Пам’яті солдата Михайла Неспяка

Михайло Неспяк народився в Івано-Франківську. У школу, а пізніше в гімназію, пішов у Бурштині, куди переїхала родина. Вчився добре, змалку був відповідальним і самостійним.

«Вже з 3 класу син був чудовим організатором - зумів самотужки провести дитячий турнір із футболу. Любов до спорту у нього була від батька. Михайло тренувався в нього з молодших років», - пригадує мама загиблого воїна Людмила Неспяк.

Каже, організаторські здібності і любов до спорту ніколи не зраджували Михайла. Після гімназії він вступив до Івано-Франківського коледжу фізичного виховання, який закінчив із відзнакою. Навчання продовжив у Прикарпатському національному університеті.

«Вже на IV курсі син поїхав на практику в Одесу, в табір «Молода гвардія». Там помітили його педагогічні здібності і направили до університету лист, в якому йшлося про можливість працевлаштування Михайла. Син любив працювати з дітьми, і вони його слухали», - розповідає пані Людмила.

Трудову діяльність Михайло розпочав як викладач фізичного виховання в Івано-Франківському фаховому коледжі технологій та бізнесу. Деякий час працював учителем фізкультури у Бурштинському торговельно-економічному коледжі, викладав у реабілітаційному центрі «Довір’я». У літній період часто працював вихователем у таборі «Молода гвардія» та керівником молодіжного табору «Буковель».

У 2015 році Михайло вирішив взяти участь в АТО. Воював у складі 72 бригади ЗСУ. До серпня брав участь у бойових діях в районі населеного пункту Волноваха, що на Донеччині.

Після повернення з фронту продовжив викладацьку діяльність у Бурштині. Водночас був успішним гравцем футбольних команд - «Прикарпаття АТО», в якій грали учасники війни з Росією, та «Металіст» Опришівці. Відновлювати сили любив у селі Юнашків, де взявся за бджільництво.

«Син почав майструвати рамки для бджіл, вулики. Один із них зробив із прабабусиної скрині. Разом із батьком вони зробили апіхатку для бджолотерапії. Михайло ніколи не любив сидіти склавши руки. Дуже любив природу, насадив багато квітів. У нашому саду росте близько сотні фруктових дерев, і більшість із них висадив син», - каже мама.

У Бурштині Михайло познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оленою. У 2017 році у них народився перший син Матвій. У 2022 році 7 березня народився другий - Методій, але Михайло не встиг його побачити.

«Син був у резерві ЗСУ. Як почалась повномасштабна війна, вирішили із хлопцями, що йдуть захищати Україну. У військкоматі Михайло не зізнався, що в родині чекають на народження другої дитини, і вже 2 березня подався на службу. На всі наші благання залишитись вдома він мовчав, а потім сказав: «А хто піде на війну? Я маю відповідну підготовку, а інші навіть зброю в руках не вміють тримати», - пригадує пані Людмила.

Михайло Неспяк став на захист країни солдатом роти вогневої підтримки 109 батальйону 10 гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». У складі самохідного артилерійського дивізіону брав участь у визволенні Київщини, Чернігівщини, Сумщини та Харківщини. Вони з побратимами звільняли від окупантів Бучу та Ірпінь. За любов до спорту та відповідальність отримав позивний «Фізрук».

Із фронту Михайло часто писав і дзвонив додому.

«А я йому надсилала фото з його саду. Він усе запитував, чи брали мед, чи не хворіють бджоли та дерева… Їх тоді перекидали з одного керунку на інший. Я просила, аби син відпросився хоча б на день побачити дітей, але це було неможливо. Сина Методія він не бачив жодного разу», - говорить пані Людмила.

Михайло Неспяк загинув 2 липня 2022 року неподалік села Миколаївка Луганської області. Вони з побратимами потрапили під танковий та мінометний вогонь ворога, і Михайло отримав осколкове поранення.

«Ми до останнього сподівались, що Михайло виживе, але дива не сталось… Тіло вдалося винести під шквальним вогнем ворога. Михайло був дуже мужнім хлопцем», - пригадують його побратими для програми «Спогади крізь віки».

«Михайло загинув у суботу. У той день ми ще говорили з ним по відеозв’язку - я, діти і мама Людмила. Розмова була дуже сумною. Чоловік був втомлений та без сил. Тривали три дні невтомної боротьби, усі - майже без сну. Спека. Виснаження. Михайло наче відчував, що тоді треба було сказати найтепліші слова. Сказав, як сильно любить нас. Його очі не забути... Ми були дуже щасливі. Михайло завжди нагадував мені про найцінніше у нашому подружжі - це наші діти, наше продовження. Просив, щоб я їх берегла і піклувалася, виховувала такими ж справжніми, якою була наша любов», - говорить дружина Олена.

Вона досі називає чоловіка «мій Захисник» і радіє його останньому дарунку до дня народження. Це - картина, на якій вони разом із синами. Михайло замовив її художнику, коли сам стояв на передовій.

Михайла Неспяка поховали у Бурштині, на Алеї героїв. Нещодавно у рідному місті відкрили сквер його пам’яті.

«Ми бачимо цей скверик зі свого вікна. Хотіли теж вкласти свою частинку для розвитку дітей, з якими любив працювати наш син. Придбали для них гойдалки, облаштували квітник та ігрову територію», - розповідає Людмила Неспяк.

Каже, нині родина має намір започаткувати музей, про який мріяв Михайло. Він довгий час колекціонував старожитності та захоплювався вишивкою.

«У бабусі була запаска, на якій вона «сховала» вишиті тризуби. Михайло їх знайшов, і таким узором разом з дружиною вишили собі сорочку та сукню. На Покрову Олена і Михайло розписались у цьому одязі. Михайлова сорочка залишилась вдома, і тепер це найдорожча для нас річ», - додає Людмила Неспяк.

Михайло Неспяк посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеню. Йому назавжди 32 роки. У пам’ять про воїна в Івано-Франківському фаховому коледжі технологій та бізнесу відкрили меморіальну дошку. Така ж пам’ятка є у Бурштинській гімназії, де вчився Михайло.

«Чому Господь забирає найкращих? Таких світлих, добрих, без яких цей світ би не існував? Мабуть, йому такі потрібні на небесах. Михайло завжди казав: «Я не вмію працювати наполовину. Завжди мушу віддати всього себе, щоб вийшло найкраще», - пригадує для Суспільного Олена Неспяк.

У Михайла Неспяка залишилися мама Людмила, батько Василь, сестра Катерина, дружина Олена та сини - Матвій і Методій. У родині загиблого зізнаються, що біль втрати їх досі не залишає, та вони пишаються сином, чоловіком та батьком.

Слава Герою!

Фото з родинного архіву