Рецензія на фільм “Будинок з динаміту” / A House of Dynamite

24 жовтня на платформі Netflix вийшов гостросюжетний політичний трилер “Будинок з динаміту” від оскароносної режисерки Кетрін Біґелоу. Історія циклічна, і після низки стрічок, продиктованих страхами часів попередньої холодної війни (згадуємо, наприклад, “Систему безпеки” (1964) Сідні Люмета), сьогоднішня геополітична  обстановка у світі знову змушує кінематографістів звертатися до теми ядерної загрози. Що вийшло з цієї спроби — розбираємось в огляді нижче.

“Будинок з динаміту” / A House of Dynamite

Жанр політичний трилер
Режисерка Кетрін Біґелоу
У ролях Ідріс Ельба, Ребекка Фергюсон, Габріель Бассо, Джаред Гарріс, Трейсі Леттс, Ентоні Рамос, Мозес Інграм, Грета Лі, Джейсон Кларк, Вілла Фіцджеральд, Кейтлін Дівер
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

Це був звичайний ранок чергового робочого дня, що не віщував нічого поганого. Старша офіцерка в Ситуаційній кімнаті Білого дому Олівія Вокер щойно заступила на зміну. Заступник радника з національної безпеки Джейк Беррінгтон буденно потрапив у затор дорогою на роботу. Адмірал Марк Міллер застряг у паперовій тяганині. Міністр оборони США Рід Бейкер приступив до ранкового гольфу. Безіменний президент вже готовий виконати кілька прицільних кидків у кільце на урочистому баскетбольному заході. 

Аж раптом радари фіксують невідому міжконтинентальну балістичну ракету, що долає північно-західну частину Тихого океану. Здавалося б, це знову Кім Чен Ин розважається плановим ракетним випробуванням і приводів для занепокоєнь не має бути. Та зовсім скоро з’ясовується, що це реальна атака, і найімовірніше спрямована вона на Метрополійну область Чикаго — третю за величиною агломерацію США з населенням у 9,5-10 мільйонів людей. Дістатися до цілі ракета має за 19 хвилин…

Кетрін Біґелоу повертається у повнометражний кінематограф після тривалої 8-річної перерви і доречно вирішує вдарити злободенністю. Недарма прем’єра стрічки відбулася на цьогорічному Венеційському кінофестивалі та претендувала на тамтешню головну нагороду — “Золотого лева”. Щобільше, керівник фестивалю Альберто Барбера назвав “Будинок з динаміту” “своєчасним і актуальним”, і з цим важко посперечатися.

Зрозуміло, що Біґелоу та сценарист Ноа Оппенгейм препарують нехитрий меседж про те, що варто хоча б комусь відкрити горезвісну скриньку Пандори, і тоді тільки одному Богу буде відомо, до яких масштабів катастрофи це призведе. Разом з тим автори ставлять під сумнів (наскільки правдоподібно — питання окреме) готовність США до потенційної ядерної загрози і відповіді на неї. І взагалі, чи можна бути готовим до такого?

На початках, втім, про це навіть не думаєш, адже події розгортаються досить стрімко, а історія здатна захопити ледь не з перших кадрів. Тобто кіно ще до ладу не розпочалося, а на Америку вже летить міжконтинентальна балістична ракета. На все про все є менше 20 хвилин, щоб якось відреагувати на ситуацію. Повітря в душних кабінетах Білого дому стає настільки наелектризованим, що закиди Зеленському за відсутність костюма здадуться хіба що несмішним жартом.

Ось міністр оборони щойно безтурботно грав у гольф, як незабаром змушений зіткнутися з реальністю, у якій смертоносна боєголовка летить на місто, де живе його дочка. Ось героїня Ребекки Фергюсон привітала колегу з майбутніми заручинами, як тепер має координувати зв’язок між численними відомствами. А ось і герой Габріеля Бассо, ніби повторюючи свою роль з хітового “Нічного агента”, знову кудись біжить і не має компетенції в певних питаннях, але активно приймає участь у процесі.

Авторам вдалося прекрасно передати ту атмосферу хаосу, що внаслідок небаченого виклику запанувала у високих кабінетах. Камера Баррі Екройда перманентно намагається переконати нас у документальності зображеного. Моторошні струнні від Фолькера Бельтермана, що не так давно отримав “Оскара” за роботу в “На Західному фронті без змін” (2022), додають почуття напруги і загрози, що нависла свинцевою хмарою над усіма причетними. Символічно миготить у кадрі відтворення однієї з битв Громадянської війни в США, що відбулося в межах пересічного святкового заходу.

В якийсь момент у кадрі з’являться представники міністерства закордонних справ РФ, і окрім того, що творцям не вдалося знайти на роль російського міністра актора з автентично конячою пикою, росіяни щосили переконуватимуть, що не мають жодного відношення до того, що сталося. “Вони вбивають дисидентів де їм заманеться, ув’язнюють американців, українців. А ми що? Конфіскуємо їхні яхти у Сен-Тропе?” — промовисто звучить в одному з діалогів. Словом, нічого нового.

Проблеми у фільму виникають через те, що розділене на три частини оповідання пропонує ті самі події з різних точок зору. І якщо перша з очевидних причин знаходиться у виграшній позиції, то з кожною наступною градус напруги помітно знижується. У фінальній третині, коли ми подивимося на ситуацію з перспективи президента США (у як завжди непохитному виконанні Ідріса Ельби), досвід перегляду стає скоріше втомливим, ніж захопливим.

При цьому перейнятися долею хоча б одного з численних персонажів у вас не вийде навіть при великому бажанні — на це банально немає часу. Натомість Біґелоу пропонує переживати за долю усього світу, напрочуд хитка рівновага якого от-от лусне, немов повітряна куля. Але навіть за умови максимально високих ставок до свого фіналу вирішення долі усього світу ризикує лишити на диво байдужим.