали поганий або посередній стан здоров’я, 32% за останній рік повідомили про вживання психоактивних речовин, а 26% стали жертвами насильства. Порівняно з аборигенами та жителями островів Торресової протоки, яких не депортували, представники “викрадених поколінь” мали гірше фізичне та психічне здоров’я, частіше страждали від психологічних розладів та серйозних або глибоких обмежень нормальної життєдіяльності.

Жодного правосуддя для причетних до організації викрадень дітей у корінного населення так і не настало. У 2008 році федеральний уряд Австралії під керівництвом прем’єр-міністра Кевіна Радда вибачився на національному рівні перед “вкраденими поколіннями”. Однак, як наголошують правозахисники й потерпілі, систематичної реакції уряду на потреби тих, хто вижив, та їхніх нащадків досі не було. На рівні штатів в Австралії діяли програми виплати компенсацій потерпілим (від 75 тисяч до 100 тисяч доларів, — ред.), однак вони досі вимагають ухвалення єдиної справедливої ​​та рівноправної схеми відшкодування цих збитків.

Автор: Олена Куренкова

Джерело: СУСПІЛЬНЕ